Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (читать книги регистрация .txt) 📗
— Гей, де ти?..
Мовчання. Гупала кров у голові.
— Гей-ей! — голосніше.
Тихо. Вона боїться. І, напевне, вона вже навчилася ненавидіти. Нащо вона йому?..
Він розсердився, і одразу полегшало. Різко обернувся і вийшов.
Два десятки здорових парубків, озброєних палицями, мечами, при світлі смолоскипів діловито, майже врочисто вели одного немічного старого. Савл йшов за ними, тішився, що смолоскипи горять спереду, ніхто не бачить у темряві його обличчя.
«Краще вбити одного, щоб спасти весь народ!» — ці слова постійно виголошували у синедріоні. Він, Савл, убив Степана. Так, так, усе зробив для цього: зібрав юрбу, привів її на місце страти, і добровольці-кати до його ніг скидали одіж — твою волю виконуй ємо, не свою! Щоб спасти народ богообраний, праведних дітей Авраамових, не якихось проклятих язичників, які поклоняються ідолам! Убив Степана і пишався собою, вгодний богові, зробив добро народу своєму!
Степан сконав мовчки, не благав помилування! І в лице грізному синедріону — царі не сміють перечити! — кинув: «Твердошиї!» Він не міг не знати, що за такі слова життя не дарують. Синедріон не прощає кривдникам.
Не думав про себе. А про кого ж він думав? Заради чого, заради кого він був готовий прийняти смерть?
Чи знав Степан про дівчинку? Про те, що не почала жити, а вже втонула в крові батька й матері… Не міг не знати, бо був знайомий із старим. «Твердошиї!» — здається, зрозуміло, чому Степан не злякався синедріону.
Хіба просив старий Степана: «Убий дівчинку, і ти зробиш добро?» Просити таке можна тільки вбивцю. Степан не вбивця — сам жертва. Вбивця ти, Савл!
«Краще вбити одного, щоб спасти весь народ!» Ще одного, яка дещиця, ще раз пролити зайву кров, зробити кривавий світ ще кривавішим. Ти вірив, вірив, можна спасти, треба спасати народ убивством! Закликав до цього юрбу. І вона слухала тебе, мідники відкладали свої молотки і гончарі кидали роботу, йшли, щоб убити того, хто хотів, щоб вони не вбивали один одного, жили без страху.
Старий сказав: «У цьому страшному світі добре лише тим, хто вбиває…» Ти, Савл, став помітним в Єрусалимі, тебе бояться, тобі при зустрічі дають дорогу, синедріон цінує тебе, Ганан, всемогутній Ганан, кого покірно слухається сам первосвященик, потребує твоєї допомоги. Хіба погано тобі, Савл? З часом ти потрапиш в число семидесяти одного, які засідають у синедріоні.
Старого вели з запаленими смолоскипами порожніми вуличками. Двадцятеро парубійків з рішучими фізіономіями. Старого кинуть у підземелля фортеці, він звідти вже не повернеться. Ще одна смерть, ще одне вбивство. Савл крокував позаду, вірний слуга, який рано чи пізно стане паном. Ніхто не бачив у темряві його обличчя.
А позаду у порожній темній бідняцькій халупі зіщулилася в кутку маленька дівчинка — одна перед залитим кров’ю світом.
Вранці Савл кинувся до Дамаської брами, в глухий тупичок, що впирався в міську стіну. Він ще не знав, що робити з дівчинкою, куди її прилаштувати, чи зможе замінити їй батька або старшого брата. Але одне знав: коли не знайде, не візьме до себе, то кожен його день починатиметься думкою — кинув!.. Не смій радіти, що живеш на світі, не смій нагадувати про себе богові! І врешті-решт проклянеш себе. Не дівчинку біг рятувати Савл — себе самого.
При денному світлі оселя старого виглядала так само ветхою, як і її господар, — нерівно складені камені обмазані рудою глиною, двері відкриті навстіж, всередині пусто, продавлені циновки, купа ганчір’я в кутку, на долівці перекинутий вночі глиняний світильник. Савл кинувся до сусідів — мали ж знати, де дівчинка!..
Сусіди відвертали погляд, відповідали знехотя:
— Не знаємо. Нічого не бачили. Він просив, він благав…
— Не бачили. Звідки нам знати.
Полохливі обличчя, опущені очі, нещирі голоси. Знають, що перед ними той, хто вчора поночі увірвався в цю бідняцьку оселю. Відають і те, що це Савл стратив Степана, який тут часто бував, говорив їм свої проповіді.
Люди старанно ховали очі, та Савлу й не треба було зазирати в них, щоб зрозуміти, що вони думають про нього: «Замало тобі розправи над Степаном, замало схопити ледь живого старого, тобі знадобилося ще невинне дитя». Савл здригнувся від потайної до себе ненависті, не наважився далі розпитувати.
Та хочеш не хочеш — жити треба. Останнім часом його життя заповнене одним — вслухайся, вдивляйся, вишукуй ворогів синедріону, хапай їх. Від тебе чекають тільки цього і нічого іншого. Чекає могутнє, вельможне сімейство Гананів разом з первосвящеником Йосифом Кайяфою, чекають старости громад, чекають дружки по нічних вилазках, які визнали тебе старшим, чекають розпочаті й незавершені справи, і на сьогоднішній вечір намічено вже нові жертви.
Відмовитись? Спитають — чому? Чи твердий ти сам у вірі? Синедріон відступників не милує.
Опівдні Савлу повідомили — його кличе до себе не хто інший, як сам Ганон.
Він висох і зморщився від багатолітніх високих клопотів — беззубий рот над кощавим носом, сльозаві очиці, химерна в’язь знекровлених зморщок, темні, немічні старечі руки. Після Ірода Великого в Іудеї не було могутнішої людини. Він вірно служив Риму і змушував Рим служити собі. Він призначав первосвящеників і знімав їх. Він міг викликати на суд царюючих, тетрархів і примушував їх вимолювати прощення. Він навіть намагався впливати на долі світу, бо євреї повсюди, а де євреї, там повинна бути і влада Гайана.
Савл поштиво стояв перед ним, а той промацував сльозавими очима його приземкувату наїжачену постать.
— Богу угодне твоє заповзяття, — мовив Ганан деренчливим голосом.
Не вперше чув Савл цю милостиву фразу, та вперше подивувався їй — говорять за бога, переконані, що богу хотілося б саме того, що і їм самим.
Ганан, одначе, ніколи не був занадто щедрим на похвалу, зразу ж перейшов до діла:
— Нам принесли звістку з Дамаска. Там громада потребує допомоги — дехто похитнувся у вірі. Вирушай туди і покажи, як треба захищати набожність. Дій рішуче, та не спіши, придивись, одразу себе не відкривай. Попервах підбери вірних людей, І мого імені не називай. Дій, а вже ми не забудемо твої заслуги перед богом.
Дамаск для Гайана двері на схід — у Сірію, у Каппадокію, в Азію, — а тому біля цих дверей мають бути його вірні слуги. У Дамаску жили таємні наглядачі Гайана, і туди часто вирушали не менш таємні посланники. Савл мав стати одним із них, з таємних.
Зараз йому важко в Єрусалимі. Савл ні на хвильку не забуває про зниклу дівчинку, ще вчора вірив — все, що не зробить, на благо; тепер віри нема. Вриватися поночі у чужі оселі, бачити сполотнілі від страху обличчя, погрожувати, хапати, викручувати руки — богу угодне твоє заповзяття І Чим могла прогнівити Всевишнього дівчинка? Нема опори, куди не кинь оком — все хистке… Ганан примушує щезнути з Єрусалима, забути до пори, до часу — хоча б до пори до часу! — те, чим займався…
І вперше з учорашнього вечора Савл полегшено видихнув:
— Коли вирушати, пане?
— Завтра. На світанні.
Хай благословенною буде цього разу нетерплячість сильних світу цього, він виконає повеління Гайана — покине Єрусалим якомога раніше, ще вдосвіта.
До Дамаска вісім днів ходу. Поодинці не ходили — на дорозі грабували, особливо у Самарії. Віками зневажали євреї самаритян — та ж сама віра, але не той народ, від бога далі, нечисті, гріх навіть забалакати з ними. При нагоді самаритяни мстили євреям. Глухої пори, у якомусь закутні з ними краще не здибуватися.
Подорожні перші дні тримались двох римських солдатів, які прямували в Кесарію. Так, вони іновірці, так, поклоняються ідолам, але зневаги їм не викажеш, самі позирають на юдеїв спогорда — скандальне плем’я. Рим — господар цілого світу, навіть набожні євреї воліли називатися римлянами, звісно не зрікаючись при цьому своєї віри.
Дід Савла ще за Помпея отримав звання римського громадянина — чим прислужився, за скільки купив, цього тепер уже нікому не взнати. Але і батько, і сам Савл носили таке звання. Ось тому солдати одразу вирізнили Савла серед інших подорожніх, заводили розмову, називали його на латинський манер Павлом. Павлом він став і для решти… Вийшовши за стіни Єрусалима, він одержав нове ім’я, яке потім понесе історія.
