Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
оголосила номер так: «Це - наша русалка! Якщо за нею не простежити - йде до душової і
стоїть під водою годинами. Завжди мокра…».
У молодої жінки справд1і білесенька шкіра із мілкими пухкими складочками (такі
лишаються на кінчиках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно
за медсестрою зачинилися двері жінка підійшла до рукомийника, швидким рухом
відкрутила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити: «Пливти уздовж коралових рифів-усе одно що читати книжку. Гарну книжку. Або
-як промовляти молитву…
Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в
людей називаються раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщується десь біля
коралових рифів?
Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру
отримуєш від споглядання на папері літер, слів, словосполучень речень, яких раніше не
чув. Мабутъ, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на
сторінках. 3 кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а
різнобарвні закам’янілості- червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі - лишаються позаду, ніби
щойно прочитаю слова…
Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам’яної саги, - чую її
мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.
Риби - це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії
Бога.
Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього оксамиту із лимонно-жовтою
облямівкою, з довгим червоним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підводної
квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку… Або: пурпурове чудовисько, всіяне білими родимками, - справжній мухомор! Вузенькі сріблясті рибинки з пласкими
тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч
«живих лимонів» - ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка виряченими очима
й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби
гострі леза, нерухомо та загрозливо висять над самим краєм води.
Ці риби не бояться людей. Їхні яскраві барви засвідчують, що вони - неїстівні. Отже, їм нічого не загрожує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі
отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від
непроханих гостей у ластах і масках.
Iтому - не треба метушитися.
Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпластавши руки. Моє дихання, ніби
душа, повільно виходить із трубки.
…Слова - ті самі риби. Вони випурхують із мене невловними зграйками і
відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих
рибинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що
вони - велетенські, об’ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму
власному тілі. Їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож, до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними!
Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щастя або подумки читати молитву.
Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступного дня, коли я знову повернуся до
цього берега, - не побачу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе зміниться?! Здійметься
буря, ураган, цунамі й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид
пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?
Все може бути… все може бути…
Двічі а може, тричі під час пірнання я змушена відривати обличчя від води,
дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою - промити маску й вилити з
трубки воду. I що ж я бачу?
Я бачу, що не сама. I мій рай - здобуток багатьох. Їхні спини й трубки, які стирчать
над поверхнею, - яскравий тому доказ.
Тоді я думаю, що море - як життя. Спочатку пливеш носом донизу, жадібно
загрібаєш руками все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де тепліша
течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе решта. Намагаєшся не збитися на манівці, не
відстати, не загубитися, не уславитися невдахою… А варто лише якому-небудь стихійному
лиху зруйнувати тиху затоку - й усі як один, виляють уверх денцями. I вже не суттєво, хто
плив першим, а хто пас задніх. Різниця лише в тому, що ти бачив перед собою в останню
мить і що відчував…
Мене зносить на край коралової прірви - крутий схил, усіяний жовтими й синіми
наростами. Його обриси губляться в безодні. Змах руки - і я лечу над нею. Тільки не
падаю, а зависаю. Це лише репетиція падіння. Якщо коли-небудь мені доведеться бути в
горах- не переплутати б тверді й ось так не відштовхнутися ногами від гірської верхівки.
Впевнена, перше враження буде схожим…
Я вдивляюся вниз і розрізняю в синьо-лазуровій глибині піщаний майданчик,
оточений підводними печерами. Посередині щось тріпоче, дихає, повільно коливається, ніби батистова хустка на вітрі. Її краї здіймаються над піском, і я бачу, що це - величезний
скат. Вт схожий на гігантську жабу, яку попрасували, - блідо-зелений з ультрамариновими
плямами на пласкому тілі, з якого, немов перископи, стирчать круглі очі. Від його рухів на
дні здіймається піщана буря. А з чорної пащеки найближчої печери випливає нова істота.
На перший погляд, це великий кальмар із двома щупальцями. Вони розкинуті й
злегка коливаються, ніби кальмар танцює. Течія виколихує істоту зі свого сховища. Я
бачу видовжене біле тіло, нечітке, далеке від мене. Тому я не можу одразу зрозуміти, що
це таке.
В маску затікає вода. Мені доводиться перевернутися на спину, поправити її.
Коли я знову розпластуюсь над поверхнею - вже чітко бачу те, що здалеку скидалося
на гігантського кальмара.
Це - дівчина…
Вона - ніби мій відбиток на дні моря. Лежить, розпластана, глибоко піді мною. Її
руки ритмічно коливаються, довгі рівні пасма темного волосся оточили біле обличчя - так
діти малюють сонце, а дорослі -Медузу Горгону.
Довге тіло… Руки, що танцюють… Я намагаюся розгледіти обличчя. Але його немає.
Лише кілька глибоких тіней. Там обличчя виникають з-під пензля китайських малярів -
чисті овальні та пласкі.
Дівчина махає руками, кличе до себе, умовляє потанцювати разом із нею. Її довге, гнучке сріблясте тіло вкрите кристаликами солі. Срібна… Мовчазна. Вона знає про море
все. Не те що я… Вона - всередині нього, я - ззовні. Я - констатую, вона -розуміє. Я -
безпорадна, вона -всесильна. Вона занурена у найбільшу таємницю - таємницю мовчання, з якого народжуються слова…
Скільки разів я уявляла цю зустріч, зокрема в дитинстві, коли запливала занадто
далеко! Було, пливеш і лякаєш себе жахливими картинками з життя потопельників:
Ось вони хапають за ноги, тягнуть на дно, лоскочуть, граються твоїм бездиханним
тілом, ніби з ганчір’яною лялькою, обплутують водоростями, одягають на шию гірлянду з
мушель… I тоді я починала відчайдушно гребти, пручатися, задихалася, поки жахливі
фантазії не зникали. Але з ними було тривожніше й веселіше.
Тоді в мене ще не було настільки розмитих кордонів між світами й вимірами. I слова
складалися не так легко, і плавала я не так добре, як тепер.
…Підводний вітер сколихнув мене. Я не мріяла випливти зі свого затишного сховку, але тіло стало таким легким, майже невагомим - знехотя довелося підкоритися течії.
Невагомою хвилею все сколихнулося і в мені. Течія підхопила, закрутила, змусила
рухатися, танцювати… Високо над собою я помітила тінь, котра пливла, осяяна
блакитними променями сонця.
