Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
По Збоїщах гуляв вітер, перегавкувалися собаки, а загалом панувало безлюддя. Мені довго довелося гримати, поки нарешті двері не відчинилися і на порозі не з’явилася розпатлана й заспана молода циганка.
— Що тобі треба?
— Осю.
— Нема Осі, — буркнула вона, затраскуючи двері перед самим носом.
Але я встиг увіпхати ногу.
— Я друг Осі. Розумієш? Є важлива справа.
— Забери ногу. Нема тут Осі.
— А де він?
— А я звідки знаю?
Я витяг десятку і помахав нею у повітрі. Циганка всміхнулася.
— Я у друзів грошей не беру.
Сказавши це, схопила мене за руку і втягла за собою в напівтемну кімнату, посеред якої лежав матрац. То були єдині меблі у цьому приміщенні.
Циганка одним махом скинула через голову сукенку й узявши руки в боки, стала переді мною зовсім гола, в самих лише коралях. Була до розпачу худа й скидалася на посинілого бройлера. Кістки випинали всюди, де треба і де не треба, а на місці грудей темніли самі пиптики.
— Що ж ти за Осин друг, що мене не любив? — вишкірила вона золоті зуби.
— Я не маю часу базарити.
Та, не звертаючи жодної уваги на мої слова, циганка беркицьнулася на матрац і по-кошачому потяглася:
— Ну? Покажи, який ти Осин друг.
Можливо, після п’ятнадцяти років в’язниці за крадіжку джинсів я буду радий і такому щастю, але зараз її драбиняста фігура не прокидала в мені жодних бажань. Я відвернувся і вийшов із кімнати. Вслід мені пролунало:
— Підараст горбатий!
Я мовчки проковтнув і це, але мимоволі випростався. У сусідньому дворі якийсь циганчук у самих чорних трусах цьвохкав лозою по дірявому відрі.
— Гей ти! Не знаєш, де Ося?
Циганчук прискалив око, запхав пальця у ніс і задумливо пошпортався. Потім вийняв його, уважно обстежив і, витерши об труси, відказав:
— А даси рубля?
— Дам.
— Ну, то дай!
Я просунув йому карбованця межи штахетами. Циганчук вихопив гроші й закрутився в дикому танку:
— Обдурили дурака на чотири кулака! Обдурили дурака на чотири кулака!
Я спересердя плюнув і хотів уже було йти, коли з хати випірнула циганка. Вона ліниво позіхнула і сказала:
— Ну, де там твоя десятка?
— Нема дурних, — бовкнув я. — Скажи, де Ося.
Циганчук враз перестрибнув через паркан і застрибав довкола мене:
— Дядя, дай мені ще рубля. Скажу, де Ося!
— Пішов ти! — гримнула на нього циганка.
Я вийняв десятку і підніс її над головою:
— Хто перший скаже, де Ося, дістане гроші!
У ту ж мить обоє так швидко заторохкотіли, що я ледве второпав — Ося, виявляється, грає у карти через дві хати в садку.
Я зіжмакав десятку і, підкинувши її угору, гукнув:
— Лови!
Ледве встиг відскочити. Коли я виходив з подвір’я, позаду розлігся такий жахливий писк і вереск, що, здавалося, ціла зграя котів справляє медовий місяць.
Ося і справді грав у карти ще з трьома учасниками викрадення львівської Прозерпини.
— А-а, — піднявся мені назустріч. — Попався, хто на базарі кусався? Ти чого динамо прокрутив?
— Яке динамо? — не зрозумів я.
— Нормальне. Ми приїхали, а нас ніхто не чекав на шосе.
— То ти сам туди їздив?
— Я такі справи нікому не довіряю. Ось із Зіною ми їздили.
Зіна при Осі був кимось на зразок охоронця — такий собі тупуватий здоровило, готовий на все.
— І ви з тим міліціонером не зустрічалися?
— Кажу ж, що ні. Вип’єш? — спитав Ося і, не чекаючи на відповідь, налив мені шампанського.
— Річ у тім, що хтось таки зустрівся з міліціонером. Цього міліціонера побито, і він тепер у лікарні. А джинси пропали.
Цигани перезирнулися.
— Нічого не розумію, — похитав головою Ося. — Ти прислав сказати, що зустріч переноситься на дев’яту. Ми й приїхали на дев’яту. Почекали з годину і вернулися…
— Але я нікого не посилав! — вибухнув я. — Зустріч не переносилася!
Поволі мені прояснювалося.
— Отже, хтось навмисне переніс зустріч і перехопив Миколу. Але це мусили бути цигани. Так принаймні твердять лягаві зі слів Миколи.
— Цигани? — обурився Ося. — Ми б тут обов’язково щось про це чули. Ніхто з наших цього зробити не міг. Хіба якісь чужі.
— А хто знав про джинси?
— Тільки ми четверо.
— І ви більше нікому не розповідали?
— Чого наперед хвалитися? Поки діло не зроблене, циган язика не розв’яже… Та й, знаєш, ми з лягавими живемо душа в душу. Для чого нам псувати стосунки?.. А той твій Франьо? Щось він мені зовсім не сподобався.
— Це ж він мене й звів із Миколою. Це його товариш.
— Товариш… Всякі товариші бувають.
— Для мене ясно одне: хтось мусив перевдягнутися циганами. Але ти ще не знаєш, чого я до тебе приїхав. Мене сьогодні загребли менти. Увірвалися з самого ранку, перевернули всю хату — шукали джинси. Нічого, звісно, не знайшли… Тоді повезли з собою… А там віддухопелили і милостиво подарували шанс. Цілу добу. За цей час мушу знати джинси. Якщо ні, то можу загриміти.
— Ну й ну! — потер чоло Ося. — Оце ти влип, браток. Чим же я тобі допоможу? Я б сам хотів у цій справі розібратися. Не люблю, коли циганам гниле діло шиють. Але з чого почати?
— То ти допоможеш мені?
— От моя рука! — він стис мою правицю й додав: — А як не повезе, то я тебе в таку діру зашию, що тебе не те що міліція, а й смерть не знайде. Перебудеш там, поки ті джинси не випливуть. Усе одно їх продати хтось мусить. А ми все місто обставимо. Миша не проскочить з джинсами.
— Тоді їдемо в лікарню. Поговорю я ще з Миколою. Хто їде зі мною?
— Їдемо всі, — сказав Ося. — Хто його зна, на яке діло виліземо.
— То це треба дві машини ловити…
— А в Зіни є «бобик». Хе! Нас десятеро, як треба, влізе.
Ми вийшли на вулицю. На паркані висів знайомий циганчук.
— Ну що, кому десятка перепала? — поцікавився я.
— Ми поділилися, — відказав циганчук.
— Муня, — покликав його Ося. — Помий мармизу і вдягнися, їдеш з нами.
Циганчук вихором чкурнув до хати.
— На дідька нам цей малий? — здивувався я.
— Хе, ти не знаєш Муню. Муня у нас на всі випадки життя.
Зіна викотив облізлу й заталяпану розвалюху. Приблизно щось подібне я й уявляв собі. Найдивнішим було те, що ця стара каністра могла ще й їхати.
Ми заїхали на Ужгородську, хлопці лишилися біля машини, а я спробував атакувати лікарню. Перша атака не вдалася. Грізна бабуся стояла на смерть і відвідувачів не пускала. Та виручили універсальні три карбованці.
Я накинув на плечі халат, піднявся сходами в терапію і хутенько відшукав четверту палату. Микола лежав із забинтованою головою. Виглядав не так зле, як я це собі уявляв.
Моя з’ява викликала в нього неабияке здивування. Такого нахабства він, видно, не сподівався.
— Ні фіґа собі! — вигукнув він. — І ти ще маєш совість сюди припертися? Бляха муха!
Я сів коло нього.
— Слухай, Миколо, хочеш вір, хочеш не вір, я до цього діли не причетний. Я щойно від циган, які мали поїхати з тобою на зустріч. Вони кажуть, що хтось прийшов ніби від мене і переказав, буцімто зустріч переноситься з сьомої на дев’яту. Тому вони виїхали на дві години пізніше, годину покрутилися і вернулися ні з чим.
— По-твоєму, триста пар джинсів — це ніщо?
— Вони тих джинсів не брали.
— І ти їм віриш?
— Вони кажуть, що то взагалі не могли бути цигани.
— На нас напали і побили цигани.
— Кого нас?
— Мене і того, хто привіз ті джинси!
— А хто це такий?
— Один поляк.
— Він теж у лікарні?
— Ні, йому менше дісталося. Зате я дістав найбільше… Не розумію, що ти від мене хочеш. Цим ділом займаються наші.
— Ні, цим ділом займаюся я. Принаймні сьогодні. Твої «наші» потовкли мені кістки, а тоді випустили з тим, щоб я до завтрашнього ранку роздобув джинси.
— Ага, так от чого ти прийшов.
— Так, я прийшов дізнатися, хто тебе потовк.
— Кажу ж — цигани.
— Але як вони виглядали?
— Як цигани. Обоє у светрах «феррарі».
Ну, звичайно. У тих синьо-червоних «феррарі» ходила тоді половина міста. Але та, рагульська половина. У тому числі і основна маса циган. Все було продумано до деталей.
