День, що навчив мене жити - Гунель Лоран (читать книги онлайн без сокращений .txt, .fb2) 📗
— Хай там як, а я більше не їм ні телятини, ні ягнятини.
Здивоване мовчання.
— Чому?
— Вирішив більше не їсти дітей.
Анжела ледве не похлинулася аперитивом. Майкл розреготався.
— А яловичину?
— Вживання яловичини також вирішив обмежити, щоб запобігти винищенню амазонських лісів. Це якраз компенсує підвищену вартість біопродуктів у торгівлі.
— Але що з тобою сталося?
Джонатан також зробив ковток.
— Скажімо, я пригадав слова Боссюе.
— Боссюе?
— Бургундського письменника ХVІІ століття. Ти ж знаєш, що дитинство я провів у Бургундії…
— І що ж він такого сказав, твій бургундець?
«Бог сміється з людей, які журяться наслідками, причини яких їм так подобаються».
— Збіса глибока думка.
— По суті… я вирішив менше обурюватися вадами суспільства, і просто брати на себе свою частку відповідальності. Я усвідомив, що для мене важливіше бути у злагоді із самим собою, ніж повчати інших.
— Тож через це ти споживатимеш біо…
— Так, зокрема… я більше не хочу заплющувати очі на реальність. Можливо, споживання тварин — нормальна річ, але мені хотілося б, щоб спершу вони трохи пожили. По-справжньому, назовні, з мінімумом свободи. Окрім того, мені остобісіло їсти гормони, антибіотики, пестициди, ГМО… Я хочу живитися продуктами харчування, а не хімією.
Впродовж цих кількох хвилин партнери витріщались на нього так, наче він повідомив, що належить до транссексуалів і звуть його Розанна або Памела.
— Хочу померти своєю власною смертю, а не від гидоти, яку мені нав’язують, — додав Джонатан.
Недовір’я світилося в очах у партнерів.
— Ти вважаєш, що проживеш довше, якщо відмовишся від… усього того, що ти досі любив? — запитала Анжела.
— Не знаю, чи житиме він довше, — обірвав її Майкл. — Певно одне: життя таки здаватиметься йому довшим!
Здавалося, він не зможе перестати сміятися.
— Взагалі-то, він, можливо, не зовсім і помиляється? — зауважила Анжела.
Джонатан глянув на неї. Зараз вона вперше з моменту їхнього розлучення підтримала його думку.
Він раптом пригадав слова Марджі. Щоразу при зустрічі вона радила порозмовляти з Анжелою. Та чи вистачить йому мужності?
Їм принесли замовлені страви. Майкл накинувся на свою тарілку.
Джонатан зачекав якусь мить.
— Я вирішив повернутися на роботу, — несподівано промовив він.
Майкл із виделкою в руці якраз намірявся наколоти шматочок м’яса. Але завмер із відкритим ротом.
Можливо, змінив своє ставлення до яловичини?
~ 26 ~
— Пан Джонатан Коул!
— Добридень, пане Чатерджі. Як ваші справи?
— Непогано, непогано. Слухайте, давненько ми з вами не бачились.
Пан Чатерджі мав крамницю виробів із заліза у центрі міста. Чимала територія у трохи кумедному просторі на першому поверсі старої напіваварійної будівлі. Різноманітні товари у різних кольорах, складені на галай-балай, без очевидної логіки. Вони лежали у всіх кутках, висіли вгорі й на стінах, або були складені на перевантажених стелажах, що піднімались до стелі, утворюючи вузькі проходи, між якими доводилось протискуватися, щоб пройти. У повітрі витав ледь помітний запах бензину, єдина ознака пакистанського походження власника.
— Я взяв усі ваші угоди й підбив підсумок.
— Дайте вгадаю: ви маєте ще одну пропозицію для продажу.
Джонатан засміявся.
— Майже навпаки. Я збагнув, що деякі ваші контракти кілька разів охоплюють той самий ризик. Одно слово: ви по кілька разів платите за той самий захист. Тож я склав усе докупи, і тепер ви щомісяця економитимете вісімдесят дев’ять доларів.
— Гарна новина!
— Авжеж, я подумав, що вам це буде приємно.
— А… що ще?
— Тобто?
— У вас є щось інше, щоб мені продати?
— Ні.
— Невже ви прийшли тільки… для того, щоб мені це повідомити?
— Еее… власне, так. Я все перевірив, як і сказав, тепер, як на мене, все чітко.
Пан Чатерджі дивився на нього, зовсім збитий з пантелику.
— Гаразд… Може, вип’єте чашечку чаю масала зі мною?
Тиждень, що добігав кінця, був чудовим. Джонатан віднайшов задоволення в роботі, яке відчував на початку своєї кар’єри. Він навідувався до клієнтів, уточнював їхні контракти зі врахуванням справжніх потреб і радив їм нові захисти, коли в цьому виникала потреба. Він відчував, що його наче підхопило нове устремління, віднайдена енергія. Його праця знову набула сенсу. Він просто розцвітав, виконуючи свою місію, свою роль.
Прийшла п’ятниця, він опинився наодинці з Анжелою на терасі кав’ярні. Неподалік, на цьому боці тротуару старий саксофоніст награвав стандартні джазові мелодії, брак вправності просто обеззброював, на землі перед ним лежав перевернутий кашкет.
— Майкл не зміг прийти, — пояснила Анжела. — Має якусь пильну справу з клієнтом, щойно прислав повідомлення.
Вони замовили свою каву. Від того, що він наодинці з нею, Джонатан майже розгубився. Він утратив цю звичку й відчував суміш суперечливих емоцій, починаючи від ніяковості до якоїсь невиразної радості. Вона мала менш збентежений вигляд. Хіба що вміло приховувала своє сум’яття.
Голос Марджі не покидав його, заохочуючи порозмовляти з Анжелою, сказати все, що має на серці. Зізнайся їй у своїх почуттях. Чим більше він чув її поради, тим більше замикався в захисній стриманості.
Саксофоніст видав дуже гострий фальшивий звук, але грати не перестав.
Анжела вела розмову, та Джонатану здавалося, що вона уникає на нього дивитись. Вона переповіла новини з агентства і те, що там відбувалося за час його відсутності, потім, коли тема вичерпалася, почала коментувати останні новини під трохи зміщеним кутом зору в’їдливого гумору, який йому так подобався. В якісь моменти він її слухав, не вникаючи в суть, цінуючи саму розмову, тішачись начебто віднайденими відносинами, віддаючись бажаній ілюзії.
У якийсь момент йому здалося, наче щось переключилося: він відчув подібне задоволення в Анжели, їй, либонь, теж подобалося ділити цей момент тільки з ним одним. Це ледве вловлювалося: легке сяяння в очах, натяк на усмішку на вустах. Голос Марджі став упертішим, наполегливішим, аж невмолимим. Зараз або ніколи.
Він не зводив з Анжели очей, відчуваючи, як у ньому міцніє нова віра в себе, мужність, якої йому досі бракувало. Анжела продовжувала розмову, але тепер на її вустах грала усмішка. Йому не снилося, вона справді всміхалася, і дедалі частіше зупиняла свій погляд на ньому.
— Анжело…
Вона не почула. І далі говорила з тією чарівною усмішкою, яку він обожнював. Вібруючи під мелодійні звуки Чарлі Паркера, саксофон нібито віднайшов належну гармонію.
— Анжело…
Вона підвела очі, змовкла й дивилась на нього. Лагідний погляд, який, здавалося, чогось чекав. Погляд, який підбадьорював заговорити. Йому хотілося, щоб ця мить тривала довше, щоб зберегти її інтенсивність, запам’ятати назавжди погляд Анжели в його очах.
— Анжело… Я хотів сказати… Ти мала рацію… раніше… коли дорікала мені, що я мало часу присвячую родині… вихованню Клое… і все таке… Я зрозумів це зовсім недавно… і… хочу це тобі сказати…
Вона не зронила ні слова, мовчки дивлячись на нього. Він продовжив:
— Я також збагнув, що в ті часи я, либонь, не вмів тобі показати чи… сказати… що я тебе люблю. Це звучить по-дурному, але я думав, що ти це знаєш і не відчуваєш потреби чути про це знову.
Вона не реагувала і мовчки слухала.
— Мені також хотілося б, щоб… ти знала, що мої почуття до тебе залишилися… незмінними, — продовжив він. — І… я сказав собі, що не можу допустити, щоб якесь непорозуміння зруйнувало наші відносини… відносини, які так багато досі значать для мене…
Він замовк. Анжела не зводила з нього очей, але усмішка зникла, погляд став більш нейтральним, потім холодним, обличчя непроникним. Вона довго мовчки дивилась на нього, ніяк не реагуючи. Потім прокашлялася, щоб прочистити голос.
