Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗

Макс перевірив рахунок і побачив, що грошей досить, аби зробити ще один дзвінок. Він став посеред вулиці й набрав кілька цифр.

— Алло, Сем?

— Ну.

— Слышишь, ти идешь сегодня в «Ра»?

— Иду.

— Можно с тобой?

— Макс, тебя там некоторые люди не хотят видеть. Ты помнишь тот вечер, когда ты трахнул в туалете мальчика, а он оказался другом Гоши Коцарева, этого банкира со здоровенным членом?

— Ну.

— Так вот, Коцарев тебя больше не хочет видеть в клубе. Ты туда не приходи, а то набьют морду.

— И куда мне идти? Меня Маша с квартиры выгнала, привела какого-то натурала вонючего и сказала, что не будет при мне с ним трахаться.

— И что мне делать?

— Можно я у тебя переночую?

— Нет, Макс, нельзя. Иди, куда хочешь, всё, пока. — Він поклав слухавку, і Макс сховав телефон до кишені. Була восьма вечора. Макс пішов до дороги, зупинив таксі і сказав їхати до парку Шевченка, там у цей час збиралися бідні геї, яким не вистачало грошей ходити по клубах, і на те, щоб знімати гарненьких хлопчиків, їм також грошей не вистачало.

Макс давно не заходив до цього туалету, де в четвер увечері збирається повно геїв. Вони стоять біля вікон і непомітно торкаються руками членів тих, хто заходить. І хто відгукується на таке привітання, тих вони беруть під руку й виходять на вулицю. Макс одразу побачив того, з ким хотів би переспати, тому підійшов до нього та поклав руку на плече. Юнак вийшов слідом за Максом. На вулиці Макс нарешті добре його роздивився. Він був молодшим за Макса на кілька років, високим, сильним і трохи брудним.

— Ну, куда пойдем?

— Ко мне нельзя, — Макс дивився в землю.

— А ко мне можно было бы, если было бы куда, — він розсміявся й сів навпочіпки перед Максом. — Давай я здесь у тебя отсосу, а ты меня вон в тех кустах трахнешь, когда стемнеет, идет?

— А спать где мы будем?

— Я пойду к пацанам в подвал, а ты — где захочешь. Иди сюда, — він підвівся, узяв Макса за руку й повів за дерево, — тут никто не увидит. Давай. — Він розщепив Максові ширінку і став на коліна.

— Люди ходят, — Макс увесь напружився, коли відчув, як він торкнувся губами його тіла.

— Пусть ходят.

Усе тривало хвилин десять. За десять хвилин раптом ослабли ноги, і приємна судома звела м'язи, потім тіло розслабилося, і він, важко ковтнувши, тихо застогнав.

— Понравилось? — устаючи з колін. — Пошли, сделаешь мне приятно. Сосать не надо, так, рукой можно, — пішов углиб парку, Макс — слідом за ним.

У безпечному місці він зупинився, вперся руками в дерево і спустив штани.

— А ты не больной?

— Да кто знает, я что, проверялся, а ты?

— Да нет вроде.

— Вроде — на огороде, давай, вставляй, — він заплющив очі й чекав, поки Макс увійде.

— О, оно, — хлопець задоволено постогнував і просив Макса робити це швидше.

— Все, — Макс відхилився й застебнув штани.

— Неплохо, — розігнувся. — Пойдем пива выпьем.

— Нет, мне идти нужно, срочно нужно идти.

Макс раптом відчув у грудях якусь тривогу, таке відчуття вже було в нього раніше, але воно було надто короткочасним, і він не встигав зрозуміти, що ж із ним відбувається. Його заглушали інші, більш сильні відчуття — хіті і спустошеності. А зараз усе ніби кудись зникло, і він залишився з цим відчуттям сам на сам. Йому раптом зробилося страшно й захотілося кудись утекти. Макс навіть не глянув на хлопця, розвернувся й побіг убік університету. Ноги, здавалося, не слухалися його, і бігти було з кожним кроком важче, але зупинитися він не міг. Добіг до Ботанічного парку і, знайшовши в паркані дірку, вліз у неї. В парку не було нікого. Тихо та спокійно було там цієї пізньої пори. Він зупинився біля великого дерева, стояв так і дивився в небо. Йому було боляче. Боліло десь усередині. Макс знав, ні, власне відчував, що дороги назад нема. Увесь цей світ ураз став йому чужим, і Макс уже змирився з думкою, що він нікому в цьому світі не потрібний. Йому навіть не було шкода себе, не жалкував він і за втраченим часом, просто отак стояв і дивився в небо, і сльози стікали по щоках. Він раптом зрозумів, що жити більше не хоче, йому не було для чого жити, йому було важко жити, життя, здалося, пройшло десь поряд і пішло далі, залишивши його стояти отут, у парку, і дивитися в небо.

Макс сів на лавку й дістав із рюкзака ніж, маленький ніж, яким відкривають консерви та пляшки від пива. Він навіть не хотів прощатися з життям, пишучи якісь записки: знав, що їх усе одно ніхто не прочитає, а якщо й прочитає, то навряд чи й зрозуміє. Ну, справді, як вони зможуть зрозуміти, чому пішов з життя Макс Гречаний, хлопець, якому не було ще й тридцяти і який просто в один момент втомився й не захотів більше боротися? Макс стиснув праву руку в кулак і, приклавши лезо до вен, готувався до найвідповідальнішого моменту в своєму житті.

Він знав, що буде трохи боляче, але цей біль не може зрівнятися з тим, який він переживає протягом уже кількох років. Цей біль приходить уночі, коли ти кінчаєш в задницю якомусь черговому коханцеві чи робиш мінет багатому товстому дядькові з маленьким членом і слабкою ерекцією, він приходить уранці, коли ти прокидаєшся й розумієш, що більше за все не хотів би прокинутися і знову думати над запитанням «навіщо жити?». Цей біль не можна подолати, його не можна спекатися і нічого, геть нічого не можна з ним зробити, із цим страшним і нестерпним болем. Тепер він знає, як можна його перемогти. Стиснув у руці ніж, зціпив зуби й різко шарпнув лезом по венах. Кров бризнула фонтаном і залила обличчя, груди, під ногами натекла велика калюжа, і тонюсінький струмочок його, Максової крові, поволі потік униз. Життя виходило з нього повільно.

Будучи при ясній свідомості й чітко розуміючи, що відбувається, він, попри це, уже відчував себе поза всім. Почувся сміх перехожих, які прямували бульваром Шевченка в бік площі Перемоги, і тихий шепіт закоханих. Він устав із лавки й хитнувся вперед, ноги вже не тримали його. Раптом якийсь несвідомий порив: сильно затиснув пальцями рану, часто та глибоко задихав і думав був вже кудись бігти, та враз цілковита апатія охопила його. Кровотеча посилилась, і не було вже ніякої надії зупинити її, серце билося дедалі повільніше, і він уже практично не відчував його ритмічного ходу, перед очима попливли рожеві кола, і якісь дивні видіння почали виникати перед його внутрішнім зором.

Врешті Макс опустився на коліна, і, ще раз оглянувши рану та яскраво-червону калюжу крові, глибоко вдихнув, і, подумавши про те, скільки б він прожив, якби не закінчив усе отак раптово та страшно, зрозумів, що до старості все одно б не дотягнув, та й дітей укупі з онуками з огляду на свою орієнтацію також би не виховав. Врешті це його трохи заспокоїло й додало впевненості в тому, що він вчинив правильно, і що жити, за великим рахунком, йому не було для кого, і що ніхто не помітить цієї смерті й не заплаче за ним. Потім він упав. Обличчям на асфальт, і останнє, що побачив, — великі жовті ліхтарі, які освітлювали перехожим дорогу. Жодної думки не було в голові Макса Гречаного, коли його серце зупинилося, тільки жовте світло вуличного ліхтаря.

Холодне тіло знайде під ранок сторож. Труп відвезуть до моргу й за кілька днів поховають на Лісовому кладовищі. Маша на похорон не прийде, вона просто нічого про це не знатиме. А коли дізнається, скаже: «Мгм, чого б це він?» і подумає про себе: «Я завжди знала, що цим усе закінчиться». На могилу до Макса вона не прийде ніколи.

Розділ 27 (Chapter 27)

— Да, мне надо этот бой, ты понимаешь? Я сейчас в жопе полной. Ты знаешь, сколько я дал, чтобы организовать этот турнир, и ты сейчас говоришь, что не достанешь мне Марка? — Давид Арцанія ходив узад-уперед кімнатою і нервово палив. — Толя, меня не волнует, что он сидит, он мне нужен. Если Марк не выйдет, я потеряю кучу денег. Этот осетин — зверь просто, на него столько денег поставили, ты столько не видел.