Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Двоповерховий будинок належав коменданту. Сам він, молодий ротмістр, сидів за столом в товаристві бородатого здорованя. Невеличка зала на першому поверсі, схоже, правила коменданту і за кабінет, і за вітальню, і за дорадчу кімнату. Принаймні тут можна було побачити речі, які стосувались і того й того, а зачовгана підлога свідчила про те, що люди тут збиралися часто. Офіцер схилився над пошарпаним кресленням, уважно вивчаючи один з клаптів.
— Якщо ворог потрапить до нашого рову, то, хоч як це дивно, лишиться недосяжним для стрільців, — сказав він, обвівши дерев’яною тріскою позначені вежі. — Його не дістати ані з мушкета, ані з лука.
Здоровань кивнув згідно головою.
— Уся Європа у заручниках цього «мертвого поля» попід вежами і стінами, — додав ротмістр.
— Як на мене, — мовив здоровань, — то діжка окропу непогано вирішує справу.
Комендант усміхнувся.
— Проти розбійників — так, — відповів він, — але козаки і татари той окріп мають десь.
Тут реготнув здоровань.
— Послухай, Матвію, — звернувся він до коменданта, — може я надто простакуватий і небагато тямлю у тій твоїй науці, але ми будуємо острогу з дерева. Отже відповіді, твоя милосте, слід питати в нього…
— У кого? В листя та кори? — Матвій з цікавістю глянув на співрозмовника.
— І кущів, — додав той і насмішкувато замовк.
Марно почекавши на продовження, ротмістр звів руки до неба.
— Господи! — промовив він. — Цей волинський Голіаф бажає моєї смерті!
— Боронь Боже.
— Тоді кажи…
У кімнату саме зайшла вродлива служниця з глеком квасу і двома кухлями. Трохи зашарівшись від чоловічих поглядів, вона поставила посуд з напоєм і нечутно вийшла.
Доки чоловіки пили квас, на хвилину запанувала тиша, яку порушувало хіба що булькотіння та прицмокування. Після цього обидва гучно видихнули і поставили кухлі назад на стіл, втираючи зволожені бороди.
— А квас нічого не підказує твоїй мосці? — пожартував Матвій.
— Хіба те, що ця проклятуща спека доведе мене до шалу…
— Тоді повернімось до твоїх дерев і кущів.
— Гаразд.
— То кажи нарешті свою думку, — витер вуса комендант.
Здоровань раптом посерйознішав і промовив:
— Чесно кажучи, в тім нема нічого мудрагельського. Я колись опинився в такому рові. А на дні наїжачилось гостре кілля. У мутній воді з греця що побачиш. Богу лиш відомо, як мені вдалося вибратись звідтіль…
— Думка добра, — погодився Матвій, — тільки напустити води у наш рів буде непросто. Адже форт стоїть значно вище од берега Горині.
— Тоді сама природа велить щось інше придумати, — підсумував здоровань. — А що коли натикати поміж кілків кущі ожини чи тернини? Ворог, хоч і не втрапить на кілок, та виборсатись йому буде непросто…
— Отже, кілки, — мовив комендант, — а зверху листям?
— Саме так! Листя буде замість води. Гарненько притрусимо згори, аби нічого не впадало в око…
Ротмістр замислився, дивлячись на невибагливі креслення. Здавалось, він намагався подумки допасувати запропоновані новації.
— Гаразд, — врешті сказав Матвій, — ми повернемось до цього за тиждень, коли закінчимо вал. Без нього ми голі, як равлик без мушлі.
Знадвору почулося бемкання дзвону.
— Обід, — сказав здоровань, підводячись з місця.
— Стривай, — зупинив його комендант, — може, залишишся?
— Е, ні! — усміхаючись відповів той. — Мої грубі манери не для вишуканої пані.
— Дарма ви так, — почулося згори.
Обидва звели очі.
Сходами до них спускалась вродлива шляхтянка.
Чоловіки вмовкли, не відводячи від неї очей. Вишукана сукня вигідно окреслювала розкішне і граційне тіло, а коштовні прикраси ніби свідчили, що вони не варті нічогісінько поряд із красою очей, ніжними вустами, тонкими бровами і рожевими щічками.
— Панове, — усміхнулась вона, лукаво завваживши їхнє спантеличення, — що за таємничі чари скували вас?
Обидва раптом хрипко закашлялись, вдаючи, що прочищають горло.
— Даруйте, — озвався Лук’ян, — але чари ці такі невблаганно-прекрасні, що всі церемонії геть вилітають з голови.
— Скажіть, дорогий мій Лук’яне, — провадила своє шляхтянка, мовби й не почувши сказаного, — чи я колись дозволяла собі кпити з ваших манер? Ви мене трохи образили…
— Ясна пані, — схвилювався здоровань, — даруйте мою неотесаність. Але ви ж довго перебували в Італії, і я не смів…
— Жахливе місто Неаполь, — перебила вона, — а Венеція страшенно смердить. Чули? У мене зовсім прості, а ніякі не вишукані манери.
— Дозвольте, пані, вам не повірити…
— Як собі знаєте…
— Тож на обід ти не залишишся? — втрутився Матвій.
— Ні, мої панове, — відповів Лук’ян радше благально, аніж ствердно. — Маю ще безліч справ. У нас закінчується деревина, отож хочу навідати лісорубів, бо чогось вони не дуже квапляться. Я пообідаю в дорозі, коли дозволите.
Йому це ласкаво дозволили. Здоровань ще раз уклонився і вийшов.
— Сподіваюся, хоч ви мене не залишите? — усміхнувшись, запитала жінка.
— Нізащо, — пообіцяв комендант.
Вона зійшла зі сходів і дозволила провести себе до соснового столу, накритого поки що лише брудними кресленнями фортифікацій. Матвій спішно їх прибрав і кинувся до велетенської скрині в кутку з твердим наміром розшукати там скатертину. На щастя, невдовзі до зали зайшла служниця і дістала її геть з іншої схованки.
На стіл поставили куліш, смажену дичину, печену щуку, капусту і глек із вином. Служниця внесла тарілки, кухлі, дві дерев’яні ложки і сказала, що на десерт будуть ще й ягоди. Насипавши куліш, розпашіла від вогню і диму обслуга зникла за дверима.
— За два дні перебування у нас ви, мабуть, ще не встигли звикнути до місцевої кухні, — сказав Матвій.
Шляхтянка усміхнулася і без жодних церемоній піднесла ложку кулешу до рота. Підбадьорений таким жестом, ротмістр узявся краяти на шматочки дичину і щуку.
Коли принесли лісові ягоди, Матвій налив до кухлів вина.
— Воно не подібне до італійського, — мовив він, — але, сподіваюся, припаде вам до смаку.
— Ви знову? — з жартівливим обуренням перебила жінка, підносячи кухоль до рота.
Щоб випити з грубого кухля, їй довелося широко розкрити рота і трохи закинути голову. Це неабияк її розсмішило і, зробивши ковток, вона гучно поставила кухоль на стіл.
— Даруйте, — весело сказала жінка, — зовсім не по-світськи, правда?
Комендант зніяковів, не знаючи, що на це відповісти.
— Вино неперевершене, — похвалила шляхтянка, — ще ніколи такого не куштувала.
— Дякую, але в Італії…
— Годі про Італію! Це чудова земля, але там усе передбачуване, причепурене. А мені подобається буйна дикість, якщо хочете, — в очах її раптом спалахнув якийсь неприборканий вогник. — Знаєте, цієї ночі я блукала берегом Горині і не могла надихатись отією первісною красою, яка розкошує тут, щойно заходить сонце…
— Ви були на березі? Одна, серед ночі? — сторопів комендант.
— Не зовсім…
— Хтось із вартових провів вас?..
— Ні, але годі про це… Дозвольте мені висловити одну думку. Погляньте на цей кухоль. Його зробили тут? — вона провела пальцем по вінцях.
— Атож, мабуть, хтось із селян, — відповів ротмістр.
— Як на мене, то це — сама досконалість. Коли п’єш із нього, то відчуваєш смак теплого дерева, зрубаного сильною рукою серед вологого лісу. А ще — смак молодого, ще зовсім юного вина, схожого на кров, тільки терпкого… і цей божественний нектар розливається по тілу… То що скажете?
— Чудово, — промимрив Матвій, — але я прохав би вас усе-таки не виходити самій з форту, та ще й серед ночі. Тутешні околиці дуже небезпечні.
Жінка усміхнулася.
— Як скажете. Зрештою, я ваша бранка.
— Аж ніяк, — заперечив комендант, — це я — ваш бранець і покірний слуга.
— Проте ви ж не відпустите мене, навіть коли б я вас про це й попросила…
— Але ж я турбуюсь передовсім за вас! — відповів ротмістр. — Утім, вас ледве чи стримають фортеця чи варта. Можна подумати, що у вас є якийсь таємничий спосіб їх обійти.
