Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Скільки разів я уявляла цю зустріч! Я занадто довго була сама, занадто довго ні про
що не думала, не пам’ятала, що це за відчуття - рухатися, боротися з хвилями, відчувати їх
прохолодний доторк і спротив. Я забула, яким гарячим і солодким може бути ковток
повітря. А гомін на березі, мабуть, він нагадав би мені давно забуту мелодію якого-небудь
вуличного скрипаля - у ній небагато складних пасажів, як, скажімо, у шлюбному співі
касатки, але скільки душі та потаємних бажань!
Навіть мушлі не здатні повторити таких звуків. У мелодії старої скрипки, яку я чула
в дитинстві й згадала лише тепер, для мене все: шурхіт целофанової обгортки від
червоних карамельних півників, шипіння молока на плиті, скрегіт точильного круга, схлипи велосипедних дзвінків і довгий-довгий звук великого церковного дзвона. Кожен
звук має свою історію…
Iвона, та, що нагорі наді мною, має можливість чути все це! У неї довге гнучке тіло, й волосся розпливлося по поверхні води, ніби чорні промені.
Мені потрібен тільки один ковток її подиху. Один-єдиний ковток, щоби повернутися
-до скрипки, до молока на плиті, до велосипедних дзвінків і церковного дзвону. Мені
потрібно домогтися цього ковтка, злитися з ним, відчути, як він заповнює мої вологі
легені…
…Я вийшла на берег після довгого плавання непевною ходою, підошви вмить
обпекло гарячим піском. Повітря втекло в ніздрі, ніби мене катували розплавленим
свинцем. Але поволі я звикла. Сіла під парасольку, й усміхнений офіціант приніс мені
склянку з помаранчевим соком. Я обережно ковтнула. Мені сподобалося…
-Люба, не можна так довго бути у воді, - почула від високого чоловіка, що підійшов, сів навпроти й накинув на мої плечі білий махровий халат. - Поглянь, ти вся тремтиш, навіть шкіра посиніла…
Я відсмикнула руку… Не все відразу!
На зап’ястях лишився ледь помітний блакитнуватий відбиток. Нічого, з часом це
минеться…»
Частина 9
Я думала, що ще триває зима…
Виявилося, що мої щоденні «ввімкнення автопілотом»: ранок, кава, маршрутка,
«жовтий дім», розповіді, дорога додому, прослуховування та розшифровка записів - усе це
затяглося настільки, що я не помітила, як дерева вкрилися листям. За їхнім розміром і
насиченим кольором я констатувала - зима скінчилася досить давно. Бона просто сиділа в
моїй голові. А сьогодні - Великдень. Вихідний. Свято.
Я не люблю свят. Ніколи не любила. Хіба що в дитинстві. Але тоді не святкували
Великдень. Принаймні так показово, як це робиться зараз. Те, що настає Великдень, я
відчувала, як звір відчуває наближення стихії. Зазвичай мене нудить протягом усього
тижня. Те, чого інші чекають із неофітським захватом, я ніби відчуваю на власній шкірі.
Молитву в нічному саду, зраду, допит, дорогу на гору, стукіт молотка… Понеділок-вів-
торок-середа-четвер-п’ятниця-субота… Шість діб. Після яких людство смажить м’ясо, п’є
вино…
Супермаркети лускають від натовпу з візками - натовпу, який буде їсти тіло Його й
пити кров Його. А потім знову кривдитимуть одне одного.
Нічого не змінилося за тисяча років. Я чудово усвідомлюю, що моє ставлення до
Бога є побутовим, низьким, грішним. Я думаю про те, що в Нього могли боліти зуби… А
ще про те, що він не писав листів своїй матері… Чомусь я частіше звертаюся до неї і, якщо
мені щось треба, промовляю: «Скажи сину своєму…». Це ввійшло в звичку давно. Відтоді
як стала читати Біблію - так, як могла, як дозволяв мені розум, - відчувала, що вона -
неадекватна, написана багатьма різними людьми і вони, як і всі звичайні люди, не могли
уникнути власної сутності. Початок із переліком родоводу мене дратував найбільше. У
цьому було щось штучне. А те, що я бачила між рядк1в, змушувало тамувати віддих і
годинами думати про жінку з Магдали й жінку з Назарету. Що легше: страждати чи
спостерігати за стражданням?..
Раптом я згадала розповідь того, хто назвав себе «технологом». I… заплакала. Стояла
перед вікном, дивилася на базар, що містився навпроти мого будинку, і відчула на щоках
«солону воду, яка виходила з-під повік”. Я не плакала сто років…
Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на
вулиці грала музика. Мет кортіло потелефонувати на прямий ефір із запитанням: «Чи
боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання
в голові разів зо двісті, поки сльози не вщухли.
Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Наприклад, що сталося з жінкою з
Магдали, коли Його не стало? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони
скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці…
Треба запитати в Технолога…
…Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи
розмовляють одне з одним?
Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вікна, ламаючи сірники. Наламала
цілу гору маленького лісу.
У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрутці, випромінювали ситість і
задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця - пригостити колег
по роботі покуштувати, чия паска смачніша, обмінятися рецептами.
Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця, яка ялозила ганчіркою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два
яйця - сине та червоне - і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою
дівчинкою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше
вийшла.
Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопічного. Потім я повинна викласти
свої враження головлікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що провідником у
замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені
з’ясувати..
Отже, медсестра завела до мене наступного. Як за жди, вона повідомила, що цей
уважає себе нащадком американського мільйонера…
«Нащадок» виявився приємним молодим чоловіком. Я клацнула кнопкою запису…
«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядьки з дружинами, їхні доньки, мої сестри. Так уже сталося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. I мене любили. Я міг
робити все, що заманеться, - мене ніколи не карали.
Багато чого зовсім не пам’ятаю. Лишилося відчуття безмірної всемогутності ніби я
був маленьким богом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподібними попелицями
в рожевих мереживах.
Зазвичай (років до п’яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а
поруч копирсається ця істотка - волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мороза, спідничка в
горошок, трусики з мереживом, червоні новенькі черевички - такі лискучі, що так і тягне
лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець, шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї!
Не бійся - кинь!”
Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися, потім - збільшилися вчетверо і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я
ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень.
Щоправда, лишився неприємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.
Наступний епізод пам’ятаю чіткіше. Велосипед! Мет купили новенький велосипед -
майже такий самий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір’я, як двоє
справжніх чоловіків. Поки тато ходив за цигарками, я хвалився великом перед сусідською
дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки - великі й оксамитові, в
облямівці довгих чорних вій. Я дозволив їй потримати керма, вона сміялася. Противно
так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голови
