Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

А тепер, кошмар третій — таксисти…

Коли таксі вибралося на тракт, що звивався понад побережжям Bahia de Acapulco [71], точно копіюючи в’юнку берегову лінію, таксист заходився оповідати мені кепською англійською впереміж з іспанськими словами і в чисто мексиканський спосіб (більшою мірою розмахуючи руками, аніж тримаючись за кермо) про визначні місцини курорту.

Нараз — у пуховику екзотичної зелені — перед нами постала велика лисніюча будівля з чорного скла, яка, спираючись на довгі темні палі, нависала зі скелі прямо над водою:

— Дискобар, сеньйор, — почав підморгувати шофер. — Увечері багато-багато… як його… ґьорлз. Там будуть senoritas! Muchas senoritas muy buenas [72]!

Я взяв будинок на замітку.

— А це дім Сильвестра Сталонне, — гордо погойдуючи головою, проказав він, тицьнувши пальцем на недолугий роздутий особняк, що пропливав за шибою.

Кілька разів таксист пригальмовував поруч спеціальних майданчиків при дорозі, звідки відкривались звабні пейзажі аквамаринової затоки, затиснуті з обох боків скелястими мисами, що подавалися глибоко в океан, а також вид на щільно забудований downtown. Ми виходили з машини, водій робив кільканадцять фото зі мною у різних позах на тлі усієї отої ляпоти. То була шоферова ініціатива, я жодного разу не просив його спинитися, а втім розумів, що робить він це не за просто так, розраховуючи на щедрі чайові.

Зрештою зеленкувате авто-черепашка підкотило до десятиповерхового готелю і я ледь не навкарачки вибрався на тротуар, витягши за лямку свого наплічника. Таксист опинився тут як тут.

— Tips, senor! Tips [73]! — хтиво торочив він, усміхаючись і простягаючи до мене засмаглу долоню. Я вдав, що раптово перестав розуміти англійську, й розвернувся до нього спиною. — No tips, amigo? Mi amigo, deme propina! Senor [74]?! — таксист розгнівано вирячився, а я рішуче задріботів до входу в готель, думаючи, що за сорок п’ять доларів нехай собі шукає інших amigos, обійдеться і без tips, козел. Проте мексиканець не відчепився від мене: — Espere, senor [75]!

Я відчував себе мішком з грошима, котрий усі намагаються якомога швидше випорожнити. Перед самими дверима він затято перетнув мені путь і вкляк з простягнутою на рівні живота обкиданою перснями долонею.

— Давай чайові! — стиснувши зуби, ультимативно заявив таксист.

Я зметикнув, що у мене два варіанти: дати чайові або дати йому в морду. Повагавшись, я вибрав перший, головним чином через те, що помітив невисокого лисого готельного охоронця в сірому однострої з автоматом на череві, який уже почав підозріло поглядати у наш бік. (Де б іще, як не у Мексиці, я зміг зустріти у фойє готелю консьєржа з американською автоматичною гвинтівкою на плечі?). Як на зло, в гаманці не знайшлося купюр менших від сотні песо. Довелося тицькати тому нахабі стопесовий папірець, цебто, за півгодини в Акапулько я примудрився витратити цілих 55 доларів. Якщо так далі піде, думав я, то до східного узбережжя доведеться тюпачити пішака і на голодний шлунок.

Замість подяки чорнопикий зухвалець, неначе справжній рекетир, пригрозив мені кулаком із затиснутою бордовою соткою і поскакав назад до свого каліцького транспортного засобу. Я розкланявся з озброєним до зубів метрдотелем і пішов поселятися. Вже за півгодини я трюхикав назад.

— Ви куди? — з проволоком спитала жіночка-реєстратор.

— До океану, — з пафосом відказав я.

— А-а-а… Так-так, зараз там просто чудово, хвилі зовсім маленькі.

Можливо, я не вловив у її голосі іронії, а можливо, то й справді були маленькі тихоокеанські хвилі. Двічі я заходив у воду, обережно ступаючи по розпливчастому піщаному дну, і двічі сторчголов летів назад, брьохаючись, перекидаючись через голову, обурено волаючи і нестримно матюкаючись, під тиском потужного струменя солоної води та піску, обрамленого комірцем кучерявої піни. За третім разом я з розгону таки перелетів через чергову гороподібну хвилю, яка неслась до узбережжя, глибоко пірнув і розмашисто погріб від берега.

Я пробув на пляжі аж до вечора. Цілий день по пекучому піску босоніж снували бармени, пропонуючи усілякі наїдки та напої з льодом, розлиті у звичайні целофанові кульки з трубочками. Не треба було ні про що думати чи що-небудь вигадувати — клацнув пальцями, і запопадлива обслуга тут як тут. Щоправда, як і всюди в тутешньому царстві ефемерної розкоші, при цьому вартувало не економити на чайових, інакше наступного разу замість свіжого баранячого шашличка вам гарантовано подадуть відбірну притухлу собачатину.

…Над тремтливо дихаючою гладдю смеркалося. Хвилі вляглись. Я розкинувся на шезлонгу, жував гарячого чебурека, запивав його манговим соком, сьорбаючи крізь соломинку студену суміш, яка переливалась і хлюпала у прозорому пакеті на моїй долоні, а коло ніг негучно плескався і теркотів іскристими брижами Тихий океан. Був один з тих моментів, які запам’ятовуються на все життя, раз-по-раз спливаючи в уяві протягом майбутніх, поки що таких далеких і нереальних довгих зимових вечорів: воля, вітер, перші зорі над головою, тремтіння безкрайого океану в кожній молекулі теплого повітря, віддзеркалення далеких вогнів у відблисках вечірніх матових хвиль.

Я розкошував і блаженствував. Маленький українець на краю великого океану.

Наступного дня я плюнув на все, нікуди не ходив і півдня вилежувався на пляжі, лиш ближче до вечора примусивши себе поблукати по Акапулько. Дивно якось, але таке уславлене місто не здалося мені набагато ліпшим за котрийсь з курортних грандів нашого Криму, хіба що трохи більше люксових яхт на причалах, вищі хмарочоси в центрі та більше бруду на вулицях.

Увечері я знову надумався вийти на пляж: помилуватись заходом розпеченого сонця над примерхлим плесом океану і… зустріти свій наступний кошмар.

Незмінний опецьок-охоронець з грізним чорним автоматом доброзичливо кивнув мені, коли я виходив із готелю. Прибережне авеню порожніло. Люди відпочивали по домівках та номерах готелів після денного купання, набираючись сил на вечірні розваги.

Пригадую, на департаменті у Швеції, де працював Дімон (так-так, саме той, який останньої миті відмовився їхати зі мною), якийсь час стажувалася Ісіта, мексиканка з міста Веракрус. Кілька разів ми з нею перестрівалися, і я розказував про те, що саме планую навідати у Мексиці. Вислухавши мене, Ісіта казала:

— Сан-Крістобаль дійсно суперовий, ти просто мусиш там побувати, то справжня Мексика! Чіапас взагалі мій улюблений штат. А от Акапулько… я б не радила. Від його колишньої слави не лишилося нічого, саме ім’я — та й то лиш пустопорожній звук, — а тоді доказувала: — Акапулько нині — брудний мексиканський курорт виключно для мексиканців.

Я не дуже зважав на її слова, бо збирався до Акапулько не стільки задля нього самого, скільки заради Тихого океану, однак мушу зазначити, що за півтора дні я так і не зустрів жодного білошкірого туриста, усюди виключно мексиканці.

Тож я перекинувся на другий бік дороги і потрюхикав порожньою набережною до океану. Перебираючись через проїжджу частину, я краєчком ока угледів, що за мною ув’язався якийсь вельми непевний тип з виразною злодійкуватою зовнішністю. Якби вулиця не була такою безлюдною, я, може, й не звернув би на нього уваги. Про всяк випадок я закрокував швидше. Невдовзі вискочив на пляж, скинув кросівки і далі почвалав босяка, відчуваючи, як іще теплий пісок приємно набивається між пальці. Тим часом підозрілий харцизяка наблизився впритул і закрокував у такт зі мною.

— Сеньйор не бажає сеньйорит? — не криючись, спитав він у мене.

— Ні, - сухо відказав я і пришвидшив ходу.

У цю мить з пальмового гаю, який втулився між пляжем та широким береговим авеню, вигулькнув інший хапкий башибузук з плескатою головою, яка, здавалося, виростала з плеч. Невдовзі він настиг мене, пробуючи заступити дорогу. Я обминув його, стараючись не дивитися в смолянисті очі, тоді він схопив мене за руку й обізвався: