Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

XXIII

Пешт, східну частину міста, уже було майже цілком очищено від ворога. П’ять тисяч кварталів зосталися за спинами наших бійців. Вибиваючи ворога з кварталу в квартал, радянські війська уже притиснули його з трьох напрямків до Дунаю. Ворог шалено оборонявся в набережному районі. По той бік Дунаю в білястій імлі танула Буда, спускаючись терасами кварталів до самого берега. На горі бовванів високий королівський палац. Артилерія, встановлена противником біля палацу і нижче, попід горою, обстрілювала звідти Пешт. Полк Самієва і його сусіди вже штурмували перед-парламентський майдан. Самохідні гармати і танки, вирвавшись із засідок, де вони ще з ночі, причаївшись, чекали сигналу атаки, тепер прочісували весь майдан до самого берега. Під їх прикриттям штурмові групи ривок за ривком наближались до Парламенту. Мінометники Кармазина прокладали шлях автоматникам свого батальйону, які наступали праворуч Парламенту через невеликий сквер. Мали завдання вийти до набережної. Поміж пам’ятниками, фонтанами, залізними огорожами перескакували, відстрілюючись, німці. Штурмові групи витіснили їх із скверу, і німці тепер вели вогонь із-за колон Парламенту, із-за гранітного поруччя набережної. Енергійний бій наростав. Як лісове птаство, стрекотіли автоматники поміж кам’яними громадами. І міномети сьогодні били якось особливо лунко і наче аж радісно. Мінометники за цей ранок уже кілька разів змінювали позицію, маневруючи у фарватері штурмових груп. Зараз гарячі міномети вичахали у самому сквері. їхні труби ще димилися, немов дихали парою на морозі. — Дожились, — весело вигукнув Іван Антонович, — дожились, що бити нікуди! Справді, штурмові групи вже зблизилися з противником на таку відстань, що міни могли б зачіпати своїх. Бити по ворожому тилові? Але тилом був Дунай. Дунай, Дунай! Так ось який тиі Не голубий, не вальсовий!.. Темний, як хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами крихка крига треться об береги. Вирують гемні глибини, яво-риіься вода, як на підводному камінні... Ні, не голубий, не вальсовий! З Буди німецькі гармати все частіше б’ють по Дунаю. Ворожі артилеристи вже бачать в біноклі своїх, припертих до берега. Збившись за рогом Парламенту, нашвидку перегрупувавшись, німці знову кидаються в контратаку. Протриматись хоча б до ночі!.. Свинцевий град сіконув повітря. Закресало в бронзу монументів. Шипучі трасуючі переснували сквер. Черниш, виглядаючи з-за п’єдесталу, бачить, як нз штурмовиків лейтенанта Барсова кинулись десятки озвірілих фашистів. — Гвардії старший лейтенант! — майже кричить Черниш до командира роти. — Дозвольте підтримати Барсова!.. Насідають... Плитки густого рум’янцю на Чернишевих щоках жевріють, розпікаються, наче сонцем. — Дозвольте, гвардії старший лейтенант! — гукають бійці. Антонович дозволяє першому взводові. Черниш радісно махнув автоматом. — Перший взводі За мною! Як табун важких птахів, при самій землі летіли бійці, розгортаючись. З розгону Черниш наскочив на якогось пластуна-бійця. Він повз, волочачи на руці автомат, лишаючи на снігу свіжий слід крові. Слід був яскравий, здавалось, палав. — Де санпункт? — підвів голову боєць. Він був без ватянки, в самій гімнастьорці, заправленій у штани. — Де санпункт? — Там! — Черниш вказав рукою в тил, не зупиняючись. — Давайте, «самоварники»! — гукнув поранений мінометник навздогін. — За Парламентом їх збилося до дідька. Давайте, брати... Парламент, високий, темно-брунатного кольору, з готичними шпилями по боках і куполом, всадженим посередині, похмуро дивився на бійців. Він наче віддалявся в Дунай. Був схожий на великий середньовічний собор. Без крику падали поранені; мінометники, перескакуючи від схову до схову, уже з’єдналися з штурмовиками лейтенанта Барсова. — Євгене, ти тут? — почув Черниш голос десь збоку. Оглянувшись, він побачив Барсова, молодого, розпаленого боєм офіцера з автоматом на руці. Він уже, не дивлячись на Черниша, прицілився кудись з-за кам’яної тумби, дав чергу і стрибнув через огорожу до поруччя набережної. Знайомий Чернишеві парторг четвертої роти, літній високий сержант, підвівся на весь зріст, крикнув «ура» і повалився, поранений, ,на талий сніг. Але «ура» не згасло, воно спалахнуло, як з іскри, і покотилось берегом, підхоплене багатьма голосами. Напевне, його почули і по той бік широкого Дунаю. Німці, шалено відстрілюючись, відступали за гранітні товсті колони. Ці колони з західного боку, від Дунаю, підпирали тисячотонний Парламент. Хаєцький, прослизаючи попід стіною, підкрався до однієї з тих колон. За нею він угледів автоматника. Німець строчив, не помічаючи Хаєцького. Мало у тебе очей, враже! Не знаєш ти, що довгі тижні міських боїв у лабіринтах Пешта багато чого навчили бійця Х’аєцького! 170 кварталів, що їх здобув у жорстоких боях батальйон Чумаченка, не пройшли для Хаєцького марно. Вони наклали новий відбиток на його бойову поведінку в різних умовах. Хома звик уже до цих лабіринтів, до підземель, до барикад на вулицях, до вікон-бійниць, до колон-схованок. Він уже знає, де йому треба бути обережним, а де — безстрашним стрибком плигнути вперед. Так, як тут. Хаєцький стрибнув збоку, вхопився прямо за гарячий ствол обома руками і рвонув його на себе. За автоматом з-за колони виволікся й німець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорних навушниках, з блукаючими дикими очима. Він ніяк не хотів випустити автомата з рук, наче сам був теж часткою того автомата. Якусь хвилину вони, сопучи, водилися на руках, маючи намір один одного перехитрити і пхнути в Дунай. Обидва задкували від берега. Нарешті Хома, влучивши момент, щосили скрутнув автоматом убік. Руки німця хряснули в суглобах. Якийсь бойчага, зовсім не знайомий Хомі, пробігаючи мимо, луснув німця прикладом по голові. Німець вхопився за голову, поточився, але не впав. Він з жахом позадкував від високого берега. Дунай темпів унизу, як прірва. — Не заточуйся! — важко дихаючи, вигукнув Хаєць-кий і стусонув німця його ж автоматом. — Підтримаю! Німець заточився до берега. Хома, розігнавшись, піддав йому чоботом у спину. Німець полетів у воду. Діялось це блискавично. Весь берег клекотів і вихрився. Важкий, смердючий дим стелився над рікою. Штурмовики по всій набережній гранатами і врукопаш добивали противника. Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталів уже плавом пливли колони полонених. Самі полонені тепер прискорювали ходу, щоб швидше вийти з-під вогню своєї ж артилерії. Вона без угаву садила по Пеш-ту з висот Буди. Прочимчикувала колона угорців з білим прапором, із своїм полковником попереду. — Де плен? — питався полковник. Орловці та чернігівці показували йому без будапештських карт. Німці брели в колонах, похиливши голови, ні на кого не дивлячись. Одні — ще в своїй уніформі, інші вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями на шиях. Немов ведуть їх містом з в’язниці на роботу чи в лазню. Вони не мали в собі духу, морального права сміливо зустрітися поглядами з бійцями, які стояли на тротуарах ще спітнілі, розпашілі, радісні після бою. Було зовсім не холодно, проте в багатьох полонених під носами висіли краплі. — Хоч би втерли свою арійську рідину! — гукали бійці. Німці не втиралися. Партію сотні на півтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогодні особливо збуджений. — Чистокровна череда! —гукав він знайомим однополчанам. — Навіть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогодні нам дозволить сісти на коней. — А Буда? — Їй те саме буде! Колони брели і брели. — Було в сорок першому році,-— гомонів до товаришів на тротуарі якийсь тонконогий літній піхотинець в обмотках, накручених туго до самих колін. — Один було їхній автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш їхніх сотню жене. Отак діла обернулися, братці. — Історія, братику, історія, — втрутився бас. — Колесо історії... Тютюн ван? — Нинч. Сигари... гаванські. — Ет, барахло, братику. Кременчуцької махорочки б!.. Ну та давай.

XXIV

Після бою на набережній мінометники, залетівши в приміщення Парламенту, зіткнулися біля входу з Ферен-цом. — Ти вже тут, Ференц? — гукнув Вася Багіров. — Уб’ють! Ще ж стріляють!.. — Уже не вб’ють, — скидаючи капелюх, спокійно й урочисто відповів художник. — Уже ні. Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку. — Товаришу лейтенант... гвардії, — сказав він з акцентом. — За все... всім вам... армії вашій... спасибі. Черниш міцно потис йому руку і, не затримуючись, подався разом з бійцями вгору по білих мармурових сходах. За гуртом радісних, збуджених бійців, розвіваючи йолами свого макінтоша, поспішав і Ференц. Він вказував на колони монолітного мармуру, що підіймалися обабіч. — Це завезені з Швеції... Це з Феррари... Це з Німеччини... Моноліти... А Чернишеві ввижалися інші моноліти — бескеття тих сірих скель, де зостався лежати Брянський. — Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами — високе мистецтво! Шедеври! Це слово боляче різонуло Черниша. Не раз він чув його від Сіверцева, коли мова заходила про Ленінград. А то ж хіба не шедеври? Чернишеві спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його. Бійці якогось іншого полку групами спускаються назустріч з ручними кулеметами на плечах, бурхливі, сяючі. Поперед себе, жартуючи, женуть кількох обеззброєних фріців. — Куди, брати слов’яни? — ймаються назустріч. — До міністрів. — Нема! — Ще сидять у каналізаційних трубах! — Го-го-го! Зали, мов гулкі Альпи, відлунюють веселими голосами. У вікна крізь різнокольорові шибки ллється м’яке райдужне світло, сповнюючи зали, фойє і коридори барвистим присмерком. Ніби вступаєш цими білими сходами у маревний фантастичний світ. — Палата депутатів, — з гордістю пояснює Ференц, забігаючи до мінометників то з одного, то з другого боку. Що вище підіймалися, то видніше ставало навкруги. Немов сходили на високі гори. Крізь проламаний снарядом купол світилося небо. Палата депутатів... Похмурий величезний зал з ярусами стільців. Перед кожним стільцем столик з табличкою. На ній прізвище депутата. Де зараз ці депутати, які запродали фашистам свій народ? У Швейцарії, чи в Баварії, чи на острові Капрі?.. Внизу посеред залу, як на цирковій арені, круглий стіл під зеленим сукном. Навколо стола на підлозі порозкидані важкі старовинні фоліанти в шкіряних оправах. Стоягь крісла міністрів, оббиті червоним оксамитом. — Трибуна оратора... Ложі дипломатів... Ложі журналістів. Ференц завмирає від гордощів і пошани. Хаєцький втомлено сів на одному з крісел, жадібно розглядаючи навкруги прикрашені стіни. Тільки тепер відчув, як ноги гудуть після довгої напруги. — Хомо! Хомо! — стривожено каже Ференц. — Це фотель міністраї — Міністра? — Хома заглядає під себе. — То що ж... вломиться? Ні, здається, стілець не гірший за інші. Пухкий, саме для мене... Ти ж знаєш, Ференц, що допіру мене шпортонуло осколком в найделікатніше місце-Хома втирається рукавом. Бійці розсипались поміж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаївся часом де внизу зненацька застуканий фріц. Художник збирає з підлоги важкі фоліанти і, витираючи, складає стопкою на стіл. — Що це за книги? — Закони, Хомо. Наші старі закони... — А, це ті закони, що співали, як та скрипка. — Хома несподівано тонким вертлявим голосом імітує скрипку: — Йде весілля — нап’ємося й наїмося, йде весілля — нап’ємося й наїмося... Так! А наш бас їй відповідає, — Хома скандує повільно, басом: — Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От і побачили. Хіба не так, Ференц?.. Та чого вони, твої закони, такі підтоптані, пилюкою припорошені? — Перетру, Хомо. — Перетри, перетри гарненько, Ференц, — повчає Хома, — та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й міль завелась. Які добрі, то залиш, а які погані, то — в піч. Натомість поклади нові. Такі, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц? — Але це в компетенції міністрів, Хомо. — Як ти кажеш? — Ну... це повинні наші міністри... — Міністри... Гей, ви, міністри! — гукає боєць на пусті місця палати, ніби там уже справді стояли перед ним міністри. — Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім фріцам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби-сь дивили з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ. Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитій білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди. І боєць Гай, і Юрій Брянський, і Саша Сі-верцев, і Шура Ясногорська, — всі, навіки чи тимчасово вибулі з строю, немовби щойно підіймалися вкупі з цим озброєним натовпом по білих сходах і вступили в цю залу. Він виразно бачив їхні обличчя, чув їхні голоси і сам уже в думках звертався до них: «Ви не повинні бути ніким забуті, ні мінливими політиками, ні дипломатами. Бо ви йшли в авангарді людства і без вашої жертви не було б нічого...» Ридав сухими очима, кричав німими словами: «Вас людство підхопить, як пісню, і понесе вперед, бо ви були його весняною першою піснею...» Великі дороги армій пролягли Чернишеві перед очима. Звідси, з цього високого пункту чужого переможеного міста, він сягав поглядом до незліченних тисяч сірих окопів, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських підків по замінованих асфальтах, стогін забутого пораненого у підхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юності, відкривалося перед ним простою своєю величчю. Він бачив його сенс зараз ясніше, ніж будь-коли. І хай він, може, впаде, як Юрій Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, він і в останню передсмертну хвилину дякуватиме долі за те, що вона не водила його манівцями, а поставила в ряди великої армії на пряму магістраль. Думки його перервав Багіров, з’явившись з повідомленням, що батальйон збирається. Спускаючись по сходах з верхньої палати, Багіров і Черниш почули в глибині Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидів глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колінах, і просторікував. Навколо Хоми, з’юрмившись, бралися за живота бійці. Серед них були і самієвці, і солдати з інших незнайомих частин. — Кінчай ночувати! — скомандував старшина. — Мінометна, виходь... Хома вилетів з крісла... — Будь здоров, Хомо! — тряс йому руку Ференц, прощаючись. — Будь здоров, Ференц... І не кашляй! — Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибі за кушай-кушай... Спасибі за все. Бійці загуркотіли між депутатськими місцями вниз по сходах. З Буди били гармати. Один снаряд, шугонувши крізь купол, вибухнув у пишній приймальній залі. Полетіли уламки статуй. Хмарою знялася зі стін біла вапняна кіптява. Бійці, запорошені нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свіже повітря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилітав сизим, мов сокіл.