Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

Так треба розуміти сі явища-в листах гетьмана ледво зачіплені не дуже виразними натяками.

Шкода для гетьманського режіму була подвійна: утікала жива людська сила, козацькі контінґенти, і заразом під самою границею осідали елєменти ворожі старшині і гетьманові, заінтересовані в тім, щоб зірвати кордон. При кожній пробі повстання против гетьманського осередку, чи против старшини, сі приграничні еміґранти могли дати дуже небезпечні контінґенти. Ся ситуація яскраво виявила себе по смерти Богдана, ставши одним з головних моментів руїни української державности, і вона зовсім ясно давала себе відчувати вже в явищах сих. Гетьманський осередок хвилювався 1655-6 років, й настоював, щоб царські воєводи не приймали сих своєвільників: завертали назад, або на місці побивали, а майно забирали “на государя” (не аби яка проба матеріяльно заінтересувати пограничну адміністрацію!). Просив царя дати в тім напрямі як найбільш рішучі директиви пограничним воєводам. Московський уряд принціпіяльно признавав його погляд за правильний, і иноді, як то ми вже бачили, давав такі директиви своїй адміністрації: ніяких “вольних людей” з України не приймати, а відсилати назад “в Черкаські городи” (вище, с. 929). Але на практиці сей принціп не витримувався ніскільки. Східня границя Гетьманщини швидко обростала сею дезертирською, своєвільною кольонізацією, Гетьманщина діставала новий фронт противугетьманський. Гетьман і його окруженнє нервувались бачучи, що їх відклики до московської адміністрації й самого царя зістаються безрезультатними. Вони поривались перейти слідом за тими бунтівниками, що тікали “на слободи”-вирізати й випалити їх оселі, силоміць повернути на Україну сей дезертирський елємент і відстрашити від нових експериментів в сім напрямі. Те що здійснилося потім в осени 1658 року і послужило стімулом для гадяцького уніонного акту, не раз ставилось уже перед тим як чергове завданнє-і як от ми бачимо, такий плян був повторений і може навіть здійснений до певної міри, тільки в невеликих розмірах, весною 1656 року, в звязку з повстаннєм піднятим еміґрантами під проводом якогось Григорія Неблядина, що перейшов з повстанцями границю Гетьманщини, аби тут збирати охотника, і тим дав гетьманцям привід перейти й собі границю, щоб погромити бунтівників на московській території.

Але перше ніж перейти до сього високо симптоматичного епізоду, я мушу ще повернутися до осінього листування в справі еміґрації. Я навів лист гетьмана до путивльського воєводи, з проханнєм помогти йому знищити козацьке своєвільство, спеціяльно розігнати тих уходників, що збиралися на торських промислах: там очевидно збиравсь особливо небезпечний елємент, і туди подались учасники останніх бунтів, глухо згаданих гетьманом. Такі листи були, видима річ, розіслані до ріжних пограничних воєводів. Заховалась царська відповідь з дня 30 с.с. вересня на одписку білгородського воєводи В. Б. Шереметева, що сповіщав про лист від гетьмана “з табору під Лозовою” такого ж, очевидно, змісту: щоб своєвільників не приймали і спеціяльно з Торських уходів вигнали на Україну. Заразом Шереметев подавав відомости про нових пересельців на слободи: на Цареборисове городище прийшло з 50 козацьких родин з Кобиляк і Кремінчука і селяться коло старого городища; з Торських озер-де їх зібралось тисячі 2-3, або й більше, теж богато хочуть оселитися під тимже городищем і післали по жінок і дітей до Черкаських городів. Але Шереметев тих торських козаків не хоче приймати, тільки тих 50 нововиїзжих родин-заходиться коло наділення сих нововиїзжих землею і хлібною дачею, також тих що за царською згодою (“указом”) оселилися між річками Харковом і Лопиною (пізніший Харків, що саме того року згадується вперше). А до торських козаків він післав свого чоловіка-“сказати їм щоб ішли в полк до Б. Хмельницького”. Цар у своїй відповіді похвалив сі розпорядження Шереметева і товаришів. “Ви се зробили добре, що таке їм переказали, не хотячи ,ссоры' між вашими людьми і Черкасами”. “Тепер одержавши сю грамоту, напишіть гетьманові Б. Хм., що тим Черкасам які прийшли на Тор варити сіль, ви посилали листи і переказували, щоб вони вертались до тебе, гетьмана, до (своїх) городів, а на будуче їх приймати не велено. Щодо українських городів-ви писали до воєводів і приказних людей, щоб вони не приймали і не оселювали на віки ні Черкасів ні яких небудь инших людей, які б прийшли з полків від гетьмана Б. Хмельницького, ні з Тору ні з инших городів перед сим нашим указом,-веліли то кріпко заборонити. На Тор і до Чугуєва Черкасам написали, щоб вони з Тору і з Чугуєва ішли в черкаські городи до гетьмана Б. Хм. Також написали від себе (приказним людям?), щоб вони післали свого жильця на Тор і наказали їм вертатися до гетьмана, а надалі їх там приймати заборонено. А котрі Черкаси селитимуться в Чугуєві і на Цареборисовім городищу, тим грошевого і хлібного жалування від царя не буде” ¹⁰).

Розуміється, Шереметев такого листа гетьманові написав і він міг служити за відповідь на переслане через Ждановича проханнє до царя, щоб він розписав до пограничних воєводів накази, аби не приймали еміґрантів і назад гонили (вище с. 953). Але гострі очі гетьманської канцелярії мусіли ясно добачити, що се не більше як одписка про око: замість розігнати еміґрантів і оружною рукою приставити їх на границю, посилати їм такі делікатні поради та попередження, що їм не буде царського жалування в нових слободах. І дійсно, наступний 1655 рік фактично пройшов в дуже жвавій роботі над реєстрацією нових еміґрантських осад Слобідщини, наділеннєм їх землею, призначеннєм воєводів до новозаснованих міст (Харкова, Сумів, Охтирки й ин.), з директивою-далі “осажувати Черкасів вел. государеві” ¹¹). Московський уряд рішучо зійшов з попереднього ухильчивого становища і постановив не оглядаючись на прохання гетьмана вести повним ходом кольонізацію своєї території українським еміґрантським матеріялом, що показувався таким цінним і догідним на практиці. Попередні побоювання воєвничих і своєвільних нахилів сеї людности очевидно розвіялись, й інтерес “государства” взяв гору над усякими сентіментами супроти васаля-гетьмана. А може-прилучились і макіявелівські мотиви-ослабити його і взагалі Гетьманщину сим відливом живої людської сили під безпосереднє завідуваннє царської бюрократії, по тім як виявились розходження в політиці Гетьманщини з плянами московського уряду (вже підчас львівської кампанії 1655-6 року і ще більше-в осени і зимою 1656-7).

Як реагував гетьман і його окруженнє на таку еґоістичну, некоректну супроти нових підданих політику царя? Протестували, просили, переконували, чи переконавшися в неможливости змінити її, замовчали, затаївши обиду і гнів у серці? Не розпоряджаю листуваннєм на сю тему з 1655 року, але весною 1656, з приводу якогось повстання, піднятого против гетьмана під проводом отого Григорія Неблядина еміґрантами, що пішли були на Дін, гетьман рішився вчинити карну експедицію за московську границю, аби знищити ті дезертирські своєвільні слободи, що приманювали до себе все нових еміґрантів, і заразом служили зборищем всякого ворожого гетьманові і Гетьманщині елєменту. Про се, як ми бачили, Виговський оповідав московському післанцеві 5 (15) квітня в Чигрині-що потім як збереться військо на Росаві, гетьман хоче відти йти на закордонні слободи що поосідали над Пслом (ст. 1213). Два місяці пізніше ми справді бачимо гетьмана з його штабом при самій московській границі: відти висилає він в посольстві до Москви Скоробогатого, 7 с. с. червня. З того видко, що свого пляну йти вибивати козаків з слобід на Пслі він таки не лишив. Слободи над Пслом, до котрих він вибирався-се територія пізнішого Сумського полку, Гадяч найближче до них полкове місто. Очевидно, росавська рада, чи збори старшини, що мала там зібратися, апробували плян розгрому слобід, і гетьман щось зробив в задуманому напрямі, але що саме, зістається досі невідоме: я не знайшов в сучаснім листуванню ніякої вказівки на се.

Примітки