Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗

Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Іван дивиться. Око в око, напружено і вперто. Минають повільно, тяжко хвилини. Ціла камера дивиться, всі очі дивляться. Рясний піт сходить по всіх обличчях. Обличчя вченого мужа зовсім залите. Іванові очі, ніби жаринки, червоні. Хвилини тягнуться — п'ять, десять, п'ятнадцять. Двадцять. Тридцять. Камера ціпеніє. Впаде? Не впаде? Іван весь, ніби в пропасниці, дрижить, щелепи дрижать, руки дрижать. І раптом учений муж зриває свій погляд і витискає крізь зуби:

— Ну ж і штучка! — і одвертається.

Камера зідхає з полегшею, падає навіть оклик:

— Слава Богу! — Іван наміряється йти на місце. — Стой! Хто наказував? — викрикує вчений муж. Іван стоїть, а вчений муж лягає незручно на столі і, не дивлячись на духоту, навіть вкривається плащем. Він спить. Спить міцно. Хропе. Іван же стоїть. Німіє, кам'яніє, гойдається, ось-ось гримне. Ні. Стоїть. І ось йому здається, що округла, бліда, з темними плямами очей голова вченого мужа непомітно підпливає до самих його очей. Ось зовсім близько, ось вони зударяться. Іван прокидається. Вчений муж, з поліном, подібним до ніжки стільця, стоїть перед Іваном. — Образіна! — виривається у вченого мужа, і він плює Іванові в лице. Іван стоїть. — На коліна! — викрикує істерично вчений муж. Іван стоїть. — На коліна! На коліна! — і б'є Івана кулаком в ухо. Іван, мов маятник годинника, сюди й туди похитнувся, але стоїть. Учений муж б'є Івана поліном по руках. — На коліна, чорт бери! — кричить він і пхає Івана на поміст. Іван падає. — Іван лежить. Його б'ють, товчуть, шарпають. Дарма. Він нічого не чує. Його тут нема.

Сьома доба для Івана випадає зовсім з пам'яті, він усе ще, здається сидів, але з певністю цього сказати не може. Отямився не відомо якого дня у тій самій кімнаті, де востаннє зустрічався з Рокитою. Лежав на плюшевій канапі. Одягу на ньому майже не лишилося. Руки в крові, коліно в крові, обличчя заросле, запухле, волосся розпатлане.

Над Іваном час від часу нахиляється якесь обличчя, якого він не пізнає і інколи до його свідомости досягають слова:

— Гражданін Мороз! Гражданін Мороз! — Це триває деякий час. Потім Іван отямлюється і одразу сідає. Бачить людину в уніформі ҐПУ із склянкою в руках. — Випийте ось це, і вам буде краще, — говорить людина в уніформі. — Пийте, пийте! — Іван байдуже бере склянку і пробує пити. Не може. Уста запухлі, рідина проливається на груди, на штани. Але Іван все таки намагається пити і щось п'є. Хвилинку ще сидить, мов непритомний, але згодом свідомість його починає діяти. Він уже виразно бачить біля себе чужу людину, і вона йому навіть когось нагадує. Плекана, чиста, золоті зуби… Лиш один лівий рукав порожній. — Не пізнаєте? — питає людина. — Я Петров. Пам'ятаєте? Востаннє бачились на тому хуторі… У Водяного. Правда дивно?

Іван не дивується. Після всього, що з ним сталося, він затратив здібність дивуватися. І взагалі він якось дуже, навіть зовнішньо, змінився. Він став байдужим. Злим. Мовчазним. Дивлячись на Петрова, він, здавалось, хотів би на нього кинутись і задушити.

— Шкода, — чомусь вирвалось у нього одно слово, якого Петров не зрозумів.

— А я ось живу, — казав Петров без тієї нотки злости, що її Іван звик біля себе чути. І це його трохи дивувало. — Мене тоді відбили наші відділи… Ось тільки позбавився руки. Курите?

Іван закурив. Петров продовжував тим же людським тоном:

— Розумію ваш стан, громадянине Мороз, але ви самі завинили. Ви поставили нас у неможливе становище. У нас не звикли до спротиву, — казав Петров спокійно. Рухи його байдужі, в очах утома, під очима мішки. — 3 людської точки погляду можу вас розуміти… На вашому місці можливо і я зробив би те саме. Але з точки погляду державного чинника, я не міг знайти для вас мотивів виправдання. Якби не було, а цей мій порожній рукав — діло вашої сестри. Це мусите знати. Знаю, знаю… Ви не бандит. І навіть не самостійник. І не з тих, що наповняли армії революції. Але ви прямий і незаперечний наш клясовий ворог. І до того активний. І скажу чому: не шпіонажем і не саботажами, а своєю природою. По-вашому, ми маніяки, божевільні, чи не так? Так. Знаю. І коли б ви були при владі, як ми, ви напевно зробили б з нами те саме. Але тепер при владі не ви, а ми. І вам лишається, або скоритися, або… вмерти.

Іван не відповів. Петров почекав хвилину, нічого не дочекався, подзвонив за конвоїром і о, диво! Простягнув Іванові руку. Іван пильно глянув на нього, хвилинку вагався, помітив у його очах дивну нотку довір'я, схопив ту руку і потиснув. І відчув відповідь. Після Петров вийшов. І щойно тепер Іван почав дивуватися…

І це тривало дуже довго. Івана, після цього перевели до звичайної, многолюдної, з двома віконцями, камери, де було зібрано багато людей, які, здавалось, родилися, щоб тут жити. Потягнулись довгі, одноманітні, тужливі дні. Іван не думав ані коритися, ані вмирати. Він, здавалось, не думав нічого взагалі. Чекав лише чогось, не відомо чого, згадував, ніби крізь сон, минуле, довідався, що Мар'яну випустили і навіть дістав пару разів передачу.

Минали місяць за місяцем. Минула весна і минуло літо. І минув рік. І несподівано забутого Івана знаходять. І випускають. На волю. І було це в кінці квітня тисяча дев'ятсот тридцятого року.

VII

Ні, браття, про такі діла Господні одним словом не вискажеш, — говорив бувало старий Григор, ще десь так в 1923-24 pp. Пішов — і як у воду канув. Харків той, либонь, не за горами, а диви, ось уже третій год минає і жизня почала вертатися, а його, як нема так нема. І значить нема… Бо не такий був наш Андрій, щоб звістки по собі не подав, а тому і в грамотку казав вписати, і панахиду відправити, і частку його земельну казав на іншого пересунути. Не був, скажу вам, мій син аж до краю, не любив до кінця землі, як то в нашому роду, з діда й прадіда, водилося, в книги пішов хлопець, та все таки, скажу вам, голову мав на своєму місці. Що ті книги, кажу, бувало не раз, а він мені: а Біблію, каже, читаєте? Ах, ти, кажу, пасинку безкорінний! То ти Біблію — книгу святу, пророками, кажу, писану, самим Господом Богом проказану, до всіляких отих байок, що тепер бають, дорівнюєш. А він мені, бувало: кожна, каже, байка в Боже слово обернеться, як тисячу літ виживе. Древність освячує і слово, і камінь, і речі. Потоп всесвітній був чи не був, а для нас він був. Для того, каже, і книга пишеться, і байка говориться, і пісня співається, щоб жизнь на землі освятити, щоб людина від тварі всілякої німої різнилася, щоб ви з віками мовою своєю говорили, як ось я з вами. А чи наш, каже, потоп всесвітній гірший чим від іншого і чи не варто розказати про цю байку нашим словом вікам прийдешнім, будуть вірити чи не будуть, бо ви, каже, вмрете, а люди були, є і будуть вічно.

А може воно й твоя правда, кажу бувало. Йди і роби, як знаєш. І от вам пішов… І коли б знаття… Та й то сказати: хто з нас тепер на нашому світі, щось може наперед знати? Затягнуло нашу святу землю туманами — ой, затягнуло!

Пішов — і як у воду канув. Дев'ятнадцятого року. Восени. За Денікіна. Торбу книг наложив, торбу борошна, торбу сала, дві тисячі карбованцями-хвартухами, тисячу гривнями, сім тисяч керенками, два мільйони совєтськими, півтори тисячки денікінськими, попрощався з усіма і в дорогу. Ледве добився до Харкова, потяги в ті часи лише бандам служили і то раз служили, раз ні. Їде, їде і враз зупиниться серед чистого степу. Кізяками собі помагали, соломою та бадиллям, верби по балках рубали.

Андрій мав наміри вивчати природу, бо в природі, мовляв, вся суть буття, а в Харкові був тоді славного імени професор Виноградов, автор книги «Психологія рослин», що її перший том наробив галасу по всьому культурному світі.

Молодий Мороз не знав ще тоді шляху свойого, думав професором стати, дослідником таємниць життя, вченою людиною, а те що іноді пописував, на те менше зверталось уваги, був надто тверезого розуму чоловік, серце мав на твердому місці, міцної був вдачі, як і всі, зрештою, Морози.

Перейти на страницу:

Самчук Улас Олексійович читать все книги автора по порядку

Самчук Улас Олексійович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Темнота отзывы

Отзывы читателей о книге Темнота, автор: Самчук Улас Олексійович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*