Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Як єдиний варіант утечі від цього традиційні моделі стосунків пропонували самообмеження поверховими та короткотривалими інтрижками, це просто змінювало ракурс проблем, але не роз’язувало головного — неможливості побудувати стосунки, які давали б справжню сатисфакцію.
Поки Христині вдавалося переконати себе, що проблему слід шукати саме в цьому, їй було простіше вірити в те, що альтернатива насправді можлива. І це була чи не остання з її життєвих ілюзій, за яку вона відчайдушно чіплялася, старанно оточуючи себе мурами з усе складніших теоретичних міркувань, які б підтверджували правильність її ідеології. А життя з ідеологією, якою б вона не була, завжди легше, ніж життя без ідеології, — це Христина знала точно. Тому її страшенно лякали всі ці сумніви в правильності чіткого поділу світу на гомоеротичний і гетеросексуальний, на індивідуалістичний і тоталітарний, на вільний від будь-яких обмежень і заборон та зашорений у давно застарілих догмах. Їй страшенно хотілося повернутися в той час, коли йшлося просто про задоволення, а все інше відходило на другий план, і всі глибокодумні роздуми, викладки та теорії були лише необхідним аксесуаром сексуальності, застосовуваним у ході спілкування з особливо вибагливими партнерками, але при цьому зберігалася щира переконаність, що в цьому немає ані тіні прагматизму, а лише абсолютна чистота естетично досконалих форм еротики.
Уже протягом певного часу Христина помічала за собою те, що все рідше їй хочеться поговорити на тему взаємозв’язку несвободи і вільного вибору. Її улюбленою раніше теорією, частиною тієї ідеології, за яку вона й досі намагалася відчайдушно чіплятися, була теза, що будь-яка несвобода завжди первинно є результатом вільного вибору. Іноді несвідомого, але завжди власного. Колись Христина здатна була годинами переконувати співрозмовників у тому, що справжня свобода можлива лише тоді, коли людина погодиться цілковито відмовитися від існування в межах знайомої суспільної ієрархії, що відіграє роль системи координат: народження, дорослішання, навчання, кар’єра, шлюб, — цей ланцюжок неминуче веде не до самореалізації та усвідомлення повноцінності власного існування, як наївно здається кожному, хто погоджується на правила гри, прийняті в цій системі, а лише до неминучого розчарування, утрати ілюзій і мотивації. Аби не залишатися наодинці з собою та не дати собі шансу усвідомити те, наскільки далеким є твоє життя від вимріяного колись і надійно забутого ідеалу, слід, згідно з конвенційними практиками, якомога щільніше завантажитися різними псевдопотрібними заняттями, переконуючи себе, що витрачати час краще на речі корисні, ніж на речі приємні. Приємність при цьому визнається чимось не надто цінним і трохи забороненим, таким, що досягається автоматично, і для її досягнення не потрібно докладати жодних зусиль.
Таке зациклення на виконанні потрібного й корисного коштом приємного доволі швидко призводить до відмирання якихось внутрішніх м’язів, які генерують примхи, фантазії та дрібні насолоди, і поступового переходу на безперервний цикл, коли під час робочого тижня виникає відчуття відпочинку після обтяжливих вихідних у колі сім’ї, а під час вихідних можна тішити себе, що нарешті є нагода не думати про неприємності на роботі. Так коло замикається й поступово починає здаватися нормальним те, що життя складається лише з більших та менших неприємностей, нудьги й невміння відчути приємність бодай від чогось.
І лише іноді у якихось напівдозволених снах знову виринають фантомні болі навіки втраченого вміння генерувати здійсненні і нездійсненні бажання, уміння існувати в атмосфері радісного очікування, яке зовсім не обов’язково повинно завершуватися сатисфакцією, а є приємним саме собою. Іноді Христині снилося, що їй знову, як колись, смакують кольорові смоктальні цукерки і не виступає кров на яснах, щойно вона з’їдає першу. Що їй знову нестерпно кортить довідатися, скільки ж кольорів буває в цих цукерок, але вона боїться, що не зможе зупинитися і з’їсть усі. Тоді вона вирішує довго й уважно роздивлятися цукерки крізь обгортки, і через певний час виявляється, що після недовгих тренувань вдається, не розгортаючи обгортки, побачити колір цукерки. І від цього її охоплює така шалена радість, що вона прокидається.
Після таких снів її ще довго непокоїть якесь непевне відчуття, яке хочеться вимити з кутиків очей, міцно заплющивши їх і зачекавши, аж краплі вологи скотяться по щоках і залишать по собі вологий слід.
Універсальним рецептом, який гарантує порятунок від тотального розчарування, Христина завжди вважала намагання руйнувати звичні схеми, ієрархії, взаємозалежності. І ось тепер, опинившись у цілковито чужій і незнайомій ієрархічній системі, вона врешті змогла поставити цей експеримент на собі в реальному житті та спробувати підтвердити власну теорію. Її тутешнє існування не викликає сумнівів у чистоті експерименту — вона одна, без сім’ї і планів на її створення, її попереднє життя назавжди завершене й повернення до нього неможливе, тут у неї немає жодних перспектив, навіть сподівань на якісь неочікувані зміни на краще, усі її соціальні та суспільні корені обрубано й реальних шансів пустити нові не передбачається. Вона ні від чого не залежить, жодні суспільні конвенції не обмежують її особисту свободу, й вона повинна відчувати себе цілковито вільною.
Але тепер проблемою було те, що всі колишні теорії раптом утратили переконливість. Її світовідчуття й справді змінилося, колишні гіпотетичні, а тому гіпертрофовано сильні страхи втратити роботу, опинитися без перспектив на майбутнє, потрапити в ізоляцію від звичного середовища тепер були реальністю, але, як і будь-яка реальність, виявилися менш страшними, ніж виглядали в проекції. Це вплинуло й на ставлення до інших гіпотетичних катастроф.
Відносними стали й категорії, які раніше здавалися постійними. Наприклад, колишня Христинина робота з української перспективи виглядала не найгірше — так, у неї була невелика зарплата, але зате державна робота, яка займала не весь робочий день і давала можливість підробляти приватними уроками. З тутешньої ж перспективи не лише її зарплата та статус «державної роботи», яку за чиїмось бажанням ліквідували за лічені години, а й плата за приватні уроки були сміховинним способом заробітку як на жінку її віку та кваліфікації.
Тут вона також мала кількох приватних учнів — можливо, у перспективі їх стане більше, особливо якщо їй вдасться розжитися на власний інструмент, бо наразі доводилося брати тільки тих учнів, до яких можна було ходити на уроки додому. Але тутешні уявлення про фінансову стабільність були незмірно вищими за уявлення українські, що автоматично погіршувало самопочуття тих, хто до категорії фінансово стабільних не потрапляв. В Україні до неї не потрапляв практично ніхто, адже навіть ті, хто заробляв там багато, не мали жодної певності в тому, що завтра в них не відберуть усе. І це впроваджувало певну солідарність і дозволяло почувати себе краще навіть із меншими статками. Тут же її становище інакше, ніж безнадійним, назвати не вдавалося, і це не могло не вплинути на спосіб мислення.
Якщо раніше її думки найчастіше були зосереджені на тому, що могло б трапитися та як запобігти тому, щоб не трапилося нічого поганого, то тепер вона навчилася абстрагуватися від цього й зосереджуватися, принаймні іноді, на тому, що відбувається зараз. Це зосередження на власних відчуттях було новим для неї заняттям і становило приємність, навіть якщо самі відчуття не були надто приємними.
Христина раптом зловила себе на думці, що не пам’ятає про себе багатьох страшенно важливих речей. Точніше, пригадує, але занадто туманно, у загальних рисах, без деталей. Від цього власні колишні відчуття ставали непереконливими. Скажімо, коли вона намагалася пригадати, якими були відчуття під час застуди десять років тому, їй здавалося абсолютно неможливим, що була здатна тижнями ходити застуджена, повноцінно працювати, учитися й навіть просиджувати вечори в накурених кнайпах, а іноді взагалі не помічати, що вона застуджена, аж поки її не охоплювала гарячка. Тепер кожна застуда спричиняла повне випадіння з реальності, Христина днями не могла піднятися з ліжка, не спала вночі через найменшу закладеність носа чи біль у горлі, відчувала кожен градус, на який піднімалася чи опускалася температура тіла. І в цьому була не лише неприємна фізіологія й підтвердження неминучого процесу старіння тіла, була в цьому й незнана раніше повнота й багатоманітність відчуттів, які значно триваліше закарбовувалися в пам’яті, раптом набуте вміння цінувати кожен прожитий момент, навіть момент не надто приємний. Це не мало нічого спільного з колишньою чіткою поляризацією інтенсивного переживання приємного й такого ж непримиренного відкидання, витирання з пам’яті всього неприємного. Тепер модальність відчуття не відігравала особливої ролі, а була лише одним із необхідних атрибутів цього відчуття. І цінність полягала в якомога повнішому сприйнятті й переживанні усієї палітри відчуттів.
