Три товариші - Ремарк Эрих Мария (чтение книг .txt) 📗
— У Гамбургу я побував, там бачив світ прекрасний…
— О, не пручайся більше ти, — проверещав ще раз хор аскетів, капелюхи закивали — армія спасіння відчула себе в стані облоги.
І зло перемогло: з грубих горлянок у відповідь заревло на всю силу:
— Своє ім'я я не назву, бо я продажна дівка…
— От тепер час і нам піти, — звернувся я до Пат. — Пісню я цю знаю. В ній чимало куплетів, один кращий за інший. Ходімо звідси!
От і знову місто — гучали машини, гуділи колеса. Але воно було, як і раніш, заворожене. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, автомашини нечутно сновигали вулицями, фари їх світилися, мов кошачі очі, вітрини видавалися барвистими безладними печерами.
Ми пішли вулицею повз цвинтар, перейшли товкучку. У замряченому повітрі височіли каруселі — галасливі башти, сповнені музики і блиску… Чортове колесо іскрилося пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.
— Благословенний лабіринт! — вирвалося в мене…
— Чому? — запитала Пат.
— Адже ми якось побували там удвох…
Вона кивнула головою.
— Мені видається, ніби це було колись дуже-дуже давно…
— Може, підемо туди ще раз?
— Ні, — сказав я, — тепер уже не треба. Хочеш чогось випити?
Вона відмовилась. Вигляд її був прекрасний — туман оповивав її, наче легенькою вуаллю, під якою вона ще яскравіше променіла.
— Ти, може, стомилася?
— Ще ні…
Ми підійшли до палаток з кільцями й гачками. Попереду висіли карбідні лампи, світло їх було біле, різке.
Пат глянула на мене.
— Ні, — сказав я, — сьогодні не накидатиму. Жодного кільця. Хоча б була нагода виграти усю винницю Олександра Македонського.
Ми рушили далі через площу та міський сквер.
— Отут десь мусить бути daphnia indica, — зауважила Пат.
— Так, її запах чути над газонами вже здалека. Чути зовсім ясно. А може, ні?
Пат подивилась на мене.
— Ні, таки справді чути…
— Вона, мабуть, розквітла. І пахне тепер на все місто…
Я обережно озирнувся направо й наліво, чи немає де вільної лави. Але чи завинила тут daphnia indica, чи неділя, чи ми самі, але лави я не знайшов. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже запівніч.
— Ходімо до мене, — звернувся я до Пат, — там ми будемо справді тільки удвох…
Вона не відповіла нічого, але ми пішли назад. Коло цвинтаря ми побачили щось несподіване. «Армія спасіння» дістала підкріплення: хор вишикувався аж у чотири шеренги. І це вже були не тільки «сестри» — аж два ряди «братів» у формі вишикувались із ними разом. Спів лунав тепер не на два голоси, а аж на чотири, як орган. У ритмі вальса понад надгробними пам'ятниками розносилось: «Небесний Єрусалиме…»
Опозиції було й не чути. Її наче змело геть.
— Наполегливість! — говорив завше мій директор гімназії Гіллерман. — Краще наполегливість і ретельність, аніж геній та безпутність.
Відімкнувши двері, я розмірковував тільки одну мить, тоді ввімкнув світло. Жовтий, огидний коридор розверзся перед нами, як довга кишка.
— Заплющ очі, — стиха сказав я Пат, — бо це видовище хіба тільки для задубілих нервів.
Одним ривком я підняв її на руки й, повільно йдучи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам один, поніс її мимо чемоданів і газових плиток аж у свою кімнатку.
— Аж страшно, га? — говорив я збентежений, озираючись на плюшовий гарнітур, що стояв перед нами.
Ех, тепер стали б у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…
— Зовсім не так страшно, — сказала Пат.
— Та де там не страшно, — заперечив я, підходячи до вікна. — Але принаймні перспектива з вікна прекрасна. Може, підсунемо до вікна крісла?
Пат ходила по кімнаті.
— Зовсім тут не так-то й погано… Насамперед тут тепло, а це ж чудесно…
— Тобі хіба холодно?
— Я люблю тепло, — відповіла вона, злегка піднявши плечі. — Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.
— Боже ж мій! А ми весь час сиділи надворі та ще в такий туман…
— Тим краще тепер побути тут…
Вона потягнулася, а тоді знову заходила по кімнаті своєю красивою ходою. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні пантофлі я одним рухом ноги жбурнув під ліжко.
Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежав старий чемодан, подарований мені Ленцом. Чемодан був заліплений різнобарвними етикетками з часів його пригодницьких мандрівок.
— Ріо-де-Жанейро, — перечитувала Пат, — Манаос, Сант-Яго, Буенос-Айрес, Лас Пальмас.
Вона засунула чемодан глибше й підійшла до мене.
— І це ти вже там скрізь побував?
Я щось промимрив. Вона взяла мене за руку.
— Давай розказуй мені про це… Про всі ці міста… Це ж чудесно, подорожувати по таких далеких країнах…
Що було робити? Ось вона була переді мною, прекрасна, юна, повна надій, — метелик, що якимось щасливим випадком влетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, ось він у мене, але — один тільки подих, він здійметься, полетить, і нема його більше-отож лайте мене, проклинайте, але я не міг інакше, я не міг сказати «ні», не міг сказати, що я там ніколи не був, принаймні не міг так сказати саме в цей момент.
Ми стояли біля вікна, туман насувався, просякав крізь шибки, а мені ввижалося, що там десь за туманами чатує щось мовчазне, приховане, минуле, дні липкого страху, пустка, грязюка, пошматоване, зотліле існування, безпорадність, пропаща сила безглуздо відтарабаненого життя, — а тут, ось біля мене, в нічному присмерку, так приголомшуюче близько, — легкий віддих, незбагнене сучасне, тепло, ясне життя, — треба було його втримати, здобути… Я почав:
— Ріо… Ріо-де-Жанейро — казкова гавань… Сім разів вигинається море, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить білими будинками місто…
Я розповідав про гарячі міста і нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови з крокодилами, про ліси, де губляться дороги, про ягуарів, що скрикують уночі, коли річкою пливе стиха пароплав, пливе крізь задумливі пари ванілі, аромат орхідей, запах тління й темряву… Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам — так по-дивному якось змішалися спогади і пориви з бажанням осяяти своє обмежене, темне, заплутане життя якимсь блиском, щоб не пустити від себе це незбагненне прекрасне обличчя, цю раптом виниклу надію, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім колись я все поясню, потім, коли стану чимсь більшим, коли все стане певнішим, але не тепер…
— Манаос, — казав я, — Буенос-Айрес, — і кожне слово було просьбою і благанням.
Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м'яко, ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли натрапляли на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, пробиваючись до молодих, податливих листочків, стікаючи по них униз — це було містичне свято таємничого просякання аж до коріння дерев, звідки вони знову потечуть угору, щоб стати листочками, які знову чекатимуть весняними ночами на дощ.
Запанувала тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі мигтів одинокий ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як ясноцвітні паруси на вітрі.
— Послухай, Пат, дощ…
— Чую…
Вона лежала біля мене. Волосся її темною плямою вирізнялося на білій подушці. На фоні цієї чорної плями обличчя видавалося дуже блідим. Одне плече дещо піднялось угору і виблискувало в якомусь непевному світлі, як матова бронза, вузенька смужка цього світла падала й на її руку.
— Диви-но, — сказала вона раптом і підняла до того світла обидві руки.
— Це чи не від ліхтаря надворі, — сказав я.
Вона підвелася. Тепер і обличчя її було осяяне, світло шугнуло по її плечах, по грудях; жовте, як полум'я воскової свічки, воно мінилося, зливалося, ставало оранжовим, крізь нього блимали сині кола. і раптом поза спиною Пат засяяв ніжночервоний ореол, він метнувся вище і повільно поповз по стелі…
