Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Я й незчувся, як мене повністю розвезло від пива, текіли, сигаретного диму та хмільного запаху парів адреналіну, що бурував у жилах натовпу. Непомітно загальний екзальтований шал бордовою магмою влився мені у кров, заглушивши в серці інстинктивний страх, і я при кожній нагоді разом з мексиканцями підхоплювався з місця, свистів та плескав у долоні.

Одначе у якусь мить у мене виникло відчуття, що переді мною — лише гарно розіграний фарс. Змокрілі бійці, які з нелюдськими криками кидаються на суперника з канатів рингу, викручують руки, тулять один одному розмашисті стусани та безжалісно копають ногами, видалися мені оманливими і бездушними маріонетками, ляльками з ганчір’я, натягнутими на пальці захованого за ширмою маестро. Я саме збирався натякнути про це моєму сусідові-американцю, але один із tecnicos провів потужний удар, від якого його суперник rudo, випустивши рясну цівку крові з рота, бездиханною колодою гепнувся на ринг.

Натовп, наче стиснута пружина, розпрямився, підхопився з місць і радо загорланив…

Наступного ранку я кілька разів перетинався у хостелі з волохатим Собакою Зла. Він тинявся туди-сюди у якихось своїх справах. Щоразу, зустрічаючись зі мною поглядом, велетень привітно мені кивав.

Під час сніданку ресторанчик у патіо залюднився вщерть. Я наклав на тацю купу наїдків, взяв чашку гарячої кави й почав роззирятися, куди б з усім тим примоститись. За дивним збігом, єдине вільне місце лишилося навпроти здорованя, який возив нас учора на Lucha libre.

Якийсь час ми жували мовчки.

— Мені жаль, що ти не зміг зробити фото, — скрушно почав Шалений Пес, — але я справді не міг нічим зарадити.

— Не переймайся, — кажу, — я все чудово розумію. Головне, що мені сподобалося.

— А що найбільше запам’яталось? — пожвавився здоровань.

— Ну-у-у… Те, як я забув на сидінні в залі свого ковбойського капелюха, — віджартувався я. — А якщо серйозно, то найбільш видовищним видався останній поєдинок.

Велет туманно посміхнувся і сховав погляд у тарілці з кукурудзяними пластівцями.

— Чому ти покинув Lucha libre? — після паузи поцікавився я.

— Мені не сподобались умови контракту. Точніше, мене не зовсім влаштовувало те, що я мав робити відповідно до мого договору.

— Я думав, то через травму. Ну, так у хостелі подейкують.

На обличчі мексиканця перебігла тінь кислої посмішки. Бувають такі усмішки, які, замість промінців веселощів чи відради, цідять затаєне розчарування і глуху прикрість від неприємних спогадів.

— У Lucha libre не буває травм, — ледь чутно хмикнув чорнокосий. — Хіба якийсь недоумок вивихне руку на репетиції.

— Не зрозумів…

— Взагалі-то я не мушу цього казати, але… ти мені подобаєшся, українцю, гадаю, великого лиха з того не буде, — бурмило зазирнув мені у вічі, - так ми зазвичай робимо, коли збираємося сказати щось важливе. — Той бій, що так припав тобі вчора до душі, був насправді лише зграбною грою атлетів. Там усе було підробне.

— Що?!

— Усе, кажу, розплановано наперед: кому на котрій хвилині впасти, в якому раунді, ба навіть де і як звалитися.

— А кров? Я бачив кров! — обурився я.

— Кров також несправжня.

— То якого дідька ти повів нас на те побоїще, якщо воно липове? — я спалахнув. — Damn! [68] Виходить, я виклав двадцять зелених, аби витріщатися на договірний поєдинок?

— Ти не зрозумів. То не був договірний бій, так само як і всі решта. Увесь Lucha libre — химера. Це лише спектакль: люди платять гроші, за які ми, розкачані силачі в масках і з чудними прізвиськами, артистично розігруємо те, що вони хочуть побачити. Жодних нудних поєдинків, постійна інтрига, завше багато жорстокості та крові. Уся таємничість з фіктивним приховуванням від поліції — лише для того, щоб додати реалістичності добре поставленій ілюзії…

Я зціпив зуби і мовчав, обдумуючи почуте. На столі холонули кава та грінки. Якось не вірилось (радше, не хотілося вірити), що всесвітньовідомий кривавий мексиканський wrestling [69] — це лишень різновид театрального мистецтва. Алогічно, безглуздо і… по-дитячому образливо.

Мексиканець не відчув моєї зневіри та розчарування, він замислено втупився у вікно на площу, а згодом розсіяно доказав:

— Мені не сподобалось, що за контрактом «Mad Dog of Evil» повинен був надто часто програвати. Я відіграв свій прощальний «переможний» бій, зімітував жахливу травму наприкінці і назавжди розпрощався з комедією під назвою Lucha libre…

VII. Слідами Нуньєса де Бальбоа

Васко Нуньєс де Бальбоа — перший з європейців, хто побачив Тихий океан. На превеликий жаль, він був іспанцем. Звичайно, було б краще, якби він був українцем, бо тоді я зміг би назвати цей розділ «Слідами Васі Нуньо де Бульби, мого великого предка». Але саме у той час, коли Бульба, пардон, де Бальбоа, прохолоджувався на панамському узбережжі, ненав’язливо доводячи тубільцям переваги цивілізованого способу життя, ми, українці, займалися важливішими справами. В українців тоді вималювалися незначні розходження з поляками стосовно географії тогочасної східної Європи, завдяки чому нам довелося вступити з ляхами в запальну наукову дискусію. Дискусія вдалася на славу, аж пір’я летіло. Крім того, дихав у спину «вєлікій і могучій» північний брат, щоб і собі подискутувати з приводу картографічних питань. Словом, нам якось було не до заморських походів.

Насправді цей розділ не зовсім заслуговує на таку назву. Нуньєс де Бальбоа перетнув американський континент і вийшов до Тихого океану на широті Панамського перешийка, тобто на добрих тисячу кілометрів південніше від сучасного Акапулько, де до океану мав вийти я. Тобто, якщо я і тупав, образно кажучи, чиїмись слідами, то напевне не слідами Нуньєса де Бальбоа.

Якщо так міркувати, то що з того, що якийсь європеєць у сталевому шоломі, закусаний до напівпритомності москітами, на змореній коняці, з крупа якої, либонь, стирчав обрубок не однієї індіанської стріли, колись побачив Тихий океан? Китайці, японці, чукчі, індіанці Північної Америки, ацтеки, майя, інки, патагонці бачили той океан по три рази на день. Хіба щось змінилося після того, як на нього витріщився один-єдиний європеєць? Не думаю… Якщо розібратись, то яке діло сімсот десяти мільйонам тонн води, посічених штилями і ураганами, до тих комашок, котрі з дня на день боязко витріщаються на них із мінливого берега?

Однак, що не кажіть, є щось у цій незліченній масі води, цій величезній синій латці, яка на всіх картах значиться жирними індиговими літерами «ТИХИЙ ОКЕАН» або «the PACIFIC OCEAN», і яка примушує різних людей, європейців, американців, індіанців, раз-по-раз линути до неї, упиватись колосальною силою, завуальованою ілюзорно невинними хвилями, вдихати наповнений солоними брижами вітер, перебирати і собі частинку глибини та могуття найбільшого світового океану. Це єдине, що по-справжньому об’єднувало мене та Нуньєса де Бальбоа. Ми бачили Тихий океан, і для нас обох, для нашої власноруч створеної реальності, та зустріч мала неабияке значення.

Але я назвав цей розділ саме так, оскільки інша назва, на яку він заслуговував, видалась мені вельми бляклою та відразливою, хоч може, і більш точною. Бо насправді я не раз метикував над тим, аби охрестити цей розділ «Кошмари Акапулько»…

Акапулько… Скільки романтики вкладено в цю назву! Один лишень звук такого смаковитого назвиська, знічев’я проказаний вголос, примушує мрійливо зітхати та поринати в солодкі мріяння. Чи не так?

Акапулько… Мексиканський рай, перлина Тихого океану, вогненний водоспад з екстазу та пишноти, де сонце світить триста шістдесят днів на рік.

Акапулько… З чого почати? Може, з крислатих пальм чи піднебесних готелів, а може, з білосніжних лебедів-яхт чи золотих полотен пляжів, чи з першокласних ресторацій у північній частині міста, залитих сонцем голубих лагун?