Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Тим часом боротьба за Україну за участю Московської держави тривала, на арену виходили нові дійові особи. Одним з найбільш щільно пов'язаних з північно–східним сусідом України козацьких гетьманів небезпідставно вважають Івана Брюховецького, увічненого відомим романом Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Так, цей колишній слуга Богдана Хмельницького, обраний кошовим Запорозької Січі, після Чуднівської кампанії восени 1660 року першим із запорозьких кошових отаманів їздив до Москви. У той час, коли царський уряд був пригнічений жахливою катастрофою московського війська під Чуд- новим і страшенно занепокоєний переходом правобережних полків на чолі з Юрієм Хмельницьким до польського короля, Брюховецький заспокоїв царських дипломатів, що Лівобережжя і Січ не підуть за «задніпрянцями», тим самим почавши формувати в московських політичних колах образ такого собі «вірного слуги царя» «Івашки Брюховецького», що згодом значною мірою допоможе гетьманові в його дивній кар'єрі політика.
Наступний, 1661 рік став надзвичайно важливим у боротьбі за гетьманську булаву в козацькій державі. Лівобережні полки дійсно не визнали Слободищенської угоди — дядько Юрія Хмельницького по матері, Яким Сомко, вирішив, що настав його час узяти до рук булаву. Нещадно розгромивши війська свого небожа і татар узимку 1661 року і відстоявши лівобережні полки, він моментально зажив слави успішного полководця. З 1660 до 1663 року Сомко вважався наказним гетьманом Лівобережжя, відчайдушно намагаючись закріпити свій гетьманський статус — що йому зрештою не вдалося: в боротьбу втрутився полковник Василь Золотаренко, а на Січі ще у вересні 1661 року почав титулувати себе «милістю Божою гетьманом кошовим» Іван Брюховецький. Починався новий «раунд» Руїни.
Здавалося, на початку цього протистояння найкращі шанси на перемогу мав Сомко — більшість полків Лівобережжя так чи так були на його боці. Проте далися взнаки корінні суперечності, закладені ще на початку існування держави Хмельницького — між ідеологією «служилого стану» без виразно державницьких орієнтирів, яким і далі залишалося січове товариство («несправедливо», на його думку, усунуте представниками нової еліти Української козацької держави від панування «на волості»), і уявленнями цієї самої нової еліти про майбуття їхньої держави. Щоправда, майбутнє показало, що й уявлення згаданої еліти аж ніяк не були такими чіткими, як інколи гадають декотрі нинішні українські дослідники. Протистояння Сомка, Золотаренка і (з кінця 1661 року) Брюховецького було надзвичайно «брудним», як сказав би сучасний політолог. Усі претенденти на гетьманство писали в Москву, звинувачуючи один одного щонайперше в невірності московському царю. Зрештою демагогічні таланти Брюховецького взяли гору — до того ж «кошовий гетьман» зумів заручитись підтримкою надзвичайно впливового місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри Мефодія (в миру Максима Филимоновича), відомого прихильника «московської протекції». Популярність «Іванця» в Україні зростала з кожним днем — Брюховецький прекрасно знав слабкі місця козацької державності, обіцяючи міщанам дотримання магдебурзького права, козакам—обмеження влади старшини й гетьмана, запорожцям — велику здобич і посилення їхнього впливу «на волості» тощо.
Такою була коротка передісторія виходу Брюховецького з Січі 1663 року і знаменитої «чорної ради», у якій взяли участь представники лівобережних козацьких полків, запорожці та представники міщанства з кількох українських міст. Рада пройшла загалом так, як цього хотів цар (його представником на раді, як відомо, був князь Данило Великий–Гагін із загоном стрільців, котрі мали охороняти «Іванця» та Мефодія від козаків Сомка), і Брюховецький — полки Сомка почали масово переходити до Брюховецького, і внаслідок ради–побоїща 16-17 червня на полі під Ніжином останній став гетьманом Лівобережжя, невдовзі стративши Сомка і Золотаренка (18 вересня 1663 року в Борзні). Взимку 1663 року він зумів захистити свою владу на бойовищі, звівши нанівець спробу Павла Тетері об'єднати козацьку Україну під владою Речі Посполитої. Щоправда, сам лівобережний гетьман-демагог особливих здібностей полководця не виявив — важка кампанія являла собою низку облог міст, дрібних сутичок, бо лівобережне козацтво не мало достатніх сил для того, аби спробувати розбити ворога у відкритому бою, а дії полководців Яна-Казимира на відверто ворожій їм території взимку за умов традиційного браку плати для жовнірів були приречені на невдачу. Проте авторитет Брюховецького не міг не зрости після відступу Яна–Казимира за Дніпро — але спроба самому перейти в наступ коштувала «Іванцю» занадто дорого, і він відступив. Військово–політична ситуація частково стабілізувалася через обопільне виснаження право- і лівобережного гетьманатів (Тетері та Брюховецького).
Наступні дії Брюховецького здивували всіх, навіть найближчих прибічників гетьмана. Значною мірою вони були пов'язані з Москвою. Замість «запорозької вольниці» він розпочав розбудовувати державні структури, які передбачали сильну гетьманську владу. Одначе проблемою лівобережного гетьмана був брак потужного старшинського угруповання, яке підтримувало б його. Щоб ліквідувати можливу опозицію, «Іванець» спочатку спробував прибрати потенційно дуже небезпечного свого союзника–покровителя Мефодія, звинувативши його в нелояльності до царя. Ієрарх теж не сидів склавши руки, запропонувавши царю абсолютно капітулянтський щодо Москви план підпорядкування українських міст царській владі замість гетьманської, посилення стрілецьких гарнізонів у цих самих містах, і головне — залучення Лівобережжя до збору податків у царську скарбницю (чого не було навіть за «Другим Переяславом» Юрія Хмельницького. Згодом чимало пунктів із цього проекту використає Брюховецький, котрий знову зумів переграти своїх опонентів — уже як гетьман він їде до Москви у вересні 1665 року, погодившись на укладення так званих «Московських статей». їхня передісторія є складною: вони стали вислідом інтриг української козацької старшини (В. Дворецького, С. Гречаного та ін.), політики Брюховецького й планів Мефодія. Результатом стала відмова від багатьох ознак козацької державності, фіксованих у Березневих статтях, і надзвичайне посилення позицій царя щодо України (взагалі безпрецедентне в історії відносин царів і гетьманів XVII століття). Якщо коротко, то їхній зміст був таким: вибори гетьмана мали відбуватися тільки з відома царя і в присутності його представника, клейноди щоразу заново вручались новому гетьманові цим самим московським представником, заборонялись усілякі самостійні зовнішні зносини козацької держави, Київська митрополія підпорядковувалася Москві (реально цей пункт до часів гетьманування Самойловича втілити не вдалося). Найбільш «вибухонебезпечним» був пункт про збір в Україні податків у царську скарбницю, до того ж царськими збирачами податків. Водночас підтверджувались усі станові права козацтва. В. Горобець має рацію: «якщо в договорі 1654 року це була автономія політична, в статтях Юрія Хмельницького 1659 року — адміністративна, то відтепер — автономія станова. Цим під сумнів поставили й претензії козацтва на роль українського народу політичного» (такого, яким була шляхта в Речі Посполитій). Капітуляція Брюховецького в Москві (хай почасти і недобровільна), підсилена шлюбними планами гетьмана (вони втілилися в його одруженні з пасербицею окольничого Д. Долгорукова, Дарією Ісканською–Долгоруковою)*, не могла не викликати посилення незадоволення гетьманом на Лівобережжі. Водночас зазначмо: це була перша спроба такого близького родичання українських козацьких гетьманів і російських вельмож, яка тривалий час залишалась і єдиною.
_____
*Докладніше див.: В. Горобець, «Хочю… поняти б за себя московскаго народу вдову» //Соціум. — К., 2003.
Недаремно Брюховецький застерігав московських бояр і воєвод про «своевольных и непостоянных малороссийских людей»: спроби провадити перепис та брати податки, котрі супроводжувалися звичайними для царських чиновників проявами корупції та зловживань, не могли не призвести до бунту—справа була тільки в тому, коли і як він спалахне. Українці Лівобережжя, роз'єднані багатьма чинниками, виявили дивовижну одностайність у відстоюванні своїх прав, завойованих за часів Хмельниччини — селяни масово покозачувались, козаки починали бійки з московськими ратними людьми, котрих називали «жидами» і «злодіями» (не коментуючи першу лайку, зауважмо, що в другій була частка істини — московські вояки грабували населення, не маючи змоги прохарчуватись, нерідко поводились як у завойованому краї, за що згодом жорстоко поплатилися), духівництво навідріз відмовлялося приймати юрисдикцію московського патріарха. «Ставленик низів» Брюховецький швидко втрачав підтримку мас, а на Правобережжі сходило «сонце Руїни» —набирав політичну вагу Петро Дорошенко. Остаточно авторитет лівобережного гетьмана знищило вимушене визнання ненависного українцям обабіч Дніпра Андрусівського перемир'я 1667 року, котре за умов політичного зближення Москви і Варшави означало подальше закріплення розділеного по Дніпру статусу козацької України. Для Брюховецького настали чорні дні — до гетьманської столиці Гадяча надходили тривожні звістки про вибухи ненависті до гетьмана та московських воєвод, яких він привів на Лівобережжя. Схоже, «Іванець» остаточно втратив самоконтроль — почав лупцювати своїх старшин, віддавши кількох з них до рук царських слуг як зрадників. До того ж викидень у гетьманської дружини призвів до того, що «Іванець» узявся шукати «цапа–відбувайла» — і навіть розпочав справжнісіньке полювання на відьом. Так–так, достоту, яку знаменитій повісті Г. Ф. Квітки–Основ'яненка — сюжет твору, схоже, навіяний саме цими діями Брюховецького. Тільки там похмура історія добряче пом'якшена гумором, а в документах стосовно «гадяцьких відьом» мова йде про спалення шести жінок, звинувачених у тому, що вони звели зі світу ненароджену дитину гетьмана, а також насилали хвороби на нього та його дружину. Проте окрім обурення і кпинів такі дії колишнього суперпопулярного гетьмана нічого не викликали. Політична кар'єра Брюховецького стрімко добігала логічного кінця. Величезною загрозою для нього стало й те, що Москва виказувала бажання взяти під свою протекцію Дорошенка, якби той погодився, фактично жертвуючи відверто непопулярним «вірним царським слугою Івашкою». Навряд чи великою розрадою для гетьмана стало народження 1667 року дочки (ім’я невідоме; згодом вийшла заміж за сина гетьмана Самойловича, Григорія).
