Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗
Минали поселення за поселеннями, часто стиснуті горами, рідше розсіяні по кам’янистих долинах. Мешканці копирсалися на виноградниках, мотижили черству землю, на тісних обійстях ганяли по кругу ослів, обмолочували полбу, рудий кізяковий димок заплутувався у гіллі старих смоківниць. Що ще треба людям — добувай їжу на день свій грядущий, дорожи спокоєм сусіда, і він не порушить твого спокою. Яке просте взагалі-то життя!
І нема, нема спокою на землі обітованій! Той, хто порпається на винограднику, поганяє осла по стерні, не знає, чи питиме він своє вино, їстиме хліба досхочу. Митники пильнують його — віддай римському кесарю, віддай тетрарху, віддай первосвященику! Сильний вириває шматок у слабкого. Плач і погрози, стогін і прокльони — не можуть люди поділити те, що дано їм богом. Не можуть поділити навіть бога єдиного, кожен бачить його по-своєму, вважає себе перед ним чистішим за інших, славить божі закони і безсоромно порушує їх. Лише одного закону всі ревно справляють: око за око, зуб за зуб!
Савл, який став Павлом, йшов Ізраїлем, жадібно дивився на все довкола і ні на хвилю не забував про зниклу дівчинку. Вона, приречена, навчила його страждати. Не за себе, за інших, які не усвідомлюють, що кожен сирота у світі цьому, кожен потребує захисту і допомоги. Страждання викликали навіть жалюгідні самаритяни, що траплялися в дорозі. Це також люди і ще сиротливіші, ніж він сам, — хіба їм не потрібні захист і допомога?..
Хіба він один співчуває і хоче допомогти? Скільки пророків ходять по землі, кожного зустрічають з надією, кожен щедрий на обіцянки, та жодна ще не справдилася.
А чи треба обіцяти? Чи не ліпше сказати: не ждіть від інших, самі діліться чим багаті. Якщо маєш кусень хліба, поділися з голодним. Якщо нема хліба, сам голодуєш, скажи ласкаве слово такому ж голодному, І тоді не око за око, не зуб за зуб, а вдячність за вдячність, порятунок за порятунок — хто тоді почуватиметься сиротиною?..
Всі люди стануть однією родиною, хіба не про це казав пророк Михей: «І вони перекують мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ на народ, і більше не будуть навчатися війні! І буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіговницею, і не буде того, хто б страшив…»
Після Самарії йшли по Галілеї, тут не такі суворі скелі, не така спечена земля, зелень яскравіша, люди привітніші. Здавалося Павлу: світ усміхається тому просвітленню, що народжувалося у ньому.
Берегів моря Галілейського вони лише торкнулись, пройшовши частину шляху по прибережних поселеннях. Капернаум залишився осторонь, Віфсаїда також, Павло не знав, що у цій Віфсаїді, куди він не завітав, кілька років тому закаменували зайшлого пророка на ймення їсуе, який Називав себе Сином Людським. Тільки маленька купка рибалок згадує тепер про нього, і в Назареті все ще живе його мати, живуть його брати і сестри. І кудись зникла Марія з Магдали, яку він вилікував від біснуватості.
Через три дні, «пройшовши Курію, Павло ступив у велику Дамаську долину…».
Про цю подію пізніше розповідатиме і сам Павло, і багато хто інший — у різний час, трактуючи на свій лад. В XIX столітті її спробує реалістично зобразити Ернест Ренан, відомий французький письменник і видатний семітолог. Ось його опис:
«…Павло ступив у велику Дамаську долину. Він підійшов до міста і знаходився, мабуть, поблизу садів, що оперізували місто. Було пополудні. З Павлом ішли кілька його товаришів, і цілком ймовірно, пішки.
Долина ця — одне з найплодючіших і мальовничіших місць земної кулі, і з найдавніших часів і донині вона називається «Раєм Господнім»… Цілком ймовірно, що очі у нього запалилися, можливо, починалася офтальмія. За такої тривалої ходи останні години найнебезпечніші. Нервове напруження минає, починається реакція. Можливо, що раптовий перехід з розпеченої пустелі в прохолодний затінок садів викликав удар у хворобливому і дуже підірваному організмі. У цих місцях людина підхоплює наглу небезпечну лихоманку, яка супроводжується приливом крові до голови. За якусь мить людину ніби вражає блискавка. Після того як напад минає, у пам’яті зостається темна, розпанахана блискавкою ніч, на фоні якої виникають якісь неясні видіння. (Подібне сталося зі мною у Біблосі, коли б у мене були інші погляди, то сприйняв би свою галюцинацію за чудесне видіння).
Безперечно, що від страшного удару Павло одразу знепритомнів.
Ймовірно, що зненацька знялася буря на відрогах Гермона, у центрі скупчення електрики, ні з чим не зрівнянної за своєю силою. Не варто також забувати і те, що у давнину подібні явища вважалися божественним одкровенням, що вони згідно з тодішніми уявленнями про долю не містили в собі нічого випадкового, що кожен розглядав усе, що відбувалося довкруг, стосовно самого себе. Зокрема євреї грім завжди вважали гласом божим, блискавку — вогнем божим. Павло був надзвичайно збуджений. Природно, що він почув у голосі грози те, що саме хвилювало його. Чи у нього від сонячного удару або офтальмії нагло затьмарився розум, чи засліпила його надовго блискавка, чи блискавка і грім кинули його на землю і спричинили струс мозку — все це мало важить. Спогади самого апостола, очевидно, досить невиразні, він був переконаний у тому, що сталося щось надприродне… При таких потрясіннях людина іноді цілком втрачає уявлення про моменти кризи…»
Ернест Релан йшов за реальною історією, його Павло знав про Ісуса Христа, був гонителем християнства, а тому й галюцинації, викликані шоковим станом, у нього пов’язані з Христом:
«Він побачив образ, що переслідував його вже кілька днів, він побачив привид, про який було стільки балачок, він побачив самого Ісуса, який казав йому: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?»…»
Наш Павло перебуває в історії, де відбулася подія у Віфсаїді. Нашому Павлу не міг явитися Христос зі скорботним докором. Удар перед Дамаском він міг сприйняти лише як грізне боже застереження — не смій жити, як жив, чинити, що чинив, ставай на новий шлях, який відкрився тобі.
Подія у Віфсаїді усунула з історії Христа. Але історія зразу ж запропонувала готового подвижника.
Машина вибрала найвірогіднішого. І ми без зайвих емоцій прийняли його, і упритул зайнялися Павлом.
Розділ третій
Послідовники, як правило, разюче не схожі на зачинателів. Павло гучно прославляє Христа і увесь час суперечить йому.
Христос не цінує достоїнство розуму в людині, навпаки, вважає — «блаженні убогі духом», їм, бездуховним, легше увірувати в бога, й тому розчулено напучує: «Будьте як діти». Полум’яний глашатай Христа Павло закликає до іншого: «Браття, не будьте дітьми своїм розумом — будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте». Він переконаний у тому, що боже осягається «розуміючи духовне з духовним». Розуміючи! Не бездумна довірливість, а наявність розуму — ось достоїнство людини, за Павлом.
Христос безупинно наставляє: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не працюють, не прядуть… Отож не журіться кажучи: «що ми будемо їсти»; чи: «що будемо пити», або: «у що ми зодягнемося?».. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, — а все це вам додасться». А Павло й гадки не може мати, що «все це додасться» само по собі, він наполегливо закликає трудитися, саме йому приписують славнозвісні слова: хто не працює, той не їсть! І він, Павло, вже стурбований розподілом продуктів праці. «Бо у Мойсеевому законі написано, — нагадує він, — «не в’яжи рота волові, що молотить». Хіба за волів Бог турбується? Чи говорить він зовсім для нас? Для нас, бо написано, що з надією мусить орати орач, а молотник — молотити з надією мати частку в своїм сподіванні».
У всі віки Христа зворушливо визнавали спасителем усього людства, а він був з іудейських пророків, для кого євреї-діти, а решта — пси… І лише Павло відважно ламає тісні національні рамки, кидає світу з викликом: «А геменам і чужоземцям, розумним і немудрим — я боржник… Хіба ж Бог тільки для юдеїв, а не для поган? Так, і для поган». Мабуть, його можна вважати першим інтернаціоналістом у світовій історії.
