Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗

Тендітна брюнетка піднесла до смітника посеред площі останнє пуделко химерної форми, обклеєне чорним скотчем; на цьому прибирання притулку було завершено, і жінка поволі пішла геть, повернувши у вуличку, що вела від каналу ліворуч.

На сусідній лавці сидів хлопець у занадто вузьких джинсах. Він кілька разів коротко розмовляв із кимось по телефону, явно хвилюючись. А потім до нього підійшов інший хлопець у таких самих вузьких джинсах, вони обійнялися й пішли вздовж набережної. Сива венеційка докурила, посміхнулася Еві з Христиною та пересіла на лавку, що звільнилася.

З провулка, у якому зникла тендітна брюнетка, вийшла низенька тітонька, яка тримала біля правого вуха мобільний.

— Слухай, а в нас пральний порошок удома є? — сказала вона в слухавку українською, минаючи лавку, де сиділи Ева з Христиною. — Бо на Лідо по знижці дають, а я там нині їду.

Чайка вхопила свою здобич і полетіла геть. Діти заціпеніло дивилися вслід крилу голуба, що віддалялося.

Дорогою до готелю Ева з Христиною натрапили на супермаркет і зайшли всередину. Біля полиць із кавою до Христини звернулася ламаною англійською пара турків — високий хлопець із приємною посмішкою та дівчина в хустині.

Вони попросили Христину допомогти їм вибрати найкращу каву, пояснили, що це на подарунок, а самі вони кави не п’ють, тому й не орієнтуються. Христина спершу розгубилася, не побачивши знайомих німецьких сортів, а потім просто вибрала одну з дорожчих пачок і з усмішкою дала жінці. Якась химерна постмодерність переслідувала їх цього дня — турки, від яких багато століть тому звичай пити каву поширився у Венеції і від яких шляхтич Кульчицький завіз цей напій до Відня, тобто в Галичину, тепер питали у венеціанському супермаркеті українку, який сорт їм вибрати.

До готелю верталися однією з основних туристичних артерій, якою натовп цілий день курсував між ґетто і центром. На одній із яточок, де продавали овочі та фрукти, Христина вирішила купити помідори. На її прохання англійською продавець зважив жменю помідорів, поклав у торбинку і сказав:

— Уно і венті, пліз.

При цьому галантно посміхнувся. Христина пригадала зі шкільних уроків іспанської, що це означає одне євро і двадцять центів, і подала йому євро і трохи центів.

— Уно і венті, — повторив продавець із обуренням у голосі й повернув їй зайві десять центів разом із чеком. Коли Христина спробувала залишити чек на ляді, продавець суворо похитав пальцем і примусив її взяти папірець.

— Цікаво, чому він обурився, — запитала Христина в Еви. — Тому, що я не зрозуміла такого простого, чи тому, що не хотів, аби я мала його за типового венеційця-шахрая, про яких пишуть у всіх путівниках, що вони люблять обдурювати туристів. І навіщо втулив мені цей чек?

— Може, тобі здалося, що він сказав це з обуренням, а насправді лише віддав десять центів уже без галантної посмішки, — засміялася Ева. — Для завершальної посмішки треба було купити більше помідорів. А чек ти зобов’язана взяти за законом, бо по-іншому це вважається серйозним порушенням. Не знаю, чи справді за це карають, але про необхідність вимагати чеки теж пишуть у всіх путівниках.

Ева виявилася бездоганним екскурсоводом. Христині іноді здавалося, що вона орієнтується у Венеції не гірше, ніж у Берліні. Лише зрідка вона зазирала в путівник, щоб перевірити себе, і ніколи не плуталася в лабіринтах вузеньких вуличок, хіба навмисне, коли їм хотілося просто поблукати без визначеного маршруту.

Вона була ідеально організована, уміла все передбачити, про все подбати, ніколи не втомлювалася й дуже цікаво розповідала. Але при цьому Ева сильно відрізнялася від багатьох інших знайомих Христині німців тим, що не була схибленою на точності й пунктуальності, уміла попуститися й не нервуватися, коли щось функціонувало не так бездоганно, як хотілося би. Скажімо, коли вони на третій день перебування купили квитки на вапоретто [7] й намагалися розібратися із заплутаними водними маршрутами, щоб якомога краще запланувати поїздки на острови, Христина запропонувала під’їхати зупинку до кінцевої, щоб зайняти кращі місця для огляду, а потім вернутися тим же маршрутом до центру. Однак, коли вони проїхали кінцеву, виявилося, що назад вапоретто повертається не вздовж Великого каналу, як було написано в переліку зупинок, а спершу їде на годинну оглядову прогулянку в зовсім іншому напрямку, а потім повертається вздовж Великого каналу, але в протилежному від потрібного їм напрямку. Ця помилка на самому початку подорожі змістила всі їхні плани, і потрапили вони зовсім не на ті острови, на які збиралися. Христині було незручно, що все це трапилося через неї, але Ева сказала, що такий спонтанний спосіб подорожування явно більш відповідний до тутешнього транспорту — повільного й неповороткого вапоретто, добиратися яким значно довше, ніж ходити пішки. Особливо якщо не знати спеціальної логіки маршрутів, збагнути яку за один день було непросто. Того вечора вони верталися вже поночі у вапоретто, де було, крім них, лише двоє пасажирів — мама і донька, які, схилившись на залізну тумбу біля вікна, намагалися робити уроки при тьмяному світлі єдиної лампочки під стелею. Точніше, уроки робила мама, час від часу нервово щось вигукуючи та махаючи руками з численними фенічками й татуюваннями, а восьмирічна донька з помітною надвагою замріяно дивилася у вікно на світло довколишніх маяків.

Коли вони вийшли на зупинці, до них підбіг захеканий хлопець у ярмулці й запитав англійською:

— Скажіть, будь-ласка, як мені пройти до найближчого автобуса.

— Автобуси далеко звідси, — відповіла йому Ева. — Вам краще сісти на вапоретто й проплисти на інший кінець міста, до П’яццале Рома.

— Ні, ні, — нервово замахав руками хлопець. — Тоді мені не потрібен автобус. Це задалеко.

— Ближче немає, — терпляче повторила йому Ева. — У Венеції автобуси не ходять. Тільки з П’яццале Рома.

— О’кей, — сказав хлопець. — Тоді де мені сісти на потяг?

— Потяги ходять лише з вокзалу, — незворушно пояснювала Ева. — Це поряд із П’яццале Рома.

— А я доїду потягом до такої великої площі з собором Петра? Ні, не Петра, як його звали?

— Марка, — підказала Христина.

— Точно, Марка.

— Ні, не доїдете. По Венеції не ходить жодний сухопутний транспорт, тільки вапоретто.

— Вапоретто не підходить.

— Тоді пішки, — сказала Ева, підвела його до карти й показала напрямок.

— Пішки, — скривився хлопець. — Ні, я хочу на автобус.

І побрів у протилежному від вказаного Евою напрямку.

Чотири дні Ева водила Христину ретельно продуманими маршрутами й розповідала вичитані з різних книг цікавинки. Уже на третій день із ними почали вітатися араби, які продавали сумки на мості біля їхнього готелю, жваво торохтіли між собою, зачіпали туристів і безпечно грілися на сонечку, але щойно якась вища сила подавала їм сигнал тривоги, як вони різко зривалися з місця, мов сполохані птахи, і, прихопивши товар, щодуху тікали від карабінерів. І карабінери справді з’являлися, звідкись із-за рогу, мов викликані під час спіритичного сеансу духи, такі ж безпечні, іноді з морозивом у руках. Здавалося, у них із арабами просто така гра — одні удають, що тікають, інші — що переслідують.

Христина й Ева сиділи на пофарбованих у червоне лавках і спостерігали, як неквапливо пересуваються вузенькими вуличками місцеві мешканки, яких неможливо переплутати з туристами — ці величаві матрони в норкових шубах до п’ят з яскраво-червоною помадою на губах і масивними золотими прикрасами ніколи не поспішали, часто вишиковуючи за собою цілу вервицю туристів, змушених терпляче чеберяти слідом, бо обігнати на занадто вузьких вулицях неможливо. Ці величні, як каравели, дами сиділи на пластмасових стільчиках стареньких вапоретто, ніби в золотих каретах, оббитих парчею, дивлячись лише поперед себе й не зважаючи на стурбований фотографуванням натовп довкола. Туристи були для них звичним антуражем, як голуби, чайки чи aqua alta.