Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗

— Поїхати до Венеції хоча б раз у житті повинен кожен поважаючий себе естет, — пожартувала Ева. — Тож не сприймай це як подарунок, а лише як едукаційний академмінімум. Тим більше що жити ми будемо дуже скромно, летимо дешевими авіалініями, а харчуватися у Венеції слід виключно закусками й вином. Причому сидячи надворі біля води, а не в кнайпах — вони там жахливо туристичні й невиправдано дорогі. Тож готуйся. Доведеться побігати. Буде максимум музеїв і екскурсій та мінімум консумпції. [2]

— Але можна я принаймні вино й закуски оплачуватиму сама, щоб не почуватися утриманкою? — запитала Христина.

— Будь ласка, — погодилася Ева. — Вино там продається з бочок по два євро за літр, його наливають у пластмасові пляшки з-під мінералки й не розуміють, коли клієнт хоче придбати «лише» літр, а не повну пляшку чи навіть кілька. Вино доведеться пити як воду. Особливо просекко [3] — це частина програми. — Вона посміхнулася. — Ну і прошутто [4] з пармезаном [5] на паніні. [6] — Потім вона на мить замовкла й додала вже тихішим голосом: — Знаєш, насправді я дуже боялася, що ти засмієш мене за такий подарунок. Або образишся.

— Чому?

— Ну, просто тут, у Німеччині, поїздка закоханих до Венеції вважається страшним кічем. Туди їздять шкільні екскурсії та пенсіонери. І туристи з країн третього світу, які нарешті можуть собі це дозволити. Іноді подружні пари з двадцятирічним стажем і консервативними естетичними вподобаннями. Але з людей мого кола ніхто не зізнається, що їздив у Венецію. Я, наприклад, колегам по роботі теж не скажу. Але дуже хочу, щоб ми з тобою поїхали туди. Бо я страшенно люблю Венецію, попри весь туристичний кітч, і переконана, що тобі там теж сподобається.

— Гм, дивно. А куди ж тоді не соромно їздити людям твого кола?

— Ну, кудись в більш екзотичні місця. В Україну, наприклад. Я була б дуже крута, якби їздила відпочивати, наприклад, до Криму. Чи як там називається цей ваш Рурґебіт? Донецьк?

— О Господи, — зітхнула Христина.

— Та уявляю, що це не дуже весело, але це вважається «кул».

— Ну, гаразд, давай тоді наступну поїздку організуємо кудись східніше. Наприклад, до Кракова. Підходить?

— Підходить. Це, правда, давно не екстрім, але всі мої знайомі вже побували в Кракові, а я ще ні. Тож можемо надолужити. Ти добре знаєш Краків?

— Не особливо, але кілька разів була, маю знайомих і знаю польську. Цього вистачить, щоб організувати щось нетипове. Можемо з Кракова мотанутися кудись у менш відоме місто. Скажімо, Лодзь чи Перемишль. Вибирай сама.

— Супер. Давай так і зробимо, — радо погодилася Ева.

До Венеції відлітали вдосвіта. Рейс затримали на дві години. В аеропорту поряд із Христиною сиділо кілька українок явно заробітчанського вигляду, які, мабуть, пересідали в Берліні на найдешевший рейс до Італії. Одна з них, наймолодша, тримала на руках немовля й примовляла:

— Смоктай, смоктай дуду, сину. Щоб вушка не боліли, коли будем летіти.

А потім, звертаючись до сусідки:

— Ти помниш Галю з Местри? Така жвавенька. Так от, вона мені звонила недавно. Налялякалися язиками. Розказувала, шо встроїлася нарешті на роботу. Два місяці шукала, нічо знайти не могла. А то повезло. Якась старша жінка перед нею там працювала. І все було нормально, аж у тої жінки інсульт стався. Їй спершу руку відняло, а потом і око втратила. Прийшлося звільнитися і додому вертатися. Он як буває.

— Да, буває, — погодилася сусідка. — Добре тобі, шо замуж вийшла. А хто не вспів, то трудно. Допрацюєш до інсульту, а потом звалюй додому.

— Смоктай, смоктай дуду, сину, — повторила заколисливим голосом жінка з немовлям.

— Ми житимемо в районі, який називається Каннареджіо, — озвалася до Христини Ева. — Походить від слова «кана» — очерет. Сюди в XVI столітті венеційці виселили з міста євреїв, і так створилося перше у світі ґетто. З Венецією цей район поєднувався через розвідний міст, який підіймали увечері, і мешканці ґетто опинялися в подвійній ізоляції — на острові всередині іншого острова. Тепер тут розташований залізничний вокзал, тож це враження вже складно відтворити. Хіба вночі.

— Венеційці так не любили євреїв? — здивувалася Христина.

— Навпаки, довший час вони були дуже толерантними до них. Навіть уже тоді, коли всюди в Європі євреїв ненавиділи за їхні комерційні успіхи. Але венеційці самі завжди були здібними комерсантами, тож євреїв поважали. А потім папа римський зобов’язав і Венецію виселити євреїв із міста. І це була непроста ситуація, бо місто не хотіло втрачати багатих банкірів та купців. От і придумали влаштувати ґетто. Коли увечері міст піднімався, ворота зачиняли, але охоронців оплачували самі євреї, мабуть, щоб застрахуватися від погромів.

— Я чула, що тут узагалі поважали маргіналів, наприклад повій, це правда?

— Правда, у тому ж таки XVI столітті майже третина жінок у місті були різного ґатунку повіями. Вони мешкали в окремих, спеціально виділених кварталах, мали навіть власну церкву, і до їхньої діяльності ставилися з повагою, бо сподівалися на те, що саме вони розвиватимуть «здорову» гетеросексуальність у матроському місті. Ми перейдемося з тобою по Фондамента дель Тетте, тобто Набережною цицьок, а тоді уздовж Траґетто-дель-Бузо, тобто Набережної дірки, де були місця життя і праці куртизанок.

— А з чого почнемо екскурсію? З площі Святого Марка?

— У жодному разі, — відмахнулася Ева. — На Сан-Марко ми підемо вночі, коли там буде порожньо. Ну, і ще раз, по обіді, щоб побачити фрески собору в призахідному сонячному світлі. Але починати з площі ніяк не можна. Там зараз купа туристів і голубів, зіпсуєш усе враження. Насамперед підемо блукати вуличками району Дорсодуро, там може бути навіть доволі порожньо. Туристичний сезон ще не почався, бо до кінця лютого часто трапляються повені, aqua alta. Тож ми маємо шанс побачити майже безлюдну Венецію.

Але почати довелося з несподіваного місця. Дорогою до центру зі свого готелю, розташованого ближче до околиць, Ева з Христиною побачили відчинену церкву.

— Ходімо, — сказала Ева. — О такій порі церкви тут, як правило, зачинені, а до багатьох можна потрапити тільки за гроші й теж не завжди. Тож якщо бачиш відчинену церкву, треба заходити.

У церкві вони несподівано для себе побачили православний вівтар, а на стінах — картини непідписаних авторів ХVI–XVII століть на біблійні сюжети, які залишилися тут іще з часів, коли храм був католицьким.

Крім них у церкві було ще кілька російськомовних парафіянок. Одна з них встигла розповісти свою біографію, поки підіймалася перед Христиною та Евою сходами, що вели до храму.

— Сначала приехала, трудно было, — сказала вона, ступивши на першу сходинку й відсапуючись, ніби для підтвердження, що справді було нелегко. — А потом ничего, — і вона вже енергійніше ступила на другу сходинку. — Была замужем, развелась, есть работа, квартира, — і вже зовсім впевнено подолала останню сходинку й завершила майже урочисто, узявшись за клямку дверей: — Дети выросли. Теперь одна. Так вот оно.

Вони зайшли до церкви і постояли кілька хвилин, услухаючись у речитатив священика. Хору не було. Священик, як прошепотіла за спиною Христини котрась із парафіянок, кандидат богослів’я з Москви, який досліджує творчість Павла Флоренського, не співав, а проговорював різними мовами молитви, постійно переходячи зі старослов’янської на російську та італійську й навіть на латину. Христина підняла голову, розглядаючи колоритну дерев’яну стелю у формі перевернутого догори дном човна.

— Вот уже пять лет, уважаемые верующие, как образовался наш приход российской православной церкви в Венеции, — почав свою проповідь священик. — И это нельзя не признать своевременным. Ведь в последние годы в городах области Венето очень заметна активизация деятельности раскольничьих группировок — прежде всего так называемого Киевского Патриархата и Бессарабской митрополии, — а также представителей Украинской Греко-Католической Церкви, которые, как это бывало и прежде, стараются привлечь к себе православних, пользуясь их неосведомленностью в вопросах веры. В ответ на призывы не оставлять Святого Православия из уст простых людей, отрываемых от Матери Церкви, часто слышится расхожая фраза: «Бог един — все равно, где Ему молиться!» Их «наставники», которые вкладывают в сознание неискушенных подобные мысли, забывают, что как Бог един, так и Церковь одна, а не бесчисленное множество, поэтому отнюдь не все равно, где и как славить Бога — важно славить Его правильно — право-славить, чтобы Его прославление не превращалось в хуление. Аминь!