Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
позбавляючи всього найкращого власних доньок. Говорили, що настав час послужити на
благо всієї родини.
Звичайно ж, я був не проти. Лишалося питання: як дотриматися умови заповіту? Це
трохи бентежило мене. - Не турбуйся, - заспокоїла мама, - ми думали про це сімнадцять
років! Усе буде чудово!
Iна сімейній раді вона оголосила план, який ретельно розроблявся протягом усього
мого безтурботного життя. Виявляється, все давно вже було вирішено: добрий син із
порядної родини закохується в дівчину - наркоманку и одружується з нею. У першу ж ніч
безталанна молода дружина гине від передозування.
-Нині таким нікого не здивуєш, - ласкаво казала мама, - тобі співчуватимуть. А
потім ми поїдемо звідси чи відкриємо свій бізнес. Купимо тобі автомобіль, 6удинок, яхту… Зрештою, все, що побажаєш! Життя буде прекрасне.
-А де я візьму ту наркоманку?
-Про це не хвилюйся, - посміхнулася матуся, - скоро ти її побачиш!
Iвона з гордістю розповіла про те, що місяць тому в черзі познайомилася з чудовою
кандидатурою.
-Дівчина з багатодітної родини, зайвий рот, - доповіла матуся, - батька немає, мати
весь час хворіє, живе на уколах - це те, що нам потрібно. Друзів немає - дівчина весь час
працює на кількох роботах. Одне слово, невдаха неосвічена. Відпрацьований людський
матеріал без перспектив на майбутнє. Завтра вона прийде до нас на вечерю.
-А якщо вона мені не сподобається? - почав було я, не розуміючи нелогічності свого
запитання.
-От і добре! - засміявся тато. - Хіба я тебе не вчив, що всі вони…
Так, цих янголоподібних комах у мереживах та стрічках мене навчили ненавидіти з
дитинства. Мої милі, турботливі батьки! Вони не хотіли, щоб я страждав…
«Чудова кандидатура» виявилася непоказною і сором’язливою. За столом вона не
знала, куди подіти руки, якою виделкою їсти салат, а якою - рибу, говорити не сміла, весь
час запиналася. Матуся всіляко її нахвалювала, батько навіть поцілував руку. Взагалі, поводилися вони так, ніби до нас завітала принцеса.
-Бачиш, як усе добре?- пошепки сказав мені батько. - Хіба це жінка? Непорозуміння
якесь…
-«Кинь у неї камінець!» - так само пошепки пожартував я, але тато мене не зрозумів.
Він хвалив мереживний комірець «непорозуміння», який вона зробила власноруч.
Одне слово, дівчина виявилася такою простою і дурненькою, що в той же вечір я
зробив їй пропозицію. Мати й батько майстерно зіграли непідробне здивування, дурепа
розплакалася і зголосилася. Справу було зроблено. Батько негайно зібрав рідню. Це було
справжнє свято, на яке вони чекали багато років! Дядьки плескали мене по плечах, підморгували, тітки ледь не задушили в обіймах, перезрілі кузини дивилися з
обожнюванням. Батько й мати навіть благословили нас маленькою листівкою із
зображенням Божої Матері. Дурепа зніяковіло посміхалася, не вірячи своєму
неочікуваному щастю, і поглядала на мене круглими закоханими очима. Вона не розуміла, що їй випала рідкісна можливість - бути присутньою на власному похороні.
Я подумав про це і зареготав…
Дурепу звали Ася. Ім’я мені подобалося. Все ж інше і ній для мене вже було тліном.
Ім’я, зрештою, залишиться хоч на могильній плиті.
Весілля було призначене за місяць. До цього я мав зустрічатися з нареченою,
входити в роль нещасного рятівника «заблуканої у наркотичних хащах душі». Батьки, у
свою чергу, енергійно розповсюджували чутки про мій невдалий вибір серед усіх, кого
вважали за потрібне запросити на урочистість.
Я так само енергійно взявся до діла. Насамперед треба було завітати в дім нареченої.
Він мене вразив. У хаті було бідно, але чисто. Голодно, але весело. Дві дівчинки і
двоє хлопчиків-близнюків обсіли мене, немов грона винограду. Я роздав їм цукерки та
іграшки. Матері подарував парфуми. Вона розридалася і тричі мене розцілувала.
Потім ми їли запечену картоплю з оселедцем. Це було для мене незвично і дуже
смачно!
Я водив Асю в театр, у кав ‘ярню, в цирк. Ті очі майже завжди двоїлися від сліз. Я
навіть не уявляв, що таке малесеньке обличчя може вмістити стільки води! Вона вишила
для мене хусточку з нашими іменами.
Потім повів її до музею. Години зо дві вона стояла нерухомо перед полотном
Нестерова, а потім ще з півгодини перед іконою Божої матері XII століття. А потім із
вдячністю поцілувала мене в щоку. До цього ми ніколи не торкалися одне одного. Так
наказував батько. А він розумівся на справах, які б могли завадити досягненню нашої
спільної мети. Я йому довіряв. Тому намагався помічати лише «потрібні» деталі щоб «не
розкиснути»: як вона геть (не вміє користуватися виделкою і ножем одночасно!), як
говорить (із вимовою простолюдинки!), як ходить (ходою постійно втомленої людини!), як дивиться (тваринний відданий погляд!)…
-Правда, огидно?- підморгував мені батько.
-Авжеж, тату! - погоджувався я.
-От і розумник! - казала мама. - Потерпи ще трохи, вже скоро…
Коли Ася бувала в нас, її оточували турботою і любов’ю, напували чаєм, пригощали
пирогами.
-Ти така худенька, - зітхала мати, - але нічого - ось одружитеся, поїдемо на море, відгодуємо тебе…
-Так, - підтримував і батько,- будь ласка, кидай ти свою роботу! Дружина мого сина
має жити достойно!
-А восени поживете в нас на дачу! - вступав у розмову дядько Петро (хоча дачі в
нього поки що не було).
-А потім до нас, на Мальдіви! - запрошував дядько Володимир і тітка Світлана
(вочевидь, вирішили емігрувати і вже обрали те, що хотіли).
І всі весело сміялися зі своїх дотепних жартів, вона сміялася разом з усіма. І її сміх
бринів, як той велосипедний дзвінок із мого дитинства…
За два тижні до весілля я почав погано спати…
А потім написав листа…
…День був сонячний, весняний. Я надів новий сірий костюм-трійку в густу білу
смужку. Як сказала матуся, такий завжди знадобиться! Коли я стояв біля люстра і
ретельно причісував волосся, засував у петлицю маленьку білу троянду, мама урочисто
ввійшла до моєї кімнати і щільно зачинила за собою двері. Витягла з кишені дві коробки -
одну пласку, другу - круглу.
-Тут обручки, - сказала, простягаючи останню. -Для неї - з фіанітом, але ти скажи, що це діамант. Вона ж не знається на коштовностях! А потім буде байдуже… А тут, -
матуся простягла пласку коробку, - те, що тобі знадобиться вранці: шприц і доза. І не
забудь надягти рукавички! Потім шприц вкладеш їй у долоню. Усе, як домовлялися. Ти
знаєш. І пам’ятай: ми пишаємося тобою, синку!
Ми вирушили до будинку нареченої. Поки вона збиралася, я чекав у дворі біля
машини, а її брати-сестри знову повисли на мені й тицялися в обличчя своїми мокрими
носами немов веселі цуценята. Такі кумедні!
Вона випливла з темного під’їзду, як біла ладдя. І ноги були дуже гарні. I відкрита
сукня підкреслювала неочікувано довгу шию. А що сталося з очима?! Мабуть, від цих
вічних сліз вони промилися, як промивають зимові вікна, і засяяли, як вікна весняні.. Я
посміхнувся до неї.
Ми урочисто розписалися. Наші матері, як і всі матусі на білому святі в таких
випадках, плакали. Дядьки з тітками випромінювали радість і, вітаючи мене, шепотіли на
вухо: «Ми в тебе віримо! Ти наша надія!». «Пам’ятай про рукавички!» - напучував батько.
Для шлюбної ночі нам було замовлено номер у найкращому готелі міста. Біля порога
Будинку Щастя на нас очікував білий лімузин, щоб із шиком промчати нас вулицями
міста. Міста, яке вона побачить востаннє…
Перед тим як сісти до автомобіля, Ася кинула букет флер-д-оранжу через плече, і
його впіймала моя кузина. I почервоніла від задоволення. Адже скоро, дуже скоро - вже
