Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Коли в її присутності якась надмірно турботлива мати вживала фразу «дівчатка так не роблять», у неї всередині все закипало. Вона відразу ж уявляла собі, як ця фраза назавжди заляже на недосяжно глибоко заховане десь із виворітного боку підсвідомості дно всіх майбутніх сумнівів, кожен із яких як мінімум наполовину складатиметься із одного великого сумніву — у собі, у власному праві на існування, розуміння, співчуття, на помилки, на успіхи, на можливість бути собою, а не прагнути до недосяжного ідеалу. Бо саме недосяжний ідеал, ця чиста форма існування будь-якої дівчинки, невідворотно зіпсована наявністю грубої плоті, перетворює всі інші форми існування цієї дівчинки на безперервний ланцюжок провин, з яких складається і кожен успіх, і кожна невдача.
Не менше бісило її і вимовлене в її присутності «хлопчики так не роблять». По суті, обидві ці фрази були анаграммою на якомусь глибшому, ніж поверхневе значення слів, сутнісному рівні. Обидві репресивно зводили сутність психіки до підпорядкування якійсь абстрактній моделі та з расистською послідовністю примушували відкидати все індивідуальне, допасовуючи характер і поведінку до цієї абстракції. І коли вона бачила перед собою надміру вразливого й цілковито позбавленого природніх лідерських амбіцій хлопчика, то відразу ж уявляла його собі через двадцять років понурим лузером, домашнім тираном із безнадійно погаслим поглядом, у якому з відчайдушною невтомністю світиться лише те саме перманентне почуття провини за все неусвідомлене, непрожите, не дозволене собі самому у відповідний час.
Якби всю віру в себе, викрадену за допомогою цих та інших «виховних» методів у дітей різних поколінь, можна було акумулювати десь у надійно захованому контейнері і продавати потроху за потребою, це був би найнадійніший бізнес у світі.
Христина любила спостерігати, наскільки по-різному виглядає той самий одяг на тих самих людях залежно від того, чи почувають вони себе впевнено. Ще більше її розчулювали спроби додати собі впевненості за допомогою дорогого одягу, годинника чи навіть машини, як це було поширено в Україні, а чи за допомогою модних психологічних тренінгів, на які більше покладалися тут, у Німеччині. Вона не дуже вірила в ефективність обох цих методів, хоча й розуміла, що це простий еволюційний процес — кожне покоління компенсує власні дефіцити. Дорогі речі купують ті, хто був позбавлений достатку в дитинстві, а їхні нащадки купуватимуть час психоаналітиків. Та йдеться їм усім про одне — однаково недосяжне.
Але те, що так легко й просто було відчитати в чужому досвіді, переслідувало й не давало спокою й у власному житті. Їй важко було б окреслити, що саме вона більше ненавидить у собі — надмірний консерватизм власного характеру чи, навпаки, надмірний хаос, якісь неочікувані слабкості, необережності, імовірність того, що вона спонтанним вчинком чи навіть думкою видасть себе й щось приховуване від усіх. Христина не знала, як саме поєднати в собі ці протилежності — жити згідно з планом, але водночас бути спонтанною, отримувати задоволення й уникати докорів сумління, або бути цілісною та раціональною, але довіряти своїм емоціям і не соромитися їх. Їй хотілося б, щоб для життєвих справ, як для шкільних домашніх завдань, існувала чернетка, на якій дозволено все, щоб потім переписати начисто лише найбільш удалий варіант.
Обважнілість і повільність думок врівноважувалися в ній трохи надмірною рвучкістю жестів і рухів. Вона зовсім не вміла ані рухатися з невимушеною грацією, яка дається від природи і якої неможливо навчитися, ані старанно розробляти стратегію своїх рухів, аби замінити природню граційність раціональною продуманістю. Виваженість кожного руху водночас захоплювала і лякала її в людей, наділених цим умінням. Христина любила спостерігати за молодими німкенями, які вміли таке по-справжньому. Наприклад, у потязі, коли слід було зняти з себе сумку через плече, фотоапарат, ще якусь полотняну торбу й великий наплечник. Коли така необхідність виникала в неї, їй ставало недобре вже від самої думки про те, як вона зараз плутатиметься в численних ремінцях, лямках, ручках — пригадати послідовність, у якій вона надягала на себе всі ці торби, їй ніколи не вдавалося, і починала тягнути щось одне, воно чіплялося за щось інше, вона нервувалася, міняла послідовність — і знову невдало. Іноді ці її борсання тривали по кілька хвилин, і почувала вона себе при тому так, ніби не помітила, що вступила дорогою в собаче лайно й лише тепер усвідомила, що запах чує цілий вагон.
Натомість молоді німкені взагалі не замислювалися над такими речами — здавалося, вони з народження вміли з правильного боку відчинити будь-яке вакуумне упакування, узяти до рук трояндовий букет так, щоб не поколотися, ніколи не плутали розклад руху, дні тижня, дати й обличчя знайомих, уміли правильно паркуватися та з першого разу відчиняти двері готельного номеру пластиковою карткою, вони раціонально й продумано розташовували покупки в супермаркетівському візку, завжди наперед плануючи закупи та ніколи не набираючи спонтанно повні руки чогось непередбаченого тоді, як забігли лише купити пачку соку. У таких побутових ситуаціях уся Христинина раціональність, яку іноді вважала надмірною, раптом зникала кудись, і вона відчувала себе безпорадною блондинкою, не здатною вписатися в жоден поворот чи навіть пройти повз жодну стіну чи полицю так, щоб не набити собі синця, постійно забувала зробити ретельно заплановане, а натомість відволікалася на несуттєве й даремно гаяла час.
Христина завжди запізнювалася. Але це траплялося з нею зовсім не так, як із іншими людьми, які запізнюються, бо не вміють правильно запланувати час, або ж узагалі нічого не планують і просто намагаються встигнути всюди в останній момент. Вона завжди ретельно все планувала й залишала собі навіть більше часу, ніж насправді було потрібно, адже дуже не любила запізнюватися, не встигати, підводити, тому воліла прийти завчасно. Але потім, опиняючись у потрібному місці значно раніше, ніж слід було, розслаблялася, відволікалася, зазирала в крамничку на сусідній вулиці, сідала випити кави й дочитати розділ у кав’ярні біля призначеного місця зустрічі, замислювалася та забувала про час. І в результаті — запізнювалася. Позичаючи в бібліотеці грубу книгу на два тижні, вона протягом першого тижня читала мало не до ранку, хвилюючись, що не встигне дочитати вчасно, ковтала її за тиждень і заспокоювалася, що не матиме проблем із поверненням. Але замість того, щоб відразу віднести книгу назад, до бібліотеки, залишала лежати на полиці, заспокоєна відчуттям виконаного обов’язку, і, ясна річ, забувала про неї, спохоплюючись аж тоді, коли приходило повідомлення про штраф. І щоразу дратувалася на себе, хоч це ніколи не допомагало. Христина здатна була зачитатися чи замріятися й пропустити навіть свій потяг, прийшовши на вокзал на півгодини раніше.
Здавалося, у ній постійно сперечаються й борються між собою ці дві половинки: надмірна ретельність і повна безалаберність, і сама вона ніколи не здатна передбачити, що ж переможе в наступному поєдинку. Іноді Христині здавалося, що обидві ці половинки є лише удаванням, а її справжня сутність — це щось зовсім інше, і вона просто не наважується або не вміє побачити її, відкрити навіть перед собою — чи то зі страху перед розчаруванням, чи з якогось іншого, ще більш туманного страху.
Можливо, за всім цим крилася проста річ — змалку її вчили обирати не те, що хочеться, а те, що буде краще в тій чи іншій ситуації. Важливим питанням було не «Що?», а «Навіщо?». Коли вона не хотіла їсти обіду, бо була не голодна, бабця завжди казала їй: «Мусиш з’їсти, а то потім не буде». І ця ситуація присутнього на кожному кроці ощадливої радянської дійсності «потім не буде» завжди виявлялося вирішальним під час прийняття рішень. Треба було читати позичену книгу зараз, хоча й не було жодного настрою, бо потім не буде, треба було наїдатися сезонними овочами та фруктами, поки були, купатися в морі й засмагати до отупіння, одягати на себе не те, що хочеться, а те, що є, бо мода швидко мине, а дістати дефіцитний модний одяг дуже непросто, треба було примушувати себе довго спати по вихідних і рано вставати в будні, хоча хотілося зовсім навпаки, і так без кінця. Здається, її слухняна натура настільки добре засвоїла цю методику, що всі її справжні смаки та бажання просто зникли, залишивши по собі тільки безкінечний посмак вагання, а її віра в себе цілковито розчинилася в тому таємничому, захованому в нікому не знаному місці, контейнері, де зібрана викрадена в багатьох поколінь дітей віра в себе.
