Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Охолодження відносин між Дорошенком, з одного боку, та царем і королем — з другого, сягнуло піку наступного, 1668 року. Тоді Дорошенко пережив свій найвищий політичний злет і, мабуть, найгірші розчарування — внаслідок колосального незадоволення Андрусівським перемир'ям (тисячі українців, котрих, здавалося б, ніщо не могло об'єднати, об'єдналися проти наслідків такого відвертого і брутального шахрайства щодо них, яким було Андрусівське перемир'я) лівобережний гетьман Іван Брюховецький зробив свій останній карколомний кульбіт, приєднавшись до могутньої хвилі українського незадоволення Москвою, який зрештою коштував йому влади і життя (див. його біографію). 8 червня на раді поблизу Будищ на Полтавщині Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра — всупереч волі двох могутніх держав–сусідів і всупереч власним українським «чорним хмарам Руїни». На обох берегах козаки, селяни, міщани та духовенство почали вірити в те, що неможливе здатне стати можливим, і «золоті часи» Богдана можуть повернутися. У церквах почали проголошувати молитви за «Богом даного гетьмана Петра»…
Що трапилось далі? Історики пропонують на вибір кілька варіантів — від початку польського вторгнення на Правобережжя (яке все одно залишалося «серцем» держави Дорошенка) до… зради коханої дружини гетьмана! Будьмо справедливими щодо нещасної гетьманші — хоч би як там було, але значно дужче по планах її чоловіка вдарили дії його наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного, залишеного Дорошенком на Лівобережжі, та двох чергових амбітних «рятівників України» — Михайла Ханенка й Петра Суховієнка, підтриманих Річчю Посполитою та Кримом. Дорошенко був змушений надалі вести запеклу боротьбу на Правобережжі, щоб бодай повернути статус–кво на момент свого обрання гетьманом.
Чималу роль у тому, що Дорошенку вдалося протриматись досить тривалий час (не менше семи років), не втрачаючи майже до самого кінця надії на перемогу, відіграла дипломатія гетьмана, зокрема лавірування між Москвою, Стамбулом і Варшавою. Звісно, гетьман міг піти шляхом своїх попередників і сучасників (П. Тетері, І. Брюховецького) і фактично «здати» ключові позиції козацької державності котромусь із потенційних протекторів в обмін на тісне військово–політичне співробітництво, проте з дивовижною стійкістю Дорошенко відмовлявся це зробити, вимагаючи від потенційних протекторів насамперед визнання «прав і вольностей» його козацької держави як такої. Цей неймовірно енергійний і амбітний політик навіть погоджувався скласти булаву в разі, якби Москва, Варшава чи Стамбул погодилися на визнання вигідної для козаків васальної залежності Українського князівства.
Зрештою як дипломатичні зусилля Дорошенка, так і власні геополітичні інтереси Варшави і Стамбула призвели до прямого військового зіткнення Речі Посполитої та Османської імперії на скривавлених полях українського Правобережжя — першого такого конфлікту з часів Хотинської війни 1621 року. Але тепер українське козацтво було поділене — частина виступила на боці Ханенка і Речі Посполитої, частина—на боці Дорошенка й турків. Наслідок був невтішним щонайперше для поляків — проте і для України, по котрій прокотився «паровий коток» османського війська й татарської орди, загалом теж…
Якщо коротко, то ще ніколи османські війська не заходили так далеко на північ — унаслідок взяття турками Кам'янця–Подільського та захоплення більшої частини Поділля, закріпленого в ганебному для Речі Посполитої Бучацькому мирі (жовтень 1672 року) Османська імперія отримала новий ейялет (провінцію) з не надто лояльним до султана християнським населенням, а Петро Дорошенко, котрий контролював у цей час частину південної Київщини і Брацлавщини, — новий привід для розчарування черговим протектором. Складається враження, що жоден із «протекторів» козацької України доби Руїни просто не ризикував «зіграти з великими ставками», прийнявши умови гри Дорошенка, — всі скоріше прагнули відхопити хоч якийсь шматок здобичі й «утекти» з нею, закріпивши контроль над частиною України черговою мирною угодою. Ось і Мехмед IV відмовився допомогти своєму васалові відвоювати решту Правобережжя та Лівобережжя. Розчаровані «турецькою протекцією», від Дорошенка відходять кілька козацьких полків, населення починає втрачати віру у свого гетьмана. Тільки–но наголову розгромивши Ханенка, на початку 1674 року Дорошенко стикається зі ще одним претендентом на роль «рятівника козацької України» — лівобережний гетьман Іван Самойлович (про нього далі) переходить разом з московським військом Дніпро й починає бойові д ії на Правобережжі проти турків і Дорошенка. 17 березня у Переяславі козацька рада проголошує Самойловича «гетьманом обох боків Дніпра». На цей раз правобережного гетьмана врятувала звитяга його сердюків та вчасна допомога султана, який особисто очолив армію, відправлену на допомогу Дорошенкові. Міста, що перейшли на бік Самойловича (Ладижин, Умань), жорстоко поплатилися за це — турки нещадно вирізали їхні гарнізони та населення. Падишах уже вдруге обдарував свого васала коштовними дарами, серед яких була і золота булава. Однак вона явно вислизала з рук гетьмана попри всі його буквально над людські зусилля — Петро Дорошенко поступово ставав «гетьманом пустелі», на яку перетворювалося Правобережжя.
Самойлович і московське військо відступили, проте щойно основні турецькі сили залишили Правобережжя, сюди миттєво почав уторгнення новий польський король Ян Собеський, котрий відвоював у Дорошенка Брацлав і Могилів–Подільський. Тривалі переговори з королем, які вів Дорошенко за посередництвом єпископа Й. Шумлянського, були безуспішними, — гетьман намагався відстоювати пункти колишньої Гадяцької угоди, натомість король, відчуваючи військову та політичну слабкість опонента, вважав такі умови невигідними для Речі Посполитої. В результаті програли обидві сторони — Дорошенко востаннє звернувся по допомогу до султана, військо котрого черговий раз спустошило Київщину і Брацлавщину, проте вже не змогло виправити ситуацію на користь Дорошенка.
До того ж урядовці Османської імперії втомились від «потрійної дипломатії» свого надто самостійного й енергійного васала, і відносини Стамбула і Чигирина влітку 1675 року зіпсувались остаточно. Не добачаючи виходу з глухого кута, розчарований Дорошенко нарешті не витримав. Він погодився скласти присягу на вірність лише московському царю, а його посольство у Москві прохало Олексія Михайловича про збереження за Дорошенком гетьманської посади. Та Москва зробила ставку на Самойловича. Сама думка про капітуляцію перед «поповичем» гнітила Дорошенка, і він вирішив насамкінець розіграти ще один відчайдушний гамбіт — передати частину клейнодів запорозькому кошовому Іванові Сірку, склавши перед ним присягу на вірність московському цареві та привселюдно визнавши союз із османами помилкою. Ця подія відбулася 10 жовтня 1675 року в Чигирині. За спогадами очевидців, обидва старі знайомі, гетьман і кошовий, не змогли стримати гірких сліз, хоча, було, «псували кров» один одному як ніхто інший.
Царські посланці привезли гетьманові бундючний наказ — він мав присягнути на лівому березі Дніпра, в присутності Самойловича та князя Ромодановського. На таке приниження правобережний гетьман відповів відмовою, і у вересні 1676 року полки Самойловича й Ромодановського знову перейшли Дніпро. Перед Дорошенком був вибір — або останній бій на чолі купки козаків і сердюків та славна загибель під руїнами Чигирина, або капітуляція.
Після короткого безнадійного бою 19 вересня 1676 року з воріт козацької столиці виїхав посланець. Петро Дорошенко погодився здати клейноди, гармати і ключі від міста Самойловичу й Ромодановському (згодом клейноди були відвезені до Москви і після помпезної церемонії продемонстровані місцевим мешканцям та іноземним дипломатам, а потім передані до Оружейної палати Московського Кремля). Ось як цю трагічну мить кінця політичної кар'єри справді великого патріота козацької України змалював земляк гетьмана Тарас Шевченко (вірш «Заступила чорна хмара…»):
