Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

Цей дивний потяг самій їй здавався небезпечним і навіть смішним. Вона перемогла себе й пішла далі; але через кілька хвилин повернулась. Знову одійшла, оглянула інші клітки, намагалась думати про щось інше. Та марно. Вона повернулась, і хоч тигр уже не спав, а мурчав і облизував свої страшні лапи, панна Ізабелла підбігла до клітки, просунула крізь грати руку і — збліднувши і тремтячи — доторкнулась до вуха тигра.

Через хвилину їй уже соромно було за свій вибрик, але заразом вона відчувала гостре задоволення: воно відоме людям, які в важливій справі послухались голосу інстинкту.

Подібне прагнення виникло у неї й сьогодні.

Вона зневажала Вокульського, серце її завмирало на саму думку, що цей чоловік міг заплатити за срібло більше, ніж воно коштувало, цроте відчувала непереборне бажання увійти в магазин, глянути йому в очі й заплатити за кілька дрібничок тими самими грішми, якими він платив за срібло. На думку про зустріч з ним її огортав страх, але незбагненний інстинкт гнав уперед.

На Краківському Передмісті вона ще здалека побачила вивіску з написоу: «Я. Мінцель і С. Вокульський», а поруч — новий, ще не зовсім закінчений магазин з п’ятьма вікнами на вулицю та дзеркальними вітринами. Коло нього працювало кілька» робітників: одні знадвору витирали вітрини, другі фарбували та золотили двері й карнизи, треті прилаштовували перед вікнами товсті мідні поручні.

— Що це за магазин будують? — спитала панна Ізабелла.

— Мабуть, Вокульського, бо я чула, що він переходить у більше приміщення. «Для мене цей магазин», — подумала панна Ізабелла, шарпаючи рукавички.

Коляска зупинилась, лакей зіскочив з передка й допоміг паннам зійти на землю. Та коли він рвучко відчинив двері в магазин, панну Ізабеллу пойняла така слабість, що вона ледве встояла на ногах. На одну мить у неї навіть зринула думка повернутись до коляски, але вона перемогла себе і ввійшла в магазин з високо піднятою головою.

Пан Жецький уже стояв посеред магазину і, потираючи руки, вітав її низькими поклонами. В глибині пан Лісецький, погладжуючи свою гарну борідку округлими, повними гідності рухами, показував бронзові канделябри якійсь дамі, що сиділа на стільці. Миршавий Клейн вибирав палицю якомусь молодикові, той, побачивши панну Ізабеллу, миттю озброївся пенсне, а напахчений геліотропом Мрачевський палив очима та ранив своїми гострими вусиками двох рум’яних панянок, які супроводили даму й оглядали туалетні дрібнички.

Праворуч від дверей, схилившись над рахунками, за конторкою сидів Вокульський.

Коли панна Ізабелла увійшла в магазин, молодик, який вибирав палицю, поправив комірця на шиї, панянки перезирнулись, пан Лісецький урвав на половині плавну фразу про стиль канделябра, але залишився в тій самій чемній позі, навіть дама, що слухала його, важко обернулась на стільці. На хвилину в магазині запанувала тиша, яку порушила панна Ізабелла своїм співучим контральто:

— Пан Мрачевський в в магазині?..

— Пане Мрачевський!.. — покликав Жецький.

Мрачевський одразу опинився коло панни Ізабелли, рум’яний, як вишня, запашний, як кадильниця, схиливши голову, як мітелка на очеретині.

— Ми попросили б пана показати нам рукавички.

— Номерок п’ять з половиною, — підхопив Мрачевський і вже держав у руках коробку, яка трохи тремтіла під поглядом панни Ізабелли.

— А от і ні, — сміючись, перебила вона. — П’ять і три чверті… Ви вже забули?..

— Пані, б такі речі, які ніколи не забуваються. Та коли пані наказує дати, п’ять і три чверті — радий служити, сподіваючись, що незабаром ви знов появите нам честь — відвідаєте наш магазин. Бо рукавички п’ять і три чверті, напевне, спадатимуть з ручок, — додав він з легким зітханням, підсуваючи їй кілька нових коробок.

— Геній! — шепнув пан Ігнац, підморгуючи Лісецькому, який зневажливо ворушив губами.

Дама, що сиділа на стільці, повернулась до канделябрів, панянки — до туалетного столика з оливкового дерева, молодик знову почав вибирати палицю — і справи в магазині пішли своїм спокійним порядком. Тільки Мрачевський, розпалившись, гасав по драбинці то вгору, то вниз, висував шухляди й добував нові коробки та умовляв панну Ізабеллу по-польському й по-французькому, що їй не можна носити інакших рукавичок, тільки номер п’ять з половиною, не вживати інших духів, тільки справжні Антіксона [29], не оздоблювати свого туалетного столика ніякими іншими дрібничками, тільки паризькими.

Вокульський нахилився над конторкою так низько, що на лобі у нього набрякли жили, проте рахував думкою далі: «29 і 36 — буде 65, та 15 — буде 80, та 73 — буде… буде…»

На цьому він перервав підрахунок і спідлоба глянув в бік панни Ізабелли, що розмовляла з Мрачевським. Обоє вони стояли до нього в профіль; він помітив, що продавець не зводить з неї палаючих очей, а вона демонстративно відповідає йому усмішкою та заохочує його ласкавим поглядом. «29 і 36 — буде 65, та 15…» — наново почав підраховувати Вокульський, але перо в його руці раптом тріснуло і зламалось. Не підводячи голови, він дістав з шухляди нове перо, а одночасно, невідомо яким чином, з рахунку постало питання: «Невже я її люблю? Дурниці! Цілий рік я слабував на якусь мозкову хворобу, а мені здавалось, що я закоханий… 29 і 36… 29 і 36… Ніколи б і не подумав, що вона мені може бути така байдужа… А як вона дивиться на того віслюка… Ну, ця особа, видно, готова кокетувати геть і з продавцями, а може, навіть з кучерами та лакеями!.. Вперше я відчуваю спокій… Боже мій! А я ж його так прагнув…»

В магазин увійшло ще кілька покупців, і Мрачевський неохоче обернувся до них, повільно зав’язуючи пакунки.

Панна Ізабелла наблизилась до Вокульського і, показуючи в його бік парасолькою, виразно промовила:

— Флорцю, будь ласка, заплати оцьому панові. Поїдемо додому.

— Каса тут, — озвався Жецький, підбігаючи до панни Флорентіни. Він узяв у неї гроші, й вони обоє пішли до каси.

А панна Ізабелла повільно підійшла до самої конторки, за якою сидів Вокульський. Вона була дуже бліда. Здавалося, цей чоловік мав на неї якийсь магнетичний вплив.

— Ви, здається, пан Вокульський?

Вокульський підвівся і байдуже відповів:

— До ваших послуг.

— Це ж ви купили наш сервіз і срібло? — промовила вона здавленим голосом.

— Так, я.

На мить панна Ізабелла завагалась. Але незабаром на її щоках з’явився легенький рум’янець. Вона говорила далі:

— Ви, напевне, продасте ці речі?

— Для того я їх і купив.

Рум’янець на щоках панни Ізабелли розгорівся дужче.

— Майбутній покупець живе в Варшаві? — спитала вона.

— Ці речі я продам не тут, а за кордоном. Там… мені дадуть вищу ціну, — додав він, спостерігши в її очах запитання.

— Ви сподіваєтесь на великий прибуток?

— Я ці речі для того й купив, щоб одержати прибуток.

— Через те мій батько й не знає, що ці речі в ваших руках? іронічно спитала вона.

У Вокульського здригнулись губи.

— Сервіз і срібло я купив у ювеліра і ніякої таємниці з цього не роблю. Третіх осіб у свої справи я не мішаю, таких звичаїв у торгівлі нема.

Незважаючи на його різкі відповіді, панна Ізабелла з полегкістю зітхнула. Навіть очі її трохи потемніли і втратили ненависний блиск.

— А якби мій батько передумав та захотів викупити ці речі, за яку б ціну ви їх віддали?

— За ту, за яку купив. Звичайно, з нарахуванням процентів, приблизно… від шести до восьми річних…

— І відмовилися б від сподіваного прибутку?.. Чому ж так? — поквапно перебила вона його.

— Тому, пані, що торгівля грунтується не на сподіваних прибутках, а на постійному обігові наявного капіталу.

— До побачення, пане, і… дякую за пояснення, — сказала панна Ізабелла, побачивши, що її кузина вже розплатилася.

Вокульський уклонився і знову сів до своїх книг.

Коли лакей забрав пакунки, а вони посідали на свої місця в колясці, панна Флорентіна докірливо сказала:

— Бельцю, ти говорила з цим чоловіком?..