Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗
— Веди.
— Ну, иди, — він ударив Марка кулаком у спину. — Вперед!
Вони піднялися на кілька поверхів угору. Марк стояв перед дверима, старими дерев'яними дверима брудного жовтого кольору, і чекав, допоки йому дозволять увійти.
— Лицом к стене! Ждать! — сержант відчинив двері і стояв кілька секунд, дивлячись углиб кімнати. — У тебя есть пятнадцать минут, заходи.
Марк відійшов від стіни й побачив те, що змусило його завмерти на мить і заплющити очі. Серце гулко вдарилось у грудях, і стало якось нестерпно солодко, і голова, здавалося, от-от піде обертом, і він втратить свідомість. Сержант підштовхнув його, Марк увійшов до кімнати, і двері за ним зачинилися. Було чути, як клацнув замок і пішов коридором сержант. Вони залишилися вдвох.
— Марку, — Даша хотіла була скочити і, підбігши, упасти йому на шию, але він приклав палець до вуст, потім повільно підійшов до неї і, сівши поряд, обійняв за плечі.
— Мила, — прошепотів на вухо, — мила моя, — цілував її в шию, в очі, в чоло, — не кажи нічого. Що б ти не сказала, це не має значення. Я знаю, навіщо тебе пустили сюди. Просто не кажи мені нічого. Ми кохатимемося ці п'ятнадцять хвилин і казатимемо тільки те, як сильно любимо одне одного. Чуєш? Все інше не має значення. Розумієш? Не має ніякого значення.
Марк посадив її на руки, припав до вуст, і так лагідно й ніжно цілував, що в Даші навернулися сльози на очі, і він злизував ті сльози язиком, цілував їй заплакані очі, ніс, м'яв руками пругкі груди й навіть кілька разів торкнувся лона. Даша голосно зітхнула і міцно обійняла Марка, він узяв до рота мочку вуха, і від цього дрож пробіг їй по тілу, вона залізла рукою йому під футболку, терла спину, живіт, він опустився нижче, цілував шию, потім торкнувся вустами грудей, щоправда, крізь блузу, Даша починала стогнати і дихати важко й уривчасто. Раптом Марк відсторонився, поправив волосся та футболку, втупився поглядом у стіну й завмер.
— Що таке, Марку? Я хочу тебе, — Даша була збудженою і красивою.
— Іншим разом, Дашо. Наш час минув. Він уже чекає.
— Хіба так швидко минуло п'ятнадцять хвилин?
— Еге ж, так швидко минають оці хвилини, які ми проводимо з коханими. Я йду, — він підвівся.
— Марку, батько просив передати, що тебе вб'ють, якщо ти не повідомиш їм усю необхідну інформацію.
— Я знаю.
— І що? Що ти знаєш?! — Даша зірвалася на крик, голосно схлипнула й завмерла.
— Не плач, — підійшов і втер їй сльози, — не плач, ти ж знаєш, що я кохаю тебе, дуже сильно тебе кохаю.
— Якщо любиш, скажи їм усе. Нам буде добре, тебе випустять, і ми житимемо так, як захочемо. Батько подарує мені квартиру, у нас буде своя велика, красива квартира. Ти розумієш? — її очі враз стали великими і сповненими надії й радості.
— Ми не зможемо бути щасливими так, — Марк розвернувся та пішов до дверей. Двері розчинилися, і сержант почекав, поки Марк вийде в коридор, потім поглянув на Дашу і, плямкнувши губами, міцно зачинив двері. Даша почула, як щось голосно вигукнув сержант, і потім їй ще довго вчувалися кроки Марка, були вони швидкими, впевненими і ритмічними. Такими кроками, подумалось, ідуть на страту. Даша сіла на стілець і зрозуміла, що все, у що вона так довго вірила, вмерло. Марк ніколи не піде на компроміс, а значить, вона ніколи більше не побачить Марка.
Коли до камери, де сидів Марк, залишалося метрів тридцять, сержант раптом зупинився й наказав Маркові повернутися обличчям до стіни. Підійшов іще хтось, Марк не бачив хто. Його голос був йому зовсім незнайомий.
— Ты хоть бы трахнул эту сучку, а то так, только намаялся. Тебя слушали, пацан, и очень недовольны тем, что ты сказал. Нам насрать на то, что тебя увидят побитым на пресс-конференции, нам насрать на то, что тобой заинтересовался президент, нам на все насрать, Марк. Ты сейчас пойдешь в 25-ю и не выйдешь до тех пор, пока мы не получим от тебя всю нужную информацию. Ты въехал?
— Ведіть.
— Что ты сказал? Я спросил: ты въехал?
— Я сказав: ведіть.
Той, хто розмовляв із ним, пішов і зник за поворотом. Маркові сержант наказав розвернутися й чекати. Двері навпроти розчинилися, і двоє молодиків, які вийшли з камери, узяли Марка під руки та затягнули всередину. Камера була великою і пофарбованою в червоний колір, причому навіть стеля та підлога були червоними. Посеред камери стояв стілець, і Марк помітив, коли сідав на нього, великі плями крові, які залишилися на підлозі. До нього підійшов чоловік у чорному комбінезоні, постояв трохи і, замахнувшись, сильним ударом кийка повалив на землю. Потім Марка довго били ногами та кийками, обливали водою і знову били. Тільки за кілька годин, коли в роті він відчував лише два кутніх зуба, а очима вже не міг бачити через гематоми, все тіло нило і страшенно боліли поламані ребра, його підняли і, посадивши на стілець, показали пальцем на невисокого чоловіка років тридцяти шести, який увійшов до камери та, сівши навпроти, чемно запитав: «Ну, як почуваєтесь, готові до діалогу?». Світ поплив перед очима, і Марк, важко ковтнувши густу солону слину, втратив свідомість.
— Марку, Марку, — він розплющив очі, над ним стояла медсестра і промивала ваткою, змоченою в спирті, рани на обличчі, — як же так, га? І навіщо ти вліз у ту бійку?
— Яку бійку? — йому було важко говорити, бо в роті було повно вати і якихось ліків, він ледь рухав язиком.
— А, ти вже й не пам'ятаєш?
— Ні, не пам'ятаю. — Він раптом зрозумів, що нічого не пам'ятає, абсолютно. Він не пам'ятав, який зараз день, і що було з ним учора й сьогодні, він теж не пам'ятав. Він пригадував тільки, що зустрівся з Дашею, і потім усе, чорно, ніби хтось стер із пам'яті всі події. — А який день зараз?
— Середа, — медсестра перев'язала рани на руці й поклала щось тепле на живіт.
— А. Я давно тут?
— Другий день. Тебе вчора привезли побитого, страшно було дивитися. Ти зі співкамерниками побився.
— Так? Не пам'ятаю. А чого я бився з ними?
— Кажуть, що вони про твою матір щось погане сказали.
— А, ясно. Тоді я міг. Я не люблю, коли про матір говорять щось не те. А мені довго тут лежати ще?
— Тиждень. Поки вичухаєшся. Тобі ж зуби повибивали, ребра цілого нема ні одного. Тиждень, а може, й більше.
— Ясно.
Медсестра подивилася на нього лагідно й мило, йому здалося, що вона хоче йому щось сказати, але боїться це сказати. Вимкнула в палаті світло і, виходячи, зачинила двері.
— Спіть.
— Спробую. — Марк заплющив очі й уявив перед собою Дашу, її вуста, її теплі, ніжні руки, усміхнувся та заснув. Йому ввели снодійне, щоб краще спав, бо засинати, коли в тебе болить усе тіло, без снодійного дуже важко.
Розділ 26 (Chapter 26)
Макс недовго пожив у Маші. На третій день їхнього співжиття Маша прийшла не сама, а з високим молодим чоловіком, який подивився на Макса так, що той зрозумів: він тут більше не потрібен. Маша йому цього не казала. Щоразу, коли Макс намагався перехопити її погляд, опускала очі й починала про щось говорити зі своїм знайомим. Його звали Русланом, прізвища вона не називала, а Макс і не цікавився.
— Машо, а де я житиму? — він стояв біля виходу й розгублено дивився на двері ванної кімнати.
— На квартирі, де й жив раніше. Хіба я обіцяла, що ти будеш тут жити, скільки схочеш?
— Так тієї квартири в мене вже нема: її забрали хазяї.
— І що? Шукай собі іншу хату. Мені яка різниця, Максе? У мене хлопець є. Я що, з ним при тобі буду сексом займатися?
— Ні. Ні, звичайно, ні.
— Ну всьо, пока, — Маша відчинила двері й чекала, поки Макс вийде.
— Пока, Машо, — пішов сходами вниз. У нього був тільки невеличкий штопаний рюкзак і плеєр. Ще в нього був мобільний телефон і кілька сотень гривень. Де він їх узяв, Маша не знала. Вона зачинила двері й одразу ж забула про Макса. Її більше не цікавила ця людина. У неї був Руслан.
