Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
— Незручно якось.
— Чого там. Колективне привітання. Ви ж принесли радісну вість!
Образа — як ніж!
Пронизала серце. Заболіла душа.
Старий Гук вийшов з кабінету директора, зачинив облуплені двері, ніби відрізавши себе від принизливої розмови, від нещирої посмішки, від фальші й неприродності ситуації, в якій треба кричати на весь світ, обурюватися, вимагати або — плюнути, стриматися, спокійно оцінити все і впевнено вести справедливий, людяний бій за те, що ти вважаєш єдино правильним. Гай-гай, тільки де ж взяти сили й снаги для цього поєдинку, коли тобі вже вісімдесят шостий рік і розгубилася енергія та життєвий шал по численних стежечках минулого.
Він зійшов з високого ганку, ступив у зачарований світ дубового лісу, постояв трохи поміж чагарями, глибоко вдихаючи повітря, насичене запахом грибів і ніжної прілості падаючого листя. Піднявши погляд вгору, задивився на сині клапті неба в прогалинах між деревами. Це принесло спокій. Єгер зусиллям волі відігнав тінь образи, ніби неприємного нічного кажана. Рушив додому.
Минувши узлісся, ступив у вузеньку сільську вуличку. Тихо чалапав поміж густим живоплотом дерези, наче брів у золотаво-зеленому мареві, а поруч неодступно пливла його тінь, схожа на спогади про минуле життя, від яких уже годі спекатися.
Десь на другому кутку лунали співи — там святкували весілля. Горпинин Іван — молодий тракторист — брав зоотехнічку Валю. Гарна пара, хай щастить! Та чи зуміють вони зберегти почуття, що нині пов’язало їх ніжними нитками? Чи пройдуть довгі гони життя разом? Сучасні молодята більше подібні до однорічного бадилля, аніж до вікових дерев: швидко ростуть, хутко зріють, швидесенько захоплюються. А ще прудкіше розходяться, мов два перекотиполя у широкому степу…
Та чи має він право судити про когось, а тим більше засуджувати? Може, є в сучасних юнаків та дівчат щось своє, неповторне, про що старше покоління й не догадується? Щось незбагненне. Можливо, інший плин життя, інші уподобання вимагають інших традицій, звичаїв, почуттів?
Сам собі усміхнувся — ой ні! Бо й самі вони караються тією поверховістю, тією непевністю почуттів, тими стрибками від закоханості до зневаги або навіть обридження. Він звідав радість і нерушиму вартість вірності й щирості, бо прожив із своєю Яринкою більше піввіку, ніби випив спільну побратимську чару. Всяке було в ній — гіркота й солодощі, терпкість і пахощі казки, — проте випили вони її дружно й охоче — одним подихом.
У серці гостро кольнуло. Старий Гук схопився рукою за груди, глибоко зітхнув. Не вистачало повітря. Він одійшов убік, в гущавину дерези, схопився за стовбур вишні, притулився щокою до гілки. Знеможено прошепотів:
— Нічого, нічого, Василю… Це ж просто втома… Минеться…
І знав, що вже не минеться. Знав, що наступає те, супроти чого не можна зарадити. Він звільна ліг на густий килим трави, випростався, з-під примружених повік дивлячись у безмірне дивоколо, що напинало понад світом синє вітрило. Земля хиталася, пливла у сонячному мареві. І плив разом з нею він. У високості вималювалися прозорою тінню велетенські ходики, мотався від обрію до обрію — сюди й туди — золотавий маятник: цок-цок! цок-цок! цок-цок!
«Все мине! Так-так! Все мине. Так-так!» — промовляв небесний годинник.
Єгер заплющив очі. Ой, мабуть, таки нічого не мине. Все йде тут, поруч, невідступно. Болісні спогади дитинства блискавично прокручуються перед оком свідомості невидимим проектором, і туга за втраченим, незробленим хлюпає в серце, тривожить. Гудуть, гомонять голоси, виринає з пам’яті давно минуле, нагадує, що вже не вперше йому довелося пити з келиха образи й зневаги.
Перед заплющеними очима виникають розмаїті обличчя. Трактористи, хлібороби, зоотехнік, голова колгоспу, доярки, бригадири. Знову прийшли супутники давніх тридцятих років, щось нагадують, щось вимагають. Ось і молодий хлопець — агроном, його тоді прислали до їхнього села піднімати сільське господарство. Ерудований, самовпевнений, нещодавно закінчив академію, готує дисертацію, хвалиться, що трохи попрацює тут, щоб дати їм — селюкам — новий поштовх, а разом з тим зібрати матеріали для наукової праці…
Що ж, це добре! Досвідчений хлібороб Василь Гук радіє новій людині, хай береться до діла, хай вивчає душу землі. Та чи можна це зробити наскоком? Так зарозуміло, зверхньо, авантюрно?
Чимось одразу не сподобався молодий агроном досвідченому сіячеві: і скептичною посмішечкою, що завжди блукала на пещеному вродливому обличчі, і підкреслено модним костюмом, таким недоречним поряд з засмальцьованими робами трактористів і куфайкою Гука, і нарешті своїм всезнайством та верхоглядством. На другий день після приїзду до села він виступав перед хліборобами в клубі, розповідав про нові ідеї в агрономії, в садівництві, про науковий метод господарювання, що, мовляв, іде на зміну архаїчному, допотопному. Леле! Як він стріляв у психіку селян вражаючими категоріями, всепланетними масштабами, космічними образами!
— Сільське господарство треба зробити таким же чітко діючим, як годинниковий механізм, як конвейєр заводу. Досить дідівського бурмотіння — як бог дасть, що скаже погода, от якби опади! Ні в бога, ні в природи ми не станемо просити дарунків. Ми їх вирвемо силою.
Люди переглядалися, усміхалися, проте не перечили, приголомшені аргументацією, ерудицією агронома. Лише вісімдесятилітній музика Онопрій, крекнувши, прошепотів на вухо Гукові:
— От чеше! Мов на цимбалах грає. Якби по його — на вербі груші б росли, а на осиці — кислиці!
Василь кивав, уважно слухав, а на чолі в нього залягала сумна, глибока зморшка. Проте він жодного слова спротиву не мовив, доки агроном бомбив людей своїми ідеями про всебічну механізацію, хімізацію та електрифікацію, про висушування боліт та поливне господарство, про гігантські водоймища, про повернення рік з півночі на південь або з півдня на північ, про керування погодою і повне загнуздання природи, котра слухняно ляже до ніг людині. Доповідач завершив бадьорою впевненою фразою:
— Ми перевернемо землю, ми змусимо її дати все, що треба!
Він переможно глянув у зал, сів до президії, запитливо глянув на голову колгоспу. Той, схиливши втомлене повновиде обличчя до столу, уважно малював на папірці чортиків. Аудиторія невиразно мовчала. Василь Гук підвівся поміж принишклими селянами сажневим зростом, пригладив сивіючі козацькі вуса і сумовито сказав:
— Зажди, запальний хлопче! Не поспішай перевертати землю. Вже багато було на ній всяких перевертнів… чи, даруй, перевертальщиків, бий їх грім небесний, і дровець вони таки чимало наламали!..
Люди схвально сміялися, агроном побагровів, кинувся, мов ужалений кропивою, до трибуни.
— Що ви хотіли сказати своєю безвідповідальною інсинуацією?
— Не знаю, що то за слово ти, хлопче, вживаєш, — цензурне чи, мо’, нецензурне, — але я тобі мовлю те, що думаю! Я тебе слухав, послухай ти й мене — дурного! Ми, хлопче, досвідчені, старі горобці, нас на м’якині не проведеш. Говорити легко — ти спробуй перти плуга! Так прудко, як оце ти мовив, можна лише вітри пустити, а не природу загнуздати…
Колгоспники аж за животи бралися від реготу, голова затуляв обличчя газетою, агроном мінився від люті, а Гук вів своє:
— І акушер, і баба-повитуха вам скаже: скільки не тужся, а як дитини в лоні нема, то нічого й не народиш. Хіба лише те, про що в товаристві не гоже казати. Все повинне визріти — інакше буде недоносок. Трактор — прегарно, але не поспішаймо зводити з світу коней. Висушування болота — гарна штука, та задумаймося, що буде після такого осушування? Чи не пожалкуємо ми про необдумане рішення? Всяке нове діло треба спочатку випробувати, дослідити, а вже тоді думати: вводити його на зміну старому чи, може, й підождати? Тож, хлопче, не поспішай, як голий… купатися! І ще одне затям навіки: земля не любить балакунів. Земля — мовчазна!..
Люди тихим гомоном схвалювали Гукові слова, а молодий агроном, вже опанувавши собою, набрав незалежного зверхнього вигляду і, прикривши долонею рота, удавав, буцімто він позіхає.
