Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Найтяжчі, передранкові години тягнуться безконечно, все втихомирюється, приходить карнач, міняється варта. І нарешті час «оправки».
Виходити треба швидко, тихо, гусаком. Не розмовляти. Не зупинятися. Але і це велика розкіш. Тіло рухається, уста жадібно п'ють холодну воду, спина випростовується. В убиральні Іван опинився побіч Романа. Той шепнув йому «тримайтеся» і втиснув до кишені кусник цукру. Іван поклав цукор у рот і запив водою.
На третю добу Іванового неспання його покликали. Це непорядок зривати незрілий овоч, і це свідчить про якусь особливу наглість. Іван ще далеко «не готовий», він ще й не думає колотися, тим паче, що йому щодня давав Роман по грудочці цукру, і це його якось особливо підтримувало.
За столом величний, кучерявий у лякованих чоботях Клімов, що здається тількищо вернувся з балю купецького зібрання. Перед Клімовим Іванове «діло», і говорить він знов на «ви».
— Послухайте, — говорив він спокійно, рівно, нормально, поважно. — Ви Іван Мороз. Ви це знаєте. Людина наскрізь реальна і наскрізь позитивна. Яке практичне значення має для вас ваша впертість. Ось вам папір, ідіть, пишіть і скажіть: чорт з ними з тими ідіотами. Зрозумійте, що вас усе одно зігнуть і зломлять. Ну, от як оцього сірника, — і він узяв на попільничці сірника і переломив на половину. — Ну, то як? Пишете?
— Що ви кажете? — промовив Іван.
— Дууурак! — викрикнув Клімов. — От вже дійсно хахол, чорт бери! Ви мене чуєте?
— Ні, — хитає той головою.
Клімов подивився, скривлено і зневажливо посміхнувся, потиснув ґудзик дзвінка, увійшов конвоїр.
— Забрать! — сказав лише.
Іван далі «на стулі», хоча прохідка йому помогла. У камері почали ще сильніше гріти. Духота ломить людей одно за одним, бухкають і бухкають тіла на поміст. Карначі бігають, метушаться, тягають за ноги трупи.
На другу ніч Івана знову кличуть. На цей раз велика трійця — Рокита, Шустер, Клімов. На Івана раптом накидаються, бомбардують з трьох точок питаннями, ллють лайки, плюють, скубуть, штурхають, б'ють і кричать, мов голодні галки.
Нічого. Іван уже гартований, він зарікся взагалі з ними говорити — хай тут громи. Дубова твердість, звіряче отупіння. Іван уже далеко на драбині… З ним поруч Роман. Передні вже пішли, поповзли, або їх потягнули за одну ногу, і вони не вернулись. Роман весь прозорий, головне — він не їсть, а все віддає Іванові. На всі намагання Івана змусити його їсти, той лише хитав головою. Іван дивується, як він ще може щось таке робити…
На п'яту добу він уже не чує кінчиків пальців, іноді йому відривається голова і літає в повітрі. То знову він зривається і летить весь, мов метелик, і навіть пурхає прозорими крильцями…
Івана знову викликають… І за дня. І в іншому, досить далеко від попереднього, місці. Кімната чиста, світла, з великими вікнами, з гарним, товстим килимом під ногами. Великий, дубовий, різьблений стіл. На столі глобус, телефон, письмове приладдя. За столом Рокита, на цей раз у цивільному, вигляд обличчя мефістофільський.
— Як почуваєте себе? — питає Івана, коли той сів у м'якому, глибокому фотелі, що стоїть побіч столу.
— Нічого, дякую, — каже Іван, хоч йому дуже тяжко дивитися рівно, голова весь час хитається, мов гілка під вітром.
— Їсте?
— Їм.
— Спать хочеться?
— Так.
— Шлунок?
— У порядку.
— Голова?
— О, нічого.
— Не закурите?
— Можна.
Закурили. Іванові закрутилось на хвилину в голові, але згодом прояснилось. І тоді пригадав собі щось і зі злістю глянув на цигарку. Рокита помітив цей рух.
— Нічого, нічого. Куріть спокійно, — промовив він. — Хочу з вами говорити. Любимо вас! А ви, мабуть, дивуєтесь. Що ж… Буває різно. А знаєте що? Ваш брат Андрій уже знає, що ви тут, його повідомлено офіційно… Розумієте? А чи знаєте, що він зробив? Він вас зрікся. Не хоче на майбутнє мати діло з таким братом. Хочете бачити його заяву?
— Ні, — каже байдуже Іван.
— А чи знаєте, що й син ваш зробив те саме, ось тут «Пролетарська Правда» — показати? — Рокита вказав на купу газет. — А знаєте, де він тепер знаходиться? — питає Рокита.
— Арештований, — каже Іван.
— Арештований! Глупо. У школі червоних артилеристів… І тішиться прекрасним успіхом. То тільки ви — осел. Скільки возимось з вами, а мусите, голубчику, знати, що за законами нашої пролетарської моралі ми повинні були вже давно звільнити від вас землю. Ми і є, голубчику, та пролетарська диктатура, що про неї колись співали на вулицях, але ви не чули, не бачили і не вірили. Тепер, можливо, вірите…
— Ні, — перебиває його Іван несподівано.
— Ще не вірите? — перепитав швидко і роздратовано Рокита.
— Не можна в таке повірити, — каже Іван. — Мені все здається, що мені сниться лише кошмарний сон.
Рокита блиснув золотими зубами.
— Ми вас скоро розбудимо. І повірите. І повірите, що ви крокодил, або бик Апіс. У нас люди іноді вірять, що вони ходять на головах, а ногами підтримують небо.
— І зовсім правильно, — каже Іван.
— Ей, ей! Ви, бачу, гострі стали.
— Не я гострий, а ви потупіли, от що.
Рокита швидко біліє, червоніє і знов біліє. Його пальці барабанять по столі. Потім він раптом встає і підходить до вікна.
— Не бажали б ви підійти сюди, — каже він до Івана. Поволі Іван підходить, бачить за вікном сніг, дерево, небо.
— Гляньте ось туди, — каже Рокита і показує на жінку, що щось там робить у чорній, драній шубці. Іван хвилинку дивиться, опісля дерев'яніє, ноги під ним підгинаються. Рокита уважно за ним слідкує.
— Ну? Пізнали?
— Як давно вона тут?
— А! Давненько. Приблизно стільки, як і ви. Вашими заслугами.
Іван поволі відходить від вікна і сідає збоку на плюшевій канапі.
— Усе ще думаєте, що вам сниться сон? — питає Рокита. Іван мовчить. — Ну? Як знаходите свою жінку? — Іван мовчить. — Погоджуєтеся на відому вам пропозицію… — Іван знов не чує нічого. — Бо тут і ваша дочка, — продовжує Рокита. Іван жахнувся, його зір прорвав поволоку і бачить. Очі загоряються. — Так. І дочка. Вони там унизу… І вас чекають. Хочете побачити?
Іван вже прокинувся, зір його гострий, м'язи пружаться. Іван почав кричати і навіть зірвався на ноги, але одразу впав і замовк. Щось в ньому урвалось, ніби у того, що біг і добіг до мети. І лише крізь сон чув метушню довкола себе, щось кричав Рокита, виривались якісь окремі неясні слова…
Отямився Іван знов «на стулі». Режим для нього загострено. Шоста доба без сну. Діяння мозку порушено, але воля ще жива. Він їм тепер, саме тепер, не скориться. Йому «все одно».
Уночі мимрить, ввижається Василь у військовому, Мар'яна у порваній шкурі ведмедя, або собаки. Вірочка у вигляді одного з тих олівців, що лежать на столі доглядача. Ціла купа лежить їх там, і Іван намагається підпливти до них і одного забрати. То знов він тримає в руках свою «відповідь»… Зім'ята, брудна, ріжки листів заломлені, Іван старанно їх вирівнює, хукає на них, тулить до грудей, на обличчі велика ніжність.
Доглядач пильно за ним слідкує, кожний його рух заносить до журналу. Але й цього стало мало. Біля звичайного доглядача з'явилася ще одна людська фіґура у цивільному. Це вчений муж, фахівець свого діла. Спец. Його звуть навіть професором, з прізвищем Потуторов. Він прийшов спеціяльно вивчати Івана — виняткове, зовсім виняткове явище. Феномен.
У хвилини прояснення Іван зрозумів ситуацію, йому хотілось дати вченому мужеві по можливості менше матеріялу, але тут приходили вченому на допомогу деякі години, особливо ті північні, що як найлютіші драпіжні дракони налітали і ламали Івана. Іван направду запурхав по камері метеликом. Стільки тут сонця, квітів, простору. Рухи сама грація. Карнач і вчений муж регочуться до сліз.
— Мороз! Ступай сюди! — нагло наказує учений муж. Іван прокидається і слухняно підходить до Потуторова. Учений муж голосно, виразно, з натиском на кожному слові, наказує: — Стань там! — Іван ступив крок. — Тут, тут! Ближче! — Іван переступає. — Ближче. Тут! — кричить вчений муж і ставить Івана профілем до камери, очима до стіни з полицями. Учений муж стає перед ним, спирається на полиці, наказує далі: — Дивись мені в очі!
