Три товариші - Ремарк Эрих Мария (чтение книг .txt) 📗

— Це з того боку вулиці світлова реклама сигарет.

— От бачиш, як гарно в твоїй кімнаті.

— В ній гарно, бо ти тут. Ця кімната ніколи не буде вже такою, як була раніше, бо ти тут побувала.

Вона стала в ліжку на коліна, вся осяяна блідою блакиттю.

— Але ж я тепер часто буватиму тут, часто…

Стомлений, спокійний, щасливий, я лежав тихенько, дивлячись на неї. Я бачив усе, ніби уві сні — ніжному, ясному сні.

— Яка ти прекрасна. Пат! Прекрасна, саме так, прекрасніша, ніж у будь-якому вбранні!

Вона посміхнулась і схилилася до мене.

— Ти повинен мене дуже, дуже кохати, Роббі! Не знаю, що я й робитиму без кохання!

Очі її втупилися в мої. Обличчя щільно наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, пристрасної сили.

— Ти повинен міцно тримати мене в руках, — шепотіла вона, — мені потрібен хтось, щоб мене міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…

— Подивитись на тебе, то не скажеш, що тобі страшно, — відказав я.

— А мені от страшно. Це я тільки удаю, ніби мені не страшно. А насправді — страшно. Навіть часто.

— Не бійся, я міцно триматиму тебе в руках, — сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, в якомусь прозорому, далекому сні. — Я триматиму тебе в руках як слід, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…

Вона взяла моє обличчя в руки.

— Правда?

Я кивнув головою. Плечі її одсвічували зеленим, наче були глибоко в воді. Я схопив її за руки і притягнув до себе — наче хвиля насунулась на мене, м'яка хвиля, що світилася, дихала, рвонулася вгору і заплеснула все.

Вона спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Здавалося, ночі не буде й краю. Ми жили десь поза межами простору й часу. Все сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь — і все мине.

Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою отерпла, я її не відчував. Але я й не ворухнувся. Тільки коли вона повернулася вві сні і притулилася до подушки, я витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Взяв трошки одеколону, намочив волосся, шию. Дивно це якось було — беззвучні рухи в напівтемній кімнаті, голова, повна думок, надворі темні обриси дерев. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить з розплющеними очима і дивиться на мене. Я застиг на місці:

— Іди сюди, — покликала вона.

Підійшовши, я сів на ліжко.

— Чи це все ще правда? — запитав я.

— Чого ти питаєш?

— Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.

Розвиднялось.

— Ти тепер дай мені мої речі, — сказала Пат.

Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну, її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці. «Навіть і це щось зовсім інше, — подумав я собі. — Хто ось таке носить, той не такий, як усі. Не збагну я таку людину, ні, не збагну».

Віддав їй речі. Вона обняла мене за шию і поцілувала.

Тоді я повів її додому. Ми розмовляли мало, ідучи рядом у сріблястому світлі раннього ранку. Візки молочниць гуркотіли по бруку; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи перед будинком. Підборіддя його трусилося, наче мало от-от одвалитись. Проїздили на велосипедах розвізники булочок — на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами літак занурювавсь у блакить.

— Сьогодні? — спитав я у Пат перед під'їздом.

Вона тільки посміхнулась.

— О сьомій? — запитав я.

Вона аж ніяк не виглядала стомленою, була свіжа й бадьора, наче спала довго-довго. На прощання поцілувала мене. Я постояв перед будинком, поки не побачив, що в її кімнаті спалахнуло світло.

Тоді пішов назад. По дорозі мені багато чого спало на думку такого, що треба б було їй сказати, багато хороших слів. Я блукав вулицями і думав про те, що б я тільки міг сказати і зробити, коли б не був такий, як я є.

Потім пішов до критого ринку. Машини з городиною, м'ясом і квітами були вже там. Я знав, що тут за ту саму ціну можна купити втроє більше квітів, ніж у крамницях. На всі гроші, які в мене були, я купив тюльпанів. Вони були чудесні, зовсім свіжі, з краплинами води на пелюстках. Мені дали їх цілий оберемок. Продавщиця пообіцяла надіслати їх об одинадцятій годині до Пат. Вона сміялася до мене, обіцяючи це, і додала до букета ще добрий кущик фіалок.

— Принаймні тижнів зо два буде ваша дама тішитися з цього букета, — сказала вона. — Тільки час від часу треба вкидати в воду таблетку пірамідону.

Я кивнув головою і дав їй гроші. А тоді помаленьку побрів додому.

X

Форд стояв у майстерні готовий, відремонтований. А нова робота не надходила. Треба було щось шукати.

Ми з Кестером пішли на аукціон. Там продавався таксомотор, і ми вирішили його купити. Таксомотори завжди досить легко було перепродати.

Аукціонний зал містився у флігелі, в одному з північних районів міста. Крім таксі, там продавалася ціла купа різних речей. Деякі з них стояли у дворі. Ліжка, розхитані столи, позолочена клітка з папугою, що кричав «Будь здоровенький, любчику!», годинник-тумба, книжки, шафи, старий фрак, кухонні стільці, посуд — увесь злиденний мотлох покаліченого безнадійного життя.

Коли ми прийшли, було ще рано, аукціонера ще не було.

Я почав копатися у виставлених речах і роздивлятися деякі книжки; це були затріпані дешеві примірники грецьких та римських класиків з багатьма рукописними нотатками на полях. На збляклих, пошарпаних сторінках були вже не вірші Горація чи пісні Анакреона — це був зойк злиденного, безпорадного, загиблого життя. Комусь ці книжки були захистком, він тримався за них аж до останку, а хто вже їх здав сюди, на аукціон, тому прийшов край.

Кестер через моє плече глянув на книжки.

— Сумна штука оце, га?

Я ствердно хитнув головою і показав на інші речі:

— Та й це теж. Кухонні стільці та одежні шафи не принесуть сюди для розваги.

Ми підійшли до автомашини, що стояла в кутку двора. Лакіровка була стара, облуплена, але машина чиста, навіть і грязезахисні крила були чисті. Присадкуватий чоловік з грубими руками, що безпорадно звисали додолу, стояв поблизу і байдуже дивився на нас.

— Ти оглянув машину? — спитав я Кестера.

— Ще вчора, — відповів він. — Розхитана вже добре, але тримали її в бездоганному порядку.

Я погодився:

— Та воно й видко. Машину ще й сьогодні вранці помито. Цього тобі аукціонер не зробить.

Кестер похитав головою і кинув погляд на присадкуватого чоловіка.

— Це чи не власник. Він і вчора тут був — чистив машину.

— От біда, — вирвалось у мене, — вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…

Якийсь молодик ішов через двір до машини. На ньому було пальто з паском, але у всій фігурі — щось неприємно хвацьке.

— Оце, мабуть, та лайба! — сказав він, звертаючись ніби чи до нас, чи до власника машини, і постукав своєю тростинкою по кришці радіатора.

Я помітив, що в очах присадкуватого чоловіка щось здригнулось.

— Нічого, нічого, — великодушно заговорив молодик з паском, — лакіровка так чи інакше вже й копійки не варта. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, у музей, га?

Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника:

— Що ви хочете за цього дідугана?

Чоловічок проковтнув слину й мовчав.

— Піде як брухт, га? — радісно, аж променіючи від доброго настрою, промекав юнак і знову обернувся до нас: — Панове теж зацікавлені в цій машині? — А тоді, притишивши голос: — Можна домовитися… Купити машину за дурничку, а тоді бариш поділити. Навіщо людям задурно гроші під ноги кидати? До речі: Гвідо Тіс від «АУГЕК'и».

Він накручував свою бамбукову паличку і підморгував нам по-товариськи, але з відтінком переваги.