Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— От бачиш, хіба тут не ліпше? — прошепотіла жінка.
— Ліпше… — не тямився Орест.
Свіже повітря трохи прогнало хміль з його голови, та, як і раніше, над усе йому закортіло насолодитись її вродою. Він намацав пругкі стегна, охопив стан і, тремтячи від збудження, поклав долоні на розкішні груди. Вони легенько й ритмічно здималися, тиснучи двома ягідками терну. Захотілося припасти до них вустами, впитися до нестями…
— Зажди…
Вона владно вхопила його за підборіддя, мов коня, якого збиралась загнуздати. Орест покірно випростався.
— Ти прагнеш мого тіла, — жінка вже була за його спиною, — але я можу тобі дати значно більше… Ходімо…
Орест побачив, що вона вже була за кілька кроків, пливучи в тумані, наче мара. Кинувшись навздогін, Орест відчув моторошний страх, що в ту мить з’явився в душі. Хлопець біг слідом, мов навіжений, не помітивши, як звернув з дороги, і продирався тепер крізь хащі верболозу. Попереду пливла її невагома постать, що манила його все далі й далі, аж доки не завмерла, нарешті, на березі річки.
Він зупинився, переводячи подих, боячись при цьому не розчути те, що вона скаже. Проте жінка мовчала. Стояла, мов заворожена, і дивилась у темну воду.
Але враз повернулася до нього. Всесильний Боже, яка ж вона була гарна! Гнучка постать наче сяяла, принаймні Орест бачив кожну складку її одягу і кожну рисочку на обличчі.
Раптом вона засміялася дзвінко і весело, як на забаві… І здалося, що від того сміху здійнявся вітер. Він наче зародився у її волоссі і щосили перекинувся на очерет, згинаючи його ледь не до самої води. Вздовж обох берегів зайнялися вогні, так ніби якісь рибалки одночасно на рівній відстані порозводили багаття.
Вона розв’язала крайку і кинула на траву одіж. Звабниця зосталася в самій сорочці, і довге полотно, тріпочучи під вітром, аж кричало про її гарні стегна, груди і коліна. Жінка стала на край берега і ступила в човен, що був тут припнутий.
— Ходи зі мною… Не боїшся? — усміхнулась вона.
Ореста раптово узяло роздратування, що народилося, либонь, з пристрасті, яка трусила його, мов листок.
— Це я боюся?! — завзято гаркнув він. — Та хоч у пекло! — вигукнув хлопець. — Хоч у сам казан…
Він одним махом перерубав ножем мотузку, яка тримала човен, а потім щосили відіпхнув його від берега. Орест брів уже по пояс, аж тут відчув дивну насолоду, що, мов із води, просочувалась через одяг, шкіру, досягаючи самих глибин єства. Він став гарячково здирати з себе одяг. Човен опинявся щодалі від берега, і вода тут досягала парубкові вже до горла.
— Гарно покупався? — запитала жінка. — Тепер іди сюди.
Вона подала йому руку і витягла до себе.
Вогні на берегах тяглися до них по воді яскравим перевеслом, але зовсім не приносили з собою тепла.
— Ач, як з тебе пара йде, — прошепотіла звабниця, милуючись його міцною статурою, — наче душа виходить..
Вона піднесла руки догори і стягнула з себе сорочку. Човен трохи гойднувся, але потім знову небавом подався за течією. Вона торкнулась його ніжніше, аніж торкається сплячої трави вечірній вітер.
Бідолашний щасливцю! Хто може збагнути світ жінки що межує з двома світами: реальним і містичним. Пестити розкішне тіло треба так, наче торкаєшся найтоншої порцеляни, хтозна, яка таємниця криється в ній…
Наберися терпіння, наче мандрівник у дощ, і вперто розпалюй багаття, шукаючи сухий, спраглий вогню хмиз. У якусь мить ти збагнеш, що пропадеш без цього тепла, але не квапся… Лише зробивши полум’я великим і дужим, аби його не зміг загасити дощ чи вітер, сповна можеш зігрітися.
— Чаклунко, демонице…
— О-о, ти багато збагнув за один короткий вечір…
— Це так…
— У тебе дивний терпкуватий смак. Я ще ніколи такого не відчувала. Хочу всотати тебе до краплі, як суха земля — воду. Розчинись у мені… Розчинись…
Той її шепіт лунав десь високо, аж під самими зорями. Здавалось, він розсипався на тисячі відлунь, досягнувши раю, а потім падав глибоко, до самого пекла.
Розділ II
Полудневе сонце люто розпікало землю. Здавалось, наче вона винна у якихось страшних гріхах і Бог звелів її покарати. А заодно і сотню людей, що копали глибокий рів та насипали тією ж землею вал. Ще десяток чоловіків тесали на валу здоровенні кілки, з яких позаду поставав частокіл.
По зовнішньому краю рову ледве чвалала стара шкапа, тягнучи скрипучу бідарку з двома діжками. Хлопчисько років десяти зі стражденною гримасою на обличчі вів коня за вуздечку. Час від часу він зупинявся і черпав з котроїсь діжі воду, наповнюючи висохлі цебра біля землекопів, з яких ті намагалися вгамувати свою пекельну спрагу. Втім, працювали вони вперто, і складалося враження, що за тиждень-півтора мали б завершити свої нехитрі фортифікації, захистивши ними дерев’яну капличку, конюшню і декілька критих очеретом будинків. Пройшовши поміж них, можна було зауважити в одному велетенську піч, а довкола неї декількох веселих молодиць і дівчат. Поряд з хатинкою-кухнєю тіснився дерев’яний колодязь. У простоті його конструкції проглядалася, однак, особлива дбайливість, з якою майстри припасовували одну до одної гладенькі соснові колоди, що берегли таку потрібну вологу.
За кілька кроків від кухні і криниці стояла кузня. Троє молотів дзвінко відбивали ритм тутешнього життя. Іноді якийсь із них стихав, тоді у дверях кузні з’являлася кремезна постать з червоним від жару обличчям і порожнім цебром у руках. У ту ж мить у прочинених вікнах кухні з’являлися такі ж розпашілі кухарки. Трясучи пишними грудьми і бризкаючи свіжим сміхом, вони щедро розсипали кепкування та солоні жарти:
— Ковалю, ковалю, покажи-но свого молота!.. Де ховаєш молота, ковалю? Може, в кузні забув?..
— Заждіть до вечора, — стиха промовляв той, дістаючи зі студні воду і розпливаючись у щирім усміху, — кого впіймаю, тим молотом підклепаю…
Він жадібно пив, а решту води виливав собі на розпечену голову.
— А глянь-но, ковалю, сюди, які міхи маю! — не вгавала котрась молодичка. Виставивши наперед великі гарячі перса, вона кілька разів стиснула їх руками, надуваючи при цьому соковиті щоки.
Коваль, що встиг уже вдруге наповнити відро, вдав, наче збирається виплеснути з нього воду прямісінько у вікно. Кухарки з вереском кинулись углиб, а чоловік, вдоволено зареготавши, подався до кузні. За мить робота відновилась.
Позаду кузні стояла стайня, нагадуючи весь час про себе терпкуватим запахом. Самих коней зараз там не було, і двері прочинили настіж. В цей час коні, либонь, спочивали десь у затінку або охоче скубли траву на лузі.
Кілька хатин тіснилися біля каплички. Здавалося, їх позганяла туди продовгувата касарня, що лежала вздовж валу. Поряд з її стіною рядами сушилися чоботи і спочивало кілька сідел та відстебнуті табанки. Господарі ж цих предметів, імовірно, прибувши з нічного вартування, спочивали всередині, видаючи назовні злагоджене хропіння.
Один з будинків мав три поверхи. За ними — вишка, де стояв голий до пояса вартовий. Перекриття над ним, що трималося на чотирьох смолистих стовпцях, мало би захищати його від дощу і навіть трохи від сонця. Однак вартового, судячи з його засмаглого до чорноти торсу, той дах захищав не дуже.
Вартовий ліниво оглядав довколишній краєвид, вочевидь зовсім не переймаючись його красою. Тутешній куточок Волині розділився на два царства: просторий луг і густий мішаний праліс. Перетинаючи луг, сліпучо-біла ріка ховалася в обіймах шепотливих дерев, наче вістря шаблі загорталося в оксамит…
Річку опуклим мостом переступав битий шлях, гублячись десь у сонячній далині. На мосту також була варта: два жовніри спали на гарячих колодах, накривши голови широким лопушиним листям. Оминути їх було годі, і кожен, хто їхав возом або верхи, мусив будити цих добродіїв, щоб заплатити мито. За це йому дозволялось перетнути річку і, помилувавшись розбудовою нового форту, попрямувати далі.
Від грубого тракту відділилася кривим паростком сільська дорога. Вона все звужувалась і звужувалась, минаючи хащі терну та верболозу, доки врешті зовсім губилася в гущині. Церква і хатинки уздовж путівця здавалися зовсім дрібними, так що їх заледве міг розгледіти навіть горішній вартовий. Той, однак, себе цим не обтяжував, все частіше поглядаючи то на свіже річкове плесо, то на витоптане подвір’я, де вже от-от хтось мав би йти йому на заміну.
