Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Для чого ж Юрій Хмельницький та його оточення пішли на «другий Переяслав», який разюче відрізнявся від «першого»? Ціною свідомого послаблення автономних прав України гетьман і його оточення намагались домогтися приєднання нових територій — для цього на 1660 рік було заплановану широкомасштабну кампанію в дусі 1654-1655 років, коли спільні дії українсько–російських військ призвели до страшного спустошення Речі Посполитої, поставленої на межу краху. Називати захоплення західноукраїнських і білоруських земель військом Московської держави й українськими козацькими полками «визволенням України від загарбників» ми не вважаємо за потрібне, хай би як цього кортіло гіперпатріотично налаштованим українським історикам. Адже населення Львова, а тим більше литовських, польських чи білоруських міст навряд чи бачило в козаках і росіянах своїх «визволителів». Українсько–російські війська діяли двома великими угрупованнями. Перше складалось із 15-20–тисячної армії Василя Шереметєва і такого самого числа козацьких військ наказного гетьмана Тимофія Цицюри. (Цифра в 40-60 тисяч вояків у Шереметєва нам видається перебільшеною. Надійний очевидець подій з польського боку, який приймав капітуляцію росіян, Патрік Гордон, пише про 15 тисяч росіян і стільки ж козаків Цицюри.) Другим «ударним кулаком» мав керувати сам Юрій Хмельницький — він нібито мав до 40 тисяч козаків (можливо, теж дещо перебільшена цифра) і повинен був наступати на Волинь, де мусив об'єднатись із Шереметєвим. Такий план міг спрацювати у виконанні Богдана Хмельницького, і за відсутності у Речі Посполитої непоганих воєначальників, як–от старий великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький і особливо польний гетьман Єжі Любомирський, якому по праву належить більша частина слави за блискуче виграну кампанію 1660 року, що стала для його держави справжнім порятунком. Війська Речі Посполитої воскресли мов фенікс із попелу — не надто численні (близько 17 тисяч кінноти і піхоти, причому 2 тисячі становили козаки під проводом Івана Виговського), але мобільні і добре навчені, вони спиралися ще й на 40–тисячний татарський допоміжний корпус. Усі розмірковування на тему невигідності зовнішньополітичних обставин для Москви і Чигирина 1660 року, на відміну від року 1655, вигідності її для Варшави і нестачі військ у Шереметева, Цицюри та Юрія Хмельницького здаються нам відверто надуманими — просто, як це не прикро для української «проросійської» старшини та російського командування, вони елементарно недооцінили ворога і переоцінили власні сили, за що жорстоко поплатились. На цей раз українсько–російські сили були в цілому рівні за чисельністю ворожим військам, програючи кіннотою важкій «гусарії», «панцерним ротам», а також легкій татарській кінноті — а перемагати кварцяні війська Речі Посполитої за таких умов уміли лічені українські гетьмани і ще менша кількість російських воєвод XVII століття. Річпосполитське командування стратегічно й тактично переграло своїх опонентів — фактично справді, як уважає Ю. Мицик, відбулося щось на зразок Зборівської кампанії 1649 року, але з точністю «до навпаки» — Любомирський виступив у ролі Хмельницького, внаслідок чого російські та українські війська були оточені і розбиті ним поодинці. Паралельно було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків вимушеним Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. На користь Любомирського і Потоцького працювала також незгода та взаємна недовіра між козаками й росіянами — Шереметєв, який обіцяв привести своєму царю польського короля в срібних ланцюгах, навіть хвалькувато і нахабно сказав про Юрія Хмельницького, що «цьому гетьманчику треба йти гусей пасти, а не воювати».

Не витримавши тиску противника в боях під Лю- баром, Василь Шереметєв відступив до міста Чуднова, де у середині вересня отаборився. Туди поспішив і Юрій Хмельницький. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновим, а друга, більша, на чолі з Єжі Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому, що поспішав на з'єднання з Шереметєвим, і зненацька атакувала козаків під Слободищами. За українською літописною традицією, в розпал запеклої битви деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з бою. Козаки протримались до ночі, відбиваючи атаки німецької та угорської піхоти Любомирського, а полковник Лісницький, колишній прихильник Виговського, порадив розгубленому Юрієві почати переговори — до того ж таки закликав з польського табору й Іван Виговський. Переговори вів Петро Дорошенко, і вони увінчались укладенням 17-18 жовтня Чуднівської (Слободищенської) угоди, яка стала фактичним підтвердженням Гадяцького трактату, але без найважливішого пункту — про Велике князівство Руське.

Коли про укладення Слободищенського трактату дізнався Т. Цицюра, його козаки почали масово перебігати до польського табору (козацький табір був відділений від російського земляним валом) — на момент капітуляції Шереметєва їх у нього лишилося 8-9 тисяч. Сам Цицюра теж перейшов до Станіслава Потоцького. Зрештою Шереметєв капітулював, а його вояки за порушення угоди про капітуляцію були взяті в полон татарами. Про українських союзників росіян в угоді навіть не згадали (!), і всі вони були перебиті чи взяті в ясир татарами. Сам Василь Шереметєв пробув у татарському полоні понад 20 років, поки його не викупили.

Слободищенська угода, підписана за екстремальних умов, не дала козацькій Україні спокою та усталеного міжнародного статусу. На молодого гетьмана сипалися проблеми — постої коронного війська, спроби повернення шляхтичів до своїх маєтків з метою змусити селян виконувати повинності тощо. Внутрішній надлом, який стався в характері Хмельницького після Чуднівської кампанії, призводив до посилення його тотальної недовіри до всіх — і зневіри у власних силах. При цьому уряд Речі Посполитої, розуміючи колосальний пропагандистський ефект імені Хмельницького, намагався зробити все, щоб знешкодити спроби Виговського чи владного дядька Юрія — Якима Сомка — взяти у свої руки булаву. На козацькій раді 9 листопада 1661 року Юрія Хмельницького було вирішено залишити гетьманом. Проте дуже швидко виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став багато разів згадуваний нами Яким Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини Мартина Пушкаря і Василь Золотаренко. Фактично частина «клану Хмельницьких» відверто виступила проти Юрія, зрадивши його. Спроби Юрія Хмельницького придушити «виступ дядьків» закінчилися невдачею. Він не зміг узяти ані Переяслава, ані Ніжина і повернувся до Чигиригіа. Віддамо належне синові Богдана — він відчайдушно намагався впоратись із зрадливими родичами, здійснивши навесні 1662 року нову спробу походу на Лівобережжя, яка закінчилась повним провалом. Щоправда, і Сомкові не вдалося закріпитися на Правому березі — полки все ще підтримували свого молодого гетьмана. Не мали успіху і спроби Юрія встановити щільніші відносини з Річчю Посполитою та хоч якось нормалізувати стосунки з Московською державою. Проте обидві держави прагнули максимального ослаблення козацької України, сподіваючись згодом остаточно включити якомога більше її територій до свого складу — цар вирішив не ловити журавля в небі, а захопити скривавлену «синицю» у вигляді бодай частини території Української козацької держави, яка невідворотно розпадалася на дві частини по лінії Дніпра.

Восени 1662 року остаточно деморалізований поразками і зрадами родичів син Богдана скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Юрій заявив про бажання скласти гетьманські повноваження і піти в ченці, порадивши старшині прийняти турецьку протекцію, якої колись прагнув його батько. Як відомо, після зречення Юрія гетьманом Правобережжя став іще один представник «клану Хмельницьких» Павло Тетеря, і боротьба в середовищі української правлячої еліти вилилась у просте усунення ним конкурентів (Богуна, Виговського та ін.). Так само діяв колишній слуга Богдана Іван Брюховецький на Лівобережжі — в боротьбі з ним зложили голови амбітні дядьки Юрія, Яким Сомко і Василь Золотаренко. А Юрій Хмельницький раз по раз виринатиме на сторінках російських документів, турбуючи царських дипломатів і військових аж до своєї загибелі в 1670–х роках…