Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
— А про джинси мова була?
— Так… Хтось сказав, що вони в машині.
— Вони принесли їх сюди?
— Не знаю… Правда, не знаю…
— Слухай мене уважно… Франьо добряче підзалетів. Твої свідчення дуже важливі. Хочеш помститися Франьові?
— Ще й як!
— Пригадай ще щось із тієї розмови. Чи про Миколу згадували?
— Миколу… Не пам’ятаю. Про поляка говорили, що він втратив свідомість, коли його вдарили по голові… Сюди виходить вентиляційний отвір і можна чути, що говорять внизу. Але потім вони перейшли до іншої кімнати чи до кухні, і я вже нічого не чула.
— Маєш чудову нагоду відплатити Франьові. Повториш все це ще сьогодні.
— Кому?
— Міліції.
— Нізащо в світі. Франьо мене вб’є.
— Франьо твій загуде надовго.
— А як не загуде?
— Пограбування трьохсот пар джинсів і тілесні пошкодження міліціонерові — це не жарти.
— Я б дорого заплатила, щоб його за ґрати запакували.
Знизу долинув радісний вереск:
— Знайшов! Я знайшов! Ура-а!
Я збіг вниз і побачив дикий танець Муні.
— Джинси в підвалі в мішках! — тішився він. — Це я знайшов! Давай сотню!
— Спочатку покажи мені свою знахідку.
Джинси були зашиті в десять білих мішків, очевидно, по тридцять в кожному. Мішки лежали на дерев’яному настилі.
— Вони були привалені дошками, — пояснив Муня. — А я здогадався і розкидав.
— Моя школа! — з гордістю похвалив Ося.
Ми повернулись нагору і стали чекати Франя. Цигани вийняли з бару коньяк і частувалися. Я нервово походжав біля вікна, стежачи за вулицею. Я не міг дочекатися, коли ж нарешті появиться той курдупель, що так мене навколо пальця обвів. Та й не тільки мене, Миколу теж. Цікаво, яка в цьому всьому роль лейтенанта й Едика?
Минула година, коли до хвіртки нарешті підкотили «Жигулі», а з них вийшов Франьо в супроводі невідомого. Ося миттю розставив хлопців по місцях. Щойно господар зі своїм компаньйоном зайшли до кімнати, як цигани вискочили з засідки і хутенько обох скрутили. Все сталося так блискавично, що жоден із них не встиг навіть матюкнутися. Зате, коли опинилися зв'язані на підлозі, то душу відвели.
— Гарно ж ти розправився зі своїм дружком, — сказав я.
Але Франьо мовчав, тільки дивився на мене повним ненависті поглядом. Мовчав і тоді, коли цигани почали зносити мішки з джинсами.
— Так, ну я пішов телефонувати, — сповістив я і рушив до дверей.
І тільки тоді Франьо озвався:
— Ти що — збираєшся повісити на мене ці джинси?
— Ти їх сам собі повісив. Думаєш, викрутишся?
— Нічого з вашої затії не вийде. Хочете сухими вийти з води? Підкинути Франьові власну крадіж!
— Ах ти ж сука! — скипів Ося і вже хотів було заїхати йому в писок, та я стримав:
— Не дай Боже засвітити йому якогось синця! Він тільки того й чекає. Бачиш, як на арапа бере? Чекає, що торгуватися почнемо.
— Давай-давай, біжи телефонуй, — під’юджував Франьо. — Там на тебе вже діло заведене. Пристойна папочка. Навіть я такої не заслужив.
— Зате тепер ти заслужив не тільки папочку.
Я вийшов на вулицю до телефонного автомата і набрав номер. Трубку взяв Едик, але, на моє здивування, особливого захоплення в його голосі я не помітив. Проте приїхали вони за півгодини. І було їх тільки двоє — лейтенант і мій любий Едик. Це мене дещо збентежило — чому їх лише двоє? Але хто його зна, може, так і треба?
Едик обвів скептичним оком зв’язаних грабіжників, тоді перевів погляд на нас і похитав головою:
— Хе! О дають!
— Так, — сказав лейтенант. — Хто мені пояснить весь цей цирк?
— Тут жодного цирку нема, — чемно заперечив я. — Ми знайшли джинси в підвалі. Потім зробили засідку і ось результат.
— Ага, — погладив підборіддя лейтенант, — то ви ще й незаконно проникли на чужу житлоплощу?
— Вони ці джинси з собою привезли, — сказав Франьо. — Дочекалися нас, а тоді вам потелефонували. Знали, що роблять.
— Білий день надворі, — кивнув я на вулицю. — Якби ми вивантажили триста пар джинсів, нас би обов’язково хтось із сусідів побачив. Підіть опитайте їх і переконаєтеся, що до джинсів ми не маємо жодного стосунку.
— Справді? — засміявся Едик.
— Я одразу поставив діагноз: хитрий жук! — теж усміхнувся лейтенант.
— Це ж придумати таке!.. — хитав головою Едик. — Тільки тут маленька неув’язочка вийшла — на Миколу напали цигани.
— Вони ж були перевдягнені! — нагадав я.
— Я давно казав, — зітхнув лейтенант, — що ці зарубіжні детективні фільми приносять нам самі лише клопоти… А в нас тут ще й своя біда — польське телебачення. Надивиться чоловік різних гангстерів та й собі пробує таланту. А таланту нема. От яка штука. Нема таланту.
— То ви для свого дружка навіть джинси вирішили повернути? — спитав Едик циган і, не чекаючи відповіді, розреготався.
— Слухай, лейтенант, — твердо мовив Ося. — Мені ваші розклади до задньої кишені. Я хочу одного — аби до цього діла не пришивали циган. Ясно? Я цих джинсів в очі не бачив.
— Вішай, вішай клюски на вуха, — всміхнувся лейтенант. — Я вас, як облуплених, знаю… Едику, розв’яжи хлопців.
Сержант спритно поперетинав ножем зашморги. Аж тепер я собі усвідомив, у яку багнюку попав. Навіщо я ліз між ці жорна?
Цигани, на відміну від мене, поводилися спокійно, а Муня байдуже досліджував природні багатства свого замурзаного носа.
— Там нагорі є свідок! — не здавався я.
— Який ще свідок? — здивувався Едик.
— Дівчина, яку Франьо викрав із весілля.
— Ну й що вона там свідчить?
— Що чула, як позавчора привезли джинси сюди.
— О-о! Це дуже цікаво! — потер руки сержант. — Ану, Франю, приведи сюди цю дамочку.
— Зачекайте! — перебив я його. — Нехай він дасть ключа, а я приведу, бо він їй пригрозить, і вона буде боятися…
— Ну, я не кажу — кіно ноцне!? — підморгнув лейтенант. — Давай, Франю, веди її.
— Запросто! — зрадів такому довір’ю курдупель і за хвилину привів викрадену проститутку.
Як і слід було сподіватися, навіть ця моя остання надія з успіхом луснула. Повія усе заперечила. Вона й не розмовляла зі мною, нічого не чула й нічого не бачила. Франя тут кілька днів не було, а її саму викрали цигани, ці самі, що тут стоять, а Франьо її відбив. За це вона його палко кохає. Ах, нарешті міліція втрутилася і вона більше не змушена переховуватися. З тими словами вона виплила з будинку в невідомому напрямку. Ну що ж, за свободу вона не надто переплатила.
Я сприймав весь цей кошмар, затамувавши подих. Кудись пропали всі аргументи, у пам’яті стояв лише спогад, як я звивався на підлозі. Невже все це повториться?
— Ну, що нам робити з цією братією? — спитав лейтенант, переводячи погляд то на Едика, то на Франя, мовби радячись із ними.
— Та що там панькатися? — відказав Едик. — Усіх у кутузку!
— Сержант, не жартуй з вогнем! — процідив крізь зуби Ося.
— О, вони ще й погрожують! — помахав пальцем Едик.
— Цікаво, у чому ви нас звинуватите? — спитав я. — Джинси, я так розумію, виплисти не можуть.
— А в тебе, колего, і без джинсів є усі можливості опинитися в цюпі, — сказав лейтенант. — Міліціонера з поляком побили? Побили. Дамочку викрали, дебош вчинили?.. У чужому будинку вас застукали? Застукали. Є й свідки… Я навіть так думаю, що циган ми відпустимо, га? Вони ж тільки невинні жертви жорстокого і підступного афериста. Дивно, як тільки ви раніше його не розкусили?
— На майбутнє матимуть науку, — підтримав його Едик.
— Нікуди ми звідси без нього не підемо! — буркнув Ося.
— О! Хе-хе-хе! — засміявся лейтенант. — Винничук — друг апачів! Так я і думав! Як вам це подобається?
— Знаєте що, товаришу лейтенант, — встряв Франьо, — я вибачаю їм їхнє незаконне проникнення в мій дім. Вони ж, бідолахи, рятували свою шкуру. Мені навіть чисто по-людськи їх жаль.
— Усіх жаліти — тюрми позакриваються, — кривлявся Едик. — Такі типи, як оцей, дуже небезпечні для суспільства. Організатор і натхненник цілої банди! Просто гангстер якийсь! Ще й під інтелігента працює! Доцент!
