Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Примітки
1) Видав її відти Макарій в XII томі своєї праці, ст. 103.
2) Видано його в Актах Ю. З. Р. XV с. 117.
3) Мова про московських людей, що жили в московській фортеці й “острозі” при ній.
4) Тамже ст. 132-3.
В звязку з сим з московського посольського приказу дано новому воєводі “образцові письма”-форми зносин з українськими урядами.
До гетьмана писати, по царськім титулі: “воєводы А. В. Бутурліна с товарищи великого государя, е. ц. в. войска Запорожского гетману Б. Хм. со всЂм войском Запорожским от Господа Бога здоровя желаем”-“потом писать дЂло”.
Полковникам та “иным начальным людем государевых черкаских городов”: “его цар. величества полковнику или иному какому начальному человЂку- имярек”.
Попереднім воєводам дано було инакшу форму:
“Его царскаго величества отчини-вел. княжества Кіевскаго бояря й воеводы царскаго величества войск Запорожских приятелю нашему-другу гетману Б. Хм. любительное поздравление”.-Акты ЮЗР. III. 543-4.
5) Акты Ю. З. Р. III с. 519 і 526-7: тут два паралєльні протоколи, оден списаний Ждановичом, а другий Сивцовим, здебільшого вони згоджуються в головнім, розходячися в ріжних деталях.
6) Тамже с. 520-1, 527-8.
7) Акты ЮЗР III с. 522, 528-9, 532-540.
Ось дещо для приклада: на дім сотника Улянівського Ів. Сонцев наслав салдатів і забрав його жінку до вязниці, без усякої причини. Иншим разом наслав 30 салдатів і ті робили що хотіли: взяли 50 коней, 40 корів, на 40 кіп одежі, 15 чоловіка і не відомо де поділи. У сотника рогозинського взято 10 козаків-не відомо де поділись, 40 мушкетів, 10 коней, панцир, 18 шабель, 80 рублів грошима, 4 казанки. Самого сотника хотіли спалити в лазні. В селі Селдлуках 18 чоловіка зарізано ножами, 4 жінок огнем припалювали і замучили на смерть, двох недорослих дівчат знасилували і вони лежать смертельно хорі. Коней забрали, 24 ями вибрали. Декого забрали в полон і їx потім викупали. В с. Березівці вимучили 60 кіп грошей, 2 чоловіки зарубали, 2 мучили. В с. Алешні двох зарубали на смерть. В Хотольні відрубали козакові руку і спалили двори. В м. Зимниці стяли 2 мужиків; в другий 4 чоловіки і 4 жінки, 2 спалили і село теж, і т. д. (с. 536-7). З поміт в Малор. справах кол. архиву загр. справ, 1656 № 9 видко, що сі акти привіз до Москви Сивцов.
8) В. Юркевич, Заселеннє Слобідської України в часах Хмельничини: праця ся зачитана частями в засіданнях Науково-досл. Катедри Історії України в Київі, має в році 1930 вийти в “Студіях до Історії України”, видаваних тою ж катедрою.
ЕМІҐРАЦІЯ І БУНТИ: МОСКОВСЬКА ТАКТИКА СУПРОТИ УКР. ЕМІҐРАЦІЇ, ГЕТЬМАНСЬКІ ПРЕТЕНСІЇ З ПРИВОДУ ЕМІҐРАЦІЇ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ЇЇ, ГЕТЬМАН ПРОСИТЬ У ЦАРЯ РІШУЧИХ ДИРЕКТИВ ВОЄВОДАМ, ДВОЛИЧНА ПОЛІТИКА МОСКОВСЬКОГО УРЯДУ В СІЙ СПРАВІ-ЛИСТУВАННЄ В СПРАВІ ТОРСЬКИХ ПРОМИСЛОВЦІВ, ЖВАВЕ ЗАСЕЛЕННЄ СЛОБІДЩИНИ УКР. ЕМІҐРАНТАМИ В 1655 Р.
В иншій сфері розходжень з московським урядом-в справі еміґрації за московський кордон, напруженнє теж розійшлось без конфлікту-але ролі були відмінні: гетьман хвилювався, московський уряд тихо саботував і проводив свою лінію, яка підтинала живу базу гетьманщини самим безпардонним способом.
Я мав нагоду торкатися сеї теми: розбіжности на сім пункті московської і української політики і того значіння яке відплив людности з Козацької України за московський кордон мав на розвій козацької політики, на висліди боротьби. Паралєльна робота, що ведеться на сім полі одним з моїх співробітників 1), звільняє мене від потреби детально обслідувати се питаннє в рамцях сеї книги, і я обмежусь кількома загальними вказівками щодо сеї теми.
Ми бачили вище, що московський уряд, коли ще не зважився на боротьбу з Польщею, як форму розвязання конфлікту Козаччини з шляхетською Річеюпосполитою пропонував виселеннє козацького війська на московську територію, тільки подальше від польської границі, щоб не було пограничних суперечок. Мав при тім на оці, річ очевидна, також і при тім розпорошеннє сеї еміґрації, щоб компактне військо не стало якоюсь небезпечною силою в самих внутрішніх відносинах Московського царства.
Такі приготовання для прийому масової української колонізації, за досвідами еміґрації 1638 року, московський уряд почав робити вже підчас кампанії 1649 року: козаків жонатих і семянистих велено відсилати невеликими партіями на службу в українні города “від кримської сторони”, одиноких справляти на Дін, а “від литовської сторони” нікого не лишати, щоб не було “ссоры”, і самим переселенцям-небезпеки від Поляків 2). Тоді такої еміграції не піднялось, але московський уряд сподівався її після берестецького погрому, і на перші донесення про нього, на запитання пограничних воєводів, як їм поступати на випадок масової еміґрації, він поновив попереднє розпорядженнє: розсилати еміґрантів на життє невеличкими партіями, а коли б приходили “большими людьми”, висилати їх на Волгу до Симбирська й инших городів, а в ближчих до польської границі не лишати-“для ссоры” 3). Так і поступали з тими переселенцями, які посунули за московський кордон в 1652 р., коли жовніри з'явилися на лежах в задніпрянських полках, і людність втратила віру в можливість відборонитися від польської шляхти під гетьманським рейментом, або не хотіла далі витримувати сеї тяжкої і малонадійної боротьби 4). Так і самому гетьманові запропонували тоді, замісць приймати його під царську руку разом з Україною-вийти з військом на московську територію і поселитися на Дону в сусідстві Донського війська 5).
Але гетьман сам не хотів виходити з України, і кривим оком дивився на утечу людности, особливо козацької що повинна була витримувати боротьбу за визволеннє від Польщі 6). В очах його і війська, се були зрадники і дезертири 7). Скільки можна було-їх не випускали, переслідували і за кордоном, конфіскували їх майно, яке вони полишали в межах Козацької України, і самих їх били й грабували, коли вони з'являлися на старих місцях, щоб забрати свої “остаточные животы”. “У нас тепер така ухвала всього війська Запорізького”-оповідав оден пасічник за московським кордоном-“коли хто з нашої братії-козаків підуть на царське імя, таких велено рубати” 8). І дійсно, коли може не рубали, то били й грабували щиро, а заразом гетьман надокучав і пограничним воєводам і самому цареві своїми пригадали, щоб вони його людей за границю не перепускали, в службу не приймали і т. д. Се листуваннє з тих років досі відоме мало, але воно відчувається в принагідно висловлюваних згадках пізнішого часу, що українських еміґрантів без гетьманового дозволу приймати не можна 9).
Одначе фактично сей принціп ще додержувався, особливо з того моменту як принціпіяльно було рішено таки прийняти Україну під царську руку і відпав таким чином мотив “ссоры” з Польщею за переселенців. Переселенців уже не розсилають примусово по дальших містах, не велять мандрувати на Донець тощо, а дозволяють селитися при границі, а се притягає все більші маси еміґрантів: можна завчасу собі вибрати догідне місце для господарства в сусідстві границі і помаленьку, непомітно перенестися. Бо виходити за московську границю на промисли й уходи полкова старшина і сам гетьманський уряд не тільки не забороняли, а навіть добивалися від московських воєводів як найбільшої свободи в сім напрямі для своїх полчан. Часові виходи на пасіки й уходи гетьманців за московський кордон сильно зросли в сих роках, і дуже улекшували еміґрацію, даючи можливість легкого переходу на богаті, родючі і досить безпечні землі. Ся можливість видимо деморалізує військо, особливо східні, приграничні полки: при кожнім конфлікті, і просто в моментах утоми від безконечних походів і безнастанних мобілізацій незадоволені елєменти не тільки самі виходили, а й розвивали неприємну і шкідливу для інтересів визвільної боротьби аґітацію против старшини і гетьманського уряду. Ми бачили се в наведенім вище (953) листуванню з осени 1654 року: гетьман нарікав, що богато козаків тікає за московський кордон не вислуживши своєї служби, себто дезертує серед походу, при тім бунтують і роблять замішаннє в війську. Доходить до крівавих конфліктів, виникають цілі повстання і потім коли таке повстаннє не вдається, всі причетні тікають за царський кордон.
