Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
— Примічай — летить крук, гукаючи, на південь — бути добрій погоді. Кричить, летючи на північ, — негода.
Рушили польовою стежиною поміж озиминою, що густим вруном вкривала землю обабіч. Гук інколи зупинявся, нахилявся, пестливо торкаючись пальцями смарагдових паростів, щось бурмотів.
У високості запалахкотіли вогнисті свічки — то сонячні стріли пронизали смугасті хмарини в небі. Потім поважно викотилося над обрієм імлисто-червоне колесо, попливло над землею.
— Ой-йой! — скрикнув від несподіванки хлопчик. — А то що таке?
— Та сонце ж! — осміхнувся у вуса батько.
— А чому ж таке…
— Яке?
— Дивне! Червоне, велике. Якесь казкове…
— Прокинувся ти раненько, от і побачив казку. А хто до півдня спить — той не побачить, як прокидаються сонечко й земля, як вони люблять одне одного. Глянь, прислухайся, як все радіє сонечку.
Івасик, розкривши рота, п’є очима, вухами, всім тілом ще не бачений, не чуваний трунок нового відчуття. Все довкола здається рідним, любим і близьким. Простягти б руку — і можна торкнутися сонячного кола, погратися з ним, прокататися в небі на чарівному човні.
Ранок набирає сили, потужнішають промені, радісно іскряться росяні самоцвіти на озимині. Почав пісню жайвір над полем, захлинувся від щастя, затріпотів крильцями над Івасиком, знемагаючи в п’янощах щастя.
Батько тихо йде стежиною, ніби пливе. Ось кінчаються поля озимини, починається чорна рілля. Над нею ледь помітна синювата пара, повітря колишеться, несе тонкі запахи в небо.
— Ніби дихає земля, — зачудовано озивається хлопчик. — Хукає.
— Ти помітив? — схвильовано запитав батько.
— Атож…
— Добре, синку, добре, — тихенько сказав Гук, кинувши схвальний погляд на сина.
Вони ще трохи пройшли мовчки, поглинуті чарами весни. Низько над землею промайнув гурт вороння, голосно каркаючи. Зробивши крутий віраж, птахи сіли на ріллю. Поважно походжали по полю, щось видзьобували, сварилися.
— Що то вони роблять? — поцікавився хлопчик.
— Поживи шукають.
— Татку…
— Гов?
— А коли ви гомоніти будете в землею? Адже обіцяли.
Батько хитро глянув на сина, підморгнув.
— Уже гомоню.
— Як то? — здивувався малий.
— Мовчки. З землею треба розмовляти в тиші. Думкою.
Гук пішов навпростець через поле, схиляючись до ріллі, пробуючи землю на дотик, іноді — на смак. Івасик дріботів за ним, заглибившись у свої дитячі думи, намагаючись збагнути глибину батькової відповіді. Вона йому здавалася вагомою й незвичною, як у казці. Гомоніти мовчки? Дивно й гарно. Тільки так, напевне, й можна порозумітися з полем, лісом, небом. Ген які вони величні, широкі, неомірні! Де ж почути їхнє слово в звичному вияві?
— А ви навчите мене розуміти мову землі? — нарешті порушив мовчання син.
— Навчу, — сказав батько і погладив хлопчика по спині. — Тільки не зачерствій серцем.
— Як то?
— Виростеш — збагнеш.
…Тануть, тануть давні видива. Біль проймає груди, тяжко дихати. Старий єгер розплющує очі, пробує звестися на лікті. Що ж це з ним сталося? Невже кирпата прийшла з повісткою і пора збиратися? Недарма Явтухович дав йому одкоша ниньки, мовби відчув, що лев уже не лев, а лише порожня машкара, що її пора викинути на смітник. Може, покликати людей, гукнути? Та ні, не треба. Бо передадуть Ярині, перелякають її, а в неї ж серце хворе, тримається лише тим, що п’є чай з квіток глоду. Полежати ще трохи, заспокоїтися, хай сила землі ввійде в тіло, прожене слабість. Тільки сила вічної матері може допомогти… якщо я їй ще потрібен…
Кущі дерези пливуть в очах, наче примари, зіткані з туману. Туляться до лиця старого Гука кущики материнки, блимають вогниками золотаві квіточки звіробою. Яка розкішна постеля! Заснути б навіки на такій, пливти у невідомість, у нові весни і сни…
Де ж це він упав на землицю? Вже недалечко до хати. Ліворуч яр, прямовисна круча. Глибока ущелина повзе гадюкою аж до річища, вкрита густими кущами терну й глоду. Тут він вперше зустрів її. Доле, як давно це було! Він безвусий шістнадцятилітній юнак — високий і кремезний. Сила в руках вирувала неміряна. Ніхто з сільських хлопців не міг здолати Василя в боротьбі. Після таких змагань на вигоні біля церкви він вертав додому вдоволений і сповнений предковічної снаги, завзяття, жадоби нових перемог. А батько дивився на сина докірливо, зітхав і лагідно, але владно промовляв.
— Дурості в тебе багато, синку. Ой, як багато! Ти хизуєшся силою, а що таке сила? Порхавка. Бачив гриба-порхавку? Товста, повна, велика. Наступи на неї, вона дихне смердючим димком і зморщиться. Нема її! Так і твоя сила: де вона й дінеться! Життя вимне тебе, не залишиться від сили й сліду. Пора тобі, Василю, за діло братися. Запряжу я тебе, синку, в роботу, там твоя сила хоч до ладу буде.
Справді, вскочив Василь у добрячу запряжку. Поля в батька було небагато, всього півтори десятини, тож на велику сім’ю в чотирнадцять душ не вистачало ні харчу, ні тим більше вбрання. Працювати треба було з ранку до вечора: на своєму полі, біля хати, на заробітках у цегельні або в неозорих Таврійських степах, коли наставали жнива.
Однієї весни, вертаючись з поля, Василь побачив сусідку Настю, гарну повновиду молодицю, а біля неї — маленьку її доньку, худесеньку, синьооку дівчинку. Ось тут, саме тут все це було. Настя пасла корову на налигачі понад кручею, а донька збирала весняні квіточки кульбаби і сплітала віночка. Тремтливим чистим голосочком вона виспівувала пісеньку. Яку ж? Боже мій, поверни пам’ять. Згадав, згадав! «Та нема гірш нікому, як тій сиротині, та ніхто не пригорне при лихій годині… Та колись ми любились, як зерно в орісі, а тепер розійшлися, мов туман по лісі…». О серце, може, це від тих прадавніх спогадів розриваєшся? Чому так вперто вони прориваються до свідомості? Далі, далі. Що було далі? Він тоді зупинився, задивившись на малесеньке чудо, на синьооку дівчинку з сонячним віночком в руках. Вона приязно всміхнулася і чемненько сказала: «Доблидень, дядьку!».Василь похвалив її: «Ввічлива дівчинка, одразу видно — хороших батьків. А як тебе звати?».— «Хіба не знаєш? — здивувалася Настя. — їй вже три рочки, бігає повз ваше подвір’я, грається». — «Щось не примітив, усе клопоти, робота». — «Та ясно, — сміялася Настя, — ти більше оком накидаєш на інших дівчаток — трохи більшеньких». — «Ет, таке скажете, — почервонів Василь, — я на них і дивитися не хочу». — «Чого там, діло житейське, ти вже на порі».
«Ялинкою мене звати, дядьку», — сказала дівчинка, приязно звівши янгольські оченята на хлопця. — «Будь здорова, Яринко», — сказав Василь, прощаючись з матір’ю та дочкою.
Чому він згадав про те? Чому в пам’яті закарбувалася та прадавня зустріч? Може, серце вже знало, передчувало, що то стрілася йому суджена з променистим віночком у руках? А скільки потім було плутаних життєвих стежок! Вже палахкотіла світова війна, вже вона спустошувала села від чоловіків та парубків, не вистачало робочих рук, і батько сказав Василеві: «Тобі вже сімнадцятий, пора заводити своє господарство. Знайду тобі пару». — «Як то знайдете? — спалахнув хлопець. — Хіба я дитина чи безногий, що сам не можу ходити та шукати?».— «Не дитина, — суворо одказав батько, — виперло тебе аж до неба, проте дурний ще, не тертий життям. Я знаю, що тобі треба. Вже накинула оком на тебе одна, із Занудівки. Багатиря дочка. І сама як грім, і збіжжя та худоби нікуди дівати». — «Та що ви, тату, торгувати мною будете? — ображено запитав син. — Тепер не ті часи, щоб силою оддавати дитину за нелюбу дівчину а чи хлопця…».— «Грамотний дуже! — гримнув батько. — Аякже, церковноприходську школу окончив, читаєш всякі там сочинєнія. А я в тебе на м’якому місці пропишу свою грамоту, щоб знав, як з батьком зчіплюватися. Ич, дожився до чого? Моє лайно мене ж повчає! Цить і ні пари з вуст! Нелюба, нелюба. Ще не бачив, а вже пащекуєш. Поїдемо, побачиш, може, й полюбиш. А не злюбиться — притреться. Треба нам якось вилазити із злиднів, бо оця мурашва вже мені голову об’їла!».
