Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

З тієї пори час поділявся для нього на дві фази: коли він дивився на панну Ізабеллу, то був цілком спокійний, а коли не бачив її — думав про неї і нудився. Інколи йому здавалось, що в почуттях його криється якась помилка, що панна Ізабелла зовсім не зосередження його душі, а звичайна, може, навіть зовсім простенька панна на відданні. І тоді йому спадав на думку такий план: «Познайомлюся з нею і просто спитаю: чи ти є та, на яку я чекав ціле життя?.. Якщо ні, то я одійду без претензій і докору…»

Але незабаром йому ставало зрозуміло, що це тільки психічне збудження. Отже, питання — та вона чи не та — він вирішив залишити на потім і що б там не було познайомитись з панною Ізабеллою.

Проте виявилось, що серед його знайомих немає людини, яка могла б ввести його в дім Ленцьких. Ще гірше те, що пан Ленцький і панна Ізабелла були клієнтами його магазину, а такі стосунки не полегшували, а, навпаки, утруднювали знайомство.

Поступово він визначив, що саме потрібно для знайомства з панною Ізабеллою. Аби можна хоч одверто поговорити з нею, треба було: не бути купцем або бути дуже багатим купцем; бути щонайменше шляхтичем і мати зв’язки в аристократичних колах; а найголовніше — мати багато грошей.

Довести своє шляхетське походження Вокульському було не трудно. В травні минулого року він узявся за цю справу, а його виїзд у Болгарію так її прискорив, що вже в грудні він одержав потрібний документ. З грішми було набагато складніше, але тут йому допоміг випадок.

На початку російсько-турецької війни через Варшаву проїжджав московський купець Сузін, приятель Вокульського ще по Сибіру. Він відвідав Вокульського і став умовляти його взяти участь в поставках для армії.

— Станіславе Петровичу, — казав він, — збери всі свої гроші і, слово честі, зробиш круглий мільйончик!..

Потім розказав йому про свої плани.

Вокульський вислухав його. Одні проекти він прийняв, другі відхилив, але ще вагався. Йому не хотілось залишати місто, де він хоч зрідка міг бачити панну Ізабеллу. Але коли вона в червні виїхала до тітки, а Сузін став квапити його телеграмами, Вокульський наважився й забрав усю готівку — тридцять тисяч карбованців, які покійна дружина держала недоторканими в банку.

За кілька днів перед виїздом він зайшов до знайомого лікаря Шумана, з яким, незважаючи на обопільну симпатію, бачився не часто. Шуман — старий холостяк, маленький на зріст, чорнобородий і жовтолиций єврей — мав репутацію чудака. Він був досить багатий, лікував хворих безплатно, та й то остільки, оскільки це йому було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм друзям він раз і назавжди дав один рецепт:

— Вживай усі ліки — від мінімальної дози рицини до максимальної дози стрихніну —¦ можливо, щось і поможе, навіть від сапу. Коли Вокульський подзвонив, доктор саме сортував волосся різних особин слов’янської, германської та семітської рас і з допомогою мікроскопа порівнював їх поперечний розріз.

— А, це ти?.. — мовив він до Вокульського, повертаючи голову. — Насип собі тютюну в люльку та закури, якщо хочеш, і лягай на тапчані, якщо вмістишся.

Гість закурив люльку й ліг на тапчані, як йому було сказано, а доктор далі робив своє діло. Деякий час вони обидва мовчали, нарешті Вокульський озвався:

— Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле?

— Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з’єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле.

— А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя?

— Байдужість до смерті, — відповів доктор, — характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя — це ознака наближення старості.

Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом.

— Як ти думаєш, — спитав Вокульський, — чи можна… любити жінку ідеальною любов’ю і не прагнути її фізично?

— Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду.

— Інстинкт — рід — інстинкт продовження чогось — продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці.

— Зроби шосту, — озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, — й оженися.

— Шосту?.. — спитав Вокульський, підводячись на канапі. — А де ж п’ята?

— П’яту ти вже зробив: закохався.

— Я?.. В мої літа?..

— Сорок п’ять років, — це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, — відповів доктор.

— Знавці кажуть, що найнебезпечніша — перша любов, — тихо мовив Вокульський.

— Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої — нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби.

— А чому ти сам не оженився?

— Бо моя наречена вмерла, — відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. — Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний…

Він знову взявся до волосся і мікроскопа.

— А яка ж відціля мораль щодо останньої любові? — спитав Вокульський.

— Та, що самогубцям не треба перешкоджати, — відповів доктор.

Вокульський полежав ще хвилин з п’ятнадцять, устав з канапи, поставив люльку в куток і, нахилившись до доктора, поцілував його.

— Бувай здоров, Михайле.

Доктор одірвався від стола.

— Ну?..

— Їду в Болгарію.

— Чого?

— Мушу заробити великі гроші, буду робити поставки в армію!!. — відповів Вокульський.

— Або?..

— Або не повернусь зовсім.

Доктор подивився йому в очі й міцно потиснув руку.

— Sit tibi terra levis [34], — спокійно мовив він, провів Вокульського до дверей і знову взявся до своєї роботи.

Вокульський був уже на сходах, коли доктор вибіг з кімнати за ним і, перехилившись через поручні, закричав:

— Якщо повернешся, то не забудь привезти мені волосся: болгарського, турецького і так далі, чоловічого й жіночого. Тільки пам’ятай: в окремих пакетиках, з написами.

Ну, ти ж знаєш, як це робиться…

…Вокульський опам’ятався від цих далеких спогадів.

Він не був у доктора й не бачив його вже десять місяців.

Зараз перед ним була брудна вулиця Радна, а далі — Броварна. З-за голих дерев на горі виглядали жовті університетські корпуси; внизу виднілись одноповерхові будиночки, пустирі й паркани, а ще нижче — Вісла.

Коло нього стояв якийсь оброслий рудою щетиною чоловік у злинялому кубраку. Він зняв шапку й поцілував Вокульського в руку. Вокульський пильно подивився на нього.

— Висоцький?.. — сказав він. — Що ти тут робиш?

— Ми тут живемо, вельможний пане, он в отому домі, — відповів чоловік, показуючи на низеньку халупу.

— Чому ти не приїжджаєш перевозити товари? — спитав Вокульський.

— А чим я приїду, мій пане, коли ще на Новий рік здох мій кінь…

— Що ж ти робиш?

— Та так — що й нічого. Перезимували у брата, він працює стрілочником на Варшавсько-Віденській залізниці.

Але й у нього біда — його перевели із Скерневиць під Ченстохов. У Скерневидях у нього три морги землі, і жив він багачем, а тепер і йому скрутно і земля без догляду пустошиться.

— Ну, а ви як тепер?

— Жінка потроху пере білизну, але таким людям, що не мають багато чим платити, а я — отак… Бідуємо, пане… та не ми перші, не ми останні. Ще оце поки піст, то цотішаєш себе: сьогодні буду постити за померлі душі, завтра, щоб пам’ятати, що Ісус Христос нічого не їв, а післязавтра задля того, щоб господь подолав зло. Але після посту не буде навіть причини дітям сказати, чому вони не їдять… Та й ви, вельможний пане, наче змарніли?