Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

XXV

Увечері полк лаштувався на марш. Підрозділи скупчувались в одному з темних кварталів. Командир полку Самієв, зібравши комбатів, повідомляв їм порядок руху. Пахучі кухні тряслися через подвір’я, гублячи за собою жар з піддувал. Бійці поспішали з казанками вечеряти. Багіров, діставши знову підводи з транспортної роти, вкладався з матеріальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Іван Антонович змушував своїх мінометників при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозі. Полкові розвідники гасали на чорних конях. Між бійцями про марш ходили різні чутки: — Кажуть, під Турцію... — А я чув, що на Далекий Схід. — Брехня... Ідемо на північ, форсувати Дунай... — Що тут ворожити: куди накажуть, туди й підемо. У великому пустому гаражі бійці порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучі. Парували нагріті коліна ватяних штанів. Іван Антонович підійшов до одного з вогнищ, розкладеного мінометниками. Хвиля теплого повітря м’яко накотилась на нього. Довкола вогнища серед мінометників сиділи лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптілих казанків, присутні вели спокійну, видно, давно розпочату розмову. — ...Знаєте, як про це сказав Михайло Іванович? — говорив майор. — Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з світовим іменем. Людьми, які усвідомлюють свою безпосередню участь у творенні світової історії. — Чуєш, Романе? — штовхнув земляка Хома. — Творець світової історії. — А вони нас трактували нижчою расою... — А ми й будемо нижчою, — каже Хома. — Що-о? — визвірився на нього єфрейтор Денис Бла-женко. — Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землі, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище? Бійці регочуть. Маковейчик грається цікавим портсигаром. — Ану, покажи свій трофей майорові! — під’юджують його бійці. Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку. — Здорово! — заблищали очі в одного з піхотинців, такого ж молоденького, як Маковейчик. — Тільки закладай папір. — Здорово, — каже і майор, удавано вражений. — Ану клацни ще. Маковейчик з простодушною радістю клацає. — Додому повезеш? — питають його. — Я такої мізерії не повіз би, — каже Хома. — Чи то ж я безпалько, сам не скручу собі цигарки, най його мамі. Вигадка, щоб тільки очі замилювати. Раз-два — і вже заїдає. Привезти, так мотоцикл. — Або годинник, — встряє молоденький піхотинець. — Годинників у них — як сміття. — Все «роскопи», — зауважує Денис Блаженко, не відриваючись поглядом від розгорнутої дивізійної газети, яку тримає в руках. — Штамповка. — А скільки шовків, — кидає хтось цозаду. — Штучні, — заперечує Хома. — Глянеш — очі вбирав» а тільки у воду — вже й розповзається... — Багато у них всякої всячини, — замислившись, каже майор. — Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бійця... Нам було не до того. Наші жінки, матері й дівчата за ці роки забули про святкові вбрання. Чоботи та армійська ватянка стали одягом цілого народу... Але зате які багаті ми з вами у чомусь незмірне важливішому. Багаті вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленінських прапорах... Скажіть, у кого з них е така держава, — поступово підвищував голос майор, — котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю? — Ні в кого. — А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами? Бійці сиділи деякий час, задумавшись. Навіть у їхньому мовчанні було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з’являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї. Черниш дістав з кишені трикутник листа і, нахилившись до багаття, розгорнув його. «Котрий уже раз лейтенант його перечитує», — подумав Хаєцький. Це був перший лист від Шури Ясногорської, одержаний Чернишем сьогодні. «Здрастуй, Женю, — писала вона. — Лежу в армійському госпіталі, якраз у тому, де колись сама працювала і зустріла Шовкуна. Тут же і Саша Сіверцев. Ми часто сходимося з ним і згадуємо полк. Полк! Скільки в цьому слові для нас і туги, і болю, і невимовної чарівності. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапешті, чи під Єстер-гомом, чи під Комарно? Ми щодня гадаємо про це з Сашею і ніяк не можемо відгадати: скрізь, де найважчі бої, там, нам здається, і ви. Звідси, збоку, все перед нами постає в якомусь особливому світлі. Кожен крок нашого піхотинця здається подією, вартою літописів. Женю, яка я щаслива... Так, саме щаслива... Хай тебе не дивує, що після всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались і не кровоточать. Ні, Женю... Золота трансільванська сопка горить не згасаючи і не меркне, не меркне. І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сили і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя—це тільки сміх, і насолода, і ласки? Так уявляти його можуть лише вузькі, обмежені люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора. Хіба такі дрібні «щасливці» не гідні жалю? Та це. Женю, ти знаєш краще, мабуть, за мене. Знаєш і те, як остогидло мені вже госпітальне ліжко, і оці процедури та режими. Хочеться швидше звільнитись від них і знову до вас, нога в ногу з вами...» Надворі подали команду: — Офіцери, до комбата! Євген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутніх уже не було. Бійці гасили вогнища, виходили на подвір’я. В темряві лунали короткі команди, шикувались підрозділи. Пролітав сніг. По західному берегу за мерехтінням білої віхоли палали гори. Освітились бетоновані бики високих дунайських мостів. Порвані ферми гнулись у багряну воду, демов пили її спрагло і ніяк не могли напитись. Дуная червонів. — Прапороносці, в голову колони! — пролетіла команда командира полку. Підрозділи рушили. Ітимуть вони спочатку поміж темних ущелин розбитих квзрталів. Потім вийдуть у лридунайські поля, занесені снігами. Ітимуть цілу ніч, чуючи канонаду ліворуч і праворуч на флангах. Ітимуть просто в неї, не вагаючись і стискаючи віряу зброю. Попереду взвод прапороносців з :полковим прапором у цупкому брезентовому чохлі, з позолоченим вінчиком зверху на древку. Офіцери на ходу будуть поглядати на компаси, що світитимуться в темряві на їхніх руках. Ітимуть, ітимуть, ітимуть... Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бійців.   КНИГА ТРЕТЯ ЗЛАТА ПРАГА   Девици поютъ на Дунай. Вьются голоси чрезъ море до Кіева. «Слово о полку Игореве» І Наступала велика весна. Обрії ширшали, день просторішав. З кожним перейденим кілометром сонце припікало все дужче, наче бійці самі наближались до нього. Наступ набирав щодень навальнішого темпу. Куцих топографічних карт вистачало всього на кілька годин руху. Послані з вищих штабів, вони ледве встигали наздоганяти наступаючі війська. За дві доби полк з боями пройшов від Грону до Нітри і форсував її в містечку Нові Замки. А подяку командування, одержану за визволення Нових Замків, бійці вже читали за десятки кілометрів від Нітри, на річці Ваг, третій словацькій притоці Дунаю. Сухі шляхи закурилися в глиб Словаччини. Шинелі висохли і стали легкими, мов пташині крила. Може, тому, що полк зустрів наступаючу весну в поході, у бійців складалося враження, що саме поняття часу залежить від них, від темпу їхнього наступу. Чим наваль-ніше вони йшли вперед, з боями форсуючи холодні скреслі ріки і задихаючись в гарячих маршах, тим швидше, здавалось, наступає весна. Довгождана пилюка квітневих дорігі Уперше в цьому році закурилася ти над військами. Не та, що роз’їдала нам очі в 41-му, не та, якою ми труїлись тоді в українських спраглих степах! То була важка пилюка горя, змішана з гіркою сажею палаючих рідних осель... А ця — золотиста, легка, квітнева! — росте обіч тебе могутніми крилами, віщуючи велику сонячну весну. Бурхлива супутниця походів, вона вже, здається, має в собі присмак перемоги. — Дивно! — вигукує посірілий від кіптяви Маковей до Романа Блаженка. — Аж на зубах скрипить, а якось приємно! — Воно-то приємно, та коли б посуха не вдарила... Вони скачуть верхи за ротними підводами. Навкруги стеляться родючі придунайські рівнини. Десь-не-десь бовваніє на обрії самотній словак із самотнім волом у плузі. Сонце, звернувши на захід, рикошетить промінням по далеких польових озерах. Над торішнім комишем уже звиваються білими табунцями крячки — перші листівки, викинуті в поля великою весною. Попереду вся дорога двигтить військами. Вирують у хмаровинні піднятої куряви підводи, вершники, машини. Сотнями срібних молодиків зблискують підкови на сонці. Спокійно погойдуються на лафетах полкові гармаші. Обганяючи мінометників, пропливають одна за одною «катюші», граціозно несучи приховану в собі грозу. Гомін маршу, як завжди, збуджує Маковея. Наче крізь величезний радісний оркестр пролітає він, ротний соловейко. Йому хочеться співати. Маревні красуні лукавим натовпом скачуть довкола нього в повітрі, злегка підспівують хлопцеві. — Романе, яких я дівчат бачив у Галанті! — Ех, Маковею, Маковею... Начувайся. Буде тобі від старшини. Ми тут усією ротою тебе шукали... — Перед старшиною я вже відрапортувався... Вибатькував на перший раз, та й усе!.. — Щастя твоє, хлопче, що не під час бою відстав... — Дурний би я був — під час бою відставати! Тоді дали б штрафну за це... Але ж які там дівчата 1 Бачив би ти їх, Романе... — Телефоніст солодко заплющився, покрутив головою: — Пави! Цієї весни молодий солдатський хміль бродив у Ма-ковеєвій крові бурхливіше, ніж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не до кожної дівчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому кухоль води через паркан, друга лукаво посміхнулася, виглянувши з вікна, третя... — Гляди, хлопче, щоб ті пави не збили тебе з пантелику... — Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють з костьолу та як попливуть вулицею — очей не відірвеш!.. Хустки на них яскраві, спідниці короткі та круглі, як обручами напнуті... Ідуть тротуаром у червоних чобітках, маленькі молитовнички до грудей притискують та з-під хусток на мене тільки зирк-зирк!.. А чобітки їхні — дзень-дзень... Іду собі поруч них на коні та розглядаю. — Марусино! — гукаю одній, найкращій... А вона посміхнулась мені, зупинилась біля хвіртки: — Я нем Марузина, я Іринка! — Ах, Яринка! Йов, кажу. Хочу, кажу, подивитись, що там у тебе так гарно бренькає, коли ти йдеш вулицею... Покажи-но своєдзінь-дзінь-дзінь!.. Тоді вона глянула на мене — тільки так глянула! — і, засміявшись, підняла свій червоний чобіток! І що б ти думав, Романе? Дзвіночок!.. Просто між високим каблуком і підошвою в неї припасовано маленький, як гудзик, мідний дзвіночок... — А я, кажу, Яринко, думав, що то сама земля під тобою подзвонює... Ех і дівчина ж! Повела грайливо очима, цокнула по дзвіночку своїм шкіряним молитовничком, і дзвіночок аж засміявся!.. Чудово!.. Але ж, бачу, їхати вже пора. Торкнув коня, а Яринка як гляне на мене... І жалібно якось, і перелякано: — Хова? — Фронт, кажу. — Не треба фронт... Не любім фронт... Ну, що ти їй скажеш на це?.. Доки й за ріг не звернув, все стояла на місці, як вкопана, та дивилася мені вслід... — Ой хлопче, хлопче, —докірливо каже Роман, — не грайся з вогнем. І незчуєшся, як десь в капкан попадеш... — Що ти мені мораль читаєш? — спалахнувши, вигукує Маковей. —Завзялися, опікуни! І ти цієї, і Хома цієї, і всі цієї! Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже не малий, розумію дещо! — Маковею, — спокійно вів Роман, — я прожив два твої життя, послухай мого слова, спасибі колись скажеш... Хіба я, хіба Денис, хіба офіцери щось зле тобі зичать, коли приструнчують тебе щоразу? Та вся рота вболіває за тобою, як за рідним сином!.. Ти, правда, хло-пак справний, в боях авторитет здобув... І грамотніший за багатьох із нас, і медалі тобі недурно навішано... Але ж молодий та ласий на все, що в очі б’є! — А що ж, по-твоєму, в мене душа з лопуцька? — Тож-то й воно, що душа в тебе молода та гаряча і довірлива до всього... Оберігай її, Маковею, не звихни ніде!.. Хіба забув, скільки в Будапешті шпигунок наші хлопці ловили? Скільки там всяких жевжиків у дамські жакети перевдягалося? Вже в них і пов’язки на рукавах, вже вони й «антифашисти», вже вони й «підданці» інших держав—пащпорти в них заздалегідь заготовлені... Думаєш, для чого то? Думаєш, добра тобі мислять отакі типи? Тільки й гоноблять, щоб кудись тебе завести одного, без товаришів, та впоїти метиловим спиртом, та й ножакою в спину... Це тобі, хлопче, не вдома, тут інша територія... — То, виходить, уже й на дівчину глянути гріх? Уже й пожартувати з нею не можна? — Гріх не гріх, а береженого й бог береже, Маковею... Думаєш, то червоні чобітки до тебе подзенькують? То спокуси твої, Маковею!.. Ходять вони вулицями в дівочих чобітках, обступають тебе звідусіль та очі з тебе рвуть! Все тут маєш перед собою, все для тебе виставлено: вина панські, картинки сороміцькі, жінки тонкоброві... Бери, Маковею, втішайся!.. Хто легкий на втори—одразу накинеться... А про те й не подумає, що вина ті, може, з отрутою, а жінки ті, може, з поганими хворобами, а в картинках тих — розпуста! То це не капкани? А ти їх обійди, переступи, прогорни вбік та іди своєю дорогою, куди твоя місія пролягла. Глянь, які шляхи ще перед тобою стеляться! Такі шляхи, що як встануть, то й неба дістануть! Маковей мимохіть подивився на далекий шлях, що ліг перед ним, оповитий золотистою курявою, загачений військами. Ні кінця йому, ні краю... До самого обрію проліг, ввійшов у самий обрій, що палахкотить над ним грандіозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане, то й справді неба дістане? Маковей присмирнів, задумався. — Хіба я цього не знаю, Романе? Не такий вітрогон, як декому здається... Яринки я сьогодні і в вічі не бачив! Блаженко люто витріщився на юнака. — Як не бачив? — Та так... Це тільки... намріялось мені. — Тьху на твої вимрійки! І це ти мені баки ними забиваєш всю дорогу? — Так вона ж була! Тільки не в Галанті, а ще в Камендіні на плацдармі... Я бачив її, коли їздив у полк за орденом... — Коли це ще було... — А от сьогодні чомусь пригадалася, встала перед очима, так я й розповів тобі... Чобітки оті червоні, і дзвіночки, і усмішка... Не йдуть з-перед очей, хоч убий... Дивний ти, Маковею... Завжди говориш, мов сни переказуєш... Надумався мене своїми казками бавити. Весна на тебе діє — ось що я тобі скажу. — А на тебе не діє? Роман перемовчав, явно ухиляючись від гріховної відповіді. Потім знову наріпився на хлопця: — Де ж ти, в такому разі, бестався, що ми тут з ніг збилися, тебе шукаючи? — В мене кінь засікся, так я перев’язував, щоб старшина не загледів та не виганьбив принародно. Знаєш, він як почне!.. І нічого взагалі було паніку піднімати... Що я вам — дитина на ярмарку? Ніхто вас не силував бігати, висолопивши язики... — Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, — розсердився Блаженко. —Може, думаємо, здуру десь хлопець у біду вшелепався, може, допомогти йому треба... — Не вшелепаюсь, — засміявся Маковей, — будьте певні! — Може, саме тому й не вшелепаєшся, що всі товариші піклуються тобою... Дружба, брате, велике діло. Бач, як тільки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефоніст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же інакше? Вся рота хоче, щоб із тебе люди були. Хлопець замріяно слухав, розглядаючи високі стожа-ри палаючого заходу. — Що тобі? Освіту маєш за вісім класів — не те, що ми, церковноприходські... Казанок у тебе на плечах варить нівроку... Кров ще, як у первістки, грає... Та ти при бажанні навіть в офіцери можеш вийти! Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кінця, немовби горіла. Захід палахкотів усе дужче, польові озера зачервонілися, ніби налиті ясною кров’ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсім червоно-бурою. Далеко на обрії дорога вигиналася, зникаючи десь під самим сонцем. Там, на небосхилі, силует колони ледве синів, тягнучись по рожевому тлі, як нерухома смуга лісу. Можна було тільки здогадуватись що й там, далеко, все, як і тут, гуркоче, рухається вперед, все, як і тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеляється повільними хвилями на довколишні словацькі нивки. Маковей міряв поглядом шлях, стиха усміхався йому. — А таки як встане, то й справді неба дістане!.. Це ти правду сказав, Романе! Зненацька ззаду хтось огрів канчуком Маковейчико-вого коня, аж він звився під своїм вершником. — Гони, не давай мочитись! — пролунав знайомий голос. Між вершниками, як із землі, виріс Хома Хаєцький. Гарячий, закіптюжений, наче щойно з-під молотарки. Впрів, най його мамі, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечі фуфайки, товстим шаром осіла сіра пилюка. Ледве помітно жевріють з-під неї червоні старшинські «молотки». Вже понад місяць Хома старшинує. Васю Багірова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кілька знаменщиків, і Багіров у числі інших ветеранів-сталінградців пішов на зміну загиблим. А в роті його заступив Хаєцький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому їздовому, як не героєві Будапешта? Командир роти призначив, а замполіт Воронцов, дізнавшись про це, благословив: — Добре. Вітаю вас, товаришу Хаєцький... Тепер ви розгорнетесь. І тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже роті господарство більше, ніж було раніш. Вишколений Багіровим, упевнено гнув свою старшинську лінію. Маковеєві спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помічає... Ось і зараз, порівнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцеві: — Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуляє... Насамперед поведеш коня до ветлазарету... — Для чого? — Він ще питає для чого... Засікся ж! «І звідки тобі це відомо, чортів «допіру!» Адже кінь навіть не шкутильгає!» — подумав Маковей і став захищатися: — Я промив, забинтував! — Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрібен ох-тіол. Пора вже тобі дещо тямити в медицині... Зробиш, що сказано, і доповіси. — Слухаюсь, — миркнув телефоніст. — А зараз — гони!.. Деякий час вони їхали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облітало шматтями, раз у раз щулився і завзято, по-собачому, клацав зубами то в бік Романового коня, то в бік Маковеєвого. Далеко попереду, в ледве мріючій голові колони, сідало сонце. Ребристі хмари вподовж обрію розжеврілися, .стояли, мов золоті гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Одні зовсім близько, інші за ни-йи, інші ще глибше, так, здається, і пішли кудись аж на Край світу. А між тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючій розкоші. Затопило рум’яним Сяйвом весь простір навкруги себе, охопило півнеба Стожарами. Роман закурив, глянув на сонце, потім на товаришів. Хаєцький і Маковей уже, здається, забули про свою гостру розмову, їхали плече в плече, мовчки світячи поглядами на захід. Всі троє притихли, мовби заворожені чарами цього ясного весняного вечора. — Заходить, — нарешті заговорив Хома, задумавшись. — Де то воно заходить, Маковею? — За Віднем, може... Ні, Відень лівіше, і Братіслава лівіше... За Прагою заходить, за золотою Прагою... — Чому — золотою? Телефоніст на мить завагався: справді, чому? — А чому — Злате Моравце? Народом так названо: Злате Моравце, Злата Прага... Сьогодні на станції, коли я коня порав, мені два чехи допомагали... «Поспішайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу... Там на вас вельми чекають...» Гуркіт підвід, рокіт моторів, іржання коней — все ставало зараз помітно лункішим, ніж вдень. Дзвінкі вечірні поля неначе самі підхоплюють і підсилюють гомін походу. Праворуч і ліворуч в степах скрізь рухаються війська. Всі словацькі шляхи сьогодні задимились на захід. Тепер і звідти, з паралельних димуючих доріг, лункий весняний вечір передає Маковеєві — через луки, через озера! — музику моторів, якої ще годину тому було не чути. Хлопцеві пригадалися осінні мряки-тумани десь біля Тиси... Довгі-предовгі ночі, багнисті темні поля... Хриплі команди, що глухо тонуть у сивому мороці... Там навіть звук власного голосу, обважнілий, наче відсирілий, падав за кілька кроків від тебе... А зараз як лунко та дзвінко навкруги! Що то — весна... Здається Маковеєві, коли б він оце заспівав, то почули б його аж на самім Дніпрі... По голосу впізнали б дівчата: наш Маковей! Десь на Дунаї співає, а в Орлику чутиі.. Тим часом на заході сонце невтомно зводило свої величезні сяючі будови, ставило із золотих хмар золоті міста з вежами, соборами, кучерявими садами. І все те світилося зсередини, весь час немов розжеврювалося. — Ви бачите — місто в хмарах! — схвильовано гукнув Маковей товаришам. — Дивіться, яке воно золотеї Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами... А між ними — хвилі, хвилі, хвилі, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять... Видовище захопило всіх. Однак незабаром з’ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах своє. Хомі ввижався золотий величезний трактор, що піднявся дибки над усім заходом. Роман запевняв, що то гіганти ковалі стоять з молотами над здоровенним ковадлом і щось кують. А Маковей наполягав, що то таки — місто. — Ну, як ви його не бачите? Хто знає, може, то Прага? Мо, вона й справді золота? Широко, бентежно відкриті очі горіли йому райдужним переливом далекого неба. — Там десь нас чекають! Сонце зайшло, степові озера згусли і стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивів по вибалках, рясно всипаних горбиками підземних кротячих поселень. Позаду в колоні хтось радісно закликав товаришів, щоб глянути вгору: високо над військами пролітали на північ журавлі. — Бач, як дисципліновано летять, — визначив, задерши голову, Хома. — Навіть дистанцію зберігають! II Старшинувати Хаєцький почав напровесні. Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край... Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті зливами дороги. Несамовиті гривасті потоки, що розбухали з кожною годиною. Противник відкочувався крізь гори за Грон. Висаджував у повітря за собою мости і місточки, забивав стежки завалами, мінував нависаючі над ними скелі. Головний тягар наступу в ці дні виносили на собі сапери. Всі підрозділи допомагали їм. Мало не кожний піхотинець ішов уперед з кайлом або сокирою, мов будівничий. Доводилося щодоби форсувати кілька водних рубежів, настеляючи для артилерії і важких обозів свіжі мости в таких місцях, де їх не було споконвіку. Дощі прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянисті холодні вітри-зав’юги. Однак молода провесінь з кожним днем все відчутніше нагадувала про себе. Навіть у негоду крізь хмари соталося стільки високого світла, що повітря навкруги здавалось не сірим, не похмурим, як восени, а майже білястим, променистим. І обличчя бійців, блискучі, вмиті, насічені дощами, здавалось, були весь час злегка осяяні звідкись невидимим сонцем. В горах майже не було населених пунктів. Лише коли-не-коли траплялись убогі селища угорських та словацьких лісорубів. Гвардійці не зупинялись в них ні ночувати, ні перевзутись, ні відпочити. Доводилось минати їх, несучи далі в набряклих шинелях воду численних гірських потоків, форсованих вбрід. Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишні безплідні місця, нарешті мусили видавати коням, як і своїм гвардійцям, раціони розкислих сухарів. В такий час Іван Антонович Кармазин одержав розпорядження — відкомандирувати старшину Багірова в полк. Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович і вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже він ішов до прапора, адже честь, виявлена йому, — це була честь для всієї мінометної!.. Старшинські справи, за наказом Антоновича, прийняв Хаєцький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня і товсту плетену нагайку. — Гриміла наша мінометна і гриміти буде! — запевнили товариші Васю на прощання. А він, зібравши своє немудре солдатське майно, що вмістилося йому в кишенях, і подаючи розчуленому Хомі руку, весело заповів: — Тримай, друже, кермо, не відхиляйся від гвардійського курсу!.. Легко було Васі сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамі! Ще й досі була Хаєцькому впомки та перша ніч його незвичайного старшинування. Гірка і повчальна ніч... Добре пам’ятав її і командир роти. Батальйон Чумаченка саме змушений був тоді затриматись під гірською норовистою річкою. Запаливши смолоскипи, дубіючи в крижаній воді, роти наводили переправу. Деяким підрозділам, в тому числі й мінометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарешті можна було відіспатись за все. Розташувались тут же, біля річки, під дощем, на кострубатому камінні. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули. Мокрими купами тіл посплітались під возами, попригрівались під попонами біля теплих тулубів виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по своєму табору, перевіряючи пости. За деревами шуміла чужим шумом річка, метушились люди із смолоскипами в руках, стукотіли сокири. Час від часу по той бік річки, в чорній глибині протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрілка — то батальйонні автоматники, форсувавши річку «на казанках», вели десь розвідку боєм. Хоча Іван Антонович уже промок до останнього рубця і, здавалося б, для нього в такому стані має бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак він усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як інші. А дощ суцільним шумом облягав усі навколишні ліси, темні кручі та висоти. Десь у темряві біля возів Хаєцький голосно сварився з неслухняними кіньми. — Я вижену з тебе оті забобони! — гукав Хома коневі. — Будеш ти мені шовковим! «І чого він досі товчеться?» — подумав Кармазин про свого нового старшину і, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тіл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалік впізнав Антоновича і з характерного чвакання його чобіт, і з того глухого покректування, з яким Антонович повільно спускався з горба, одначе вважав за потрібне зупинити начальство грізним окликом: — Хто йде? Щось промимривши у відповідь, Іван Антонович підійшов до подоляка впритул: — Чому досі не спите, Хаєцький? — На посту, товаришу гвардії старший лейтенант. — На якому посту? — здивувався Іван Антонович. — Хто вас призначив? — Видите... Я сам себе призначив. Старшині, звичайно, зовсім не належало стояти на посту, і Хома це добре знав. В роті Існував порядок, за яким на вогневій несли варту призначувані офіцерами бійці обслуг, а біля підвід старшина мусив виставляти ще окремий «автономний» пост із числа їздових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподівано застав свого висуванця. — Вам права старшини відомі? Хома надувся в темноті, як сич! — Відомі. — То чому ж ви в такому разі своїх підлеглих повкладали спати, а самі стоїте над ними в ролі няньки? Якийсь час Хаєцький мовчав. Потім, набравшись духу, затяг зі своїм повноголосим подільським виспівом: — Товаришу гвардії старший лейтенанті — Антонович давно вже помітив, що Хома починає отаким манером співати всякий раз, коли йому від чогось боляче і прикрй на душі. — Всі ж ми однаково не спали; і я, і вони. То чи ж мені ноги посудомить — вистояти якусь годину? А не стань — одразу розмови почнуться! — Спокійніше, Хаєцький... Які розмови? — Звісно, які... Бач, скажуть, як заначальникував, так уже і взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все відрапортують в артіль... Взявся, скажуть, Хома собакою на земляків... Іван Антонович слухав Хомині скарги і диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав своє право зубами? Який самому генералові не попустив би свого ні на вершок? І ось тепер, ставши начальником, вія раптом заспівав отакої... Мовби застидався тих широких прав, які були йому надані. — То хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю нарікання терпіти!.. — Еге-ге, — сказав Іван Антонович. — Бачу, ви, Хаєцький, погано зрозуміли свої командирські функції. Те, що ви солдата жалієте, це добре. Командир — батько своїм бійцям і мусить їх жаліти. Але те, що їхню роботу ви хочете перевалити на свої плечі, — не вже погано. Бо хоч які міцні будуть плечі одної людини, проте ніколи вони не витримають того, що витримають плечі колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Відстоявши години за рядового, ви потім звалитесь з ніг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевіряти? Хто буде викопувати влий прямі старшинські обов’язки? — Мене вистачить на все. — Не вистачить, Хаєцький, ніч крізь ніч... Звалитесь неминуче. Вдень почнете дрімати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. І буду вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього їздового, замість якого ви коней зараз пораєте, а персонально з вас, І не питатиму, чи спали ви, чи ні. І навіть коли з ніг звалитесь, то не пожалію, а, навпаки, жорстоко за це покараю. Бо коли солдат звалився з ніг лише завдяки своїй власній... необачності, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Хаєцький. Подумайте} старшина роти, — Іван Антонович підняв палець угору, — їздових стереже! Коней їм годує! А вони собі сплять сном праведників... Ну, як це назвати, Хаєцький? Відповідайте. — Панібратство, — подумавши каже Хома. — О, саме воно!.. А де панібратство, де лібералізм, там уже не питай залізної дисципліни. Там уже старшині й на голову вилізуть. А тому, — Антонович перейшов на грізний тон, — від сьогодні наказую: вам, як старшині, на пост не ставати. Коня під сідло взяти собі найкращого. Артиста візьміть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина їде! Взірець для всіх!.. І нікому — ніякого спуску. Все, що підлеглим належить, — дайте. Все, що належить з них, — візьміть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всіх пунктах. Вам зрозуміло? — По всіх пунктах. — Ми на війні, товаришу Хаєцький, — вже м’якше заговорив Антонович, — і ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подумає. Не потурайте ні на що. Бо ви не мені догоджаєте, не Іванові чи Степанові, ви здійснюєте волю Батьківщини, Все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов’язку. Дійте неухильно, чесно, справедливо. І тоді, хоч який будете суворий та нещадний, бійці ніколи не перестануть вас поважати й любити. Іван Антонович схилився біля воза на ящики мін, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед їздових свого земляка і приятеля Каленика. — Каленику,вставай! Їздовий щось миркнув і зібгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече. — Вставай! Кому сказано! Очманілий Каленик неохоче підвівся, сів. — Що таке? — На пост! — На пост? — Каленик смачно позіхнув. — А котра зараз година? Хіба ти своє вже відстояв? . — Уже відстояв. — Щось дуже швидко... — Судилося стільки. — А Гмиря де? Хай зараз він стане, а я піду в третю. — Ні, ти станеш зараз. — То ж чому? — А тому, — розлютився Хома, — що встань, коли з тобою командир розмовляє! Приятель схопився, як опечений. Коли Хаєцький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, біля воза. Нап’ята палатка халабудилась йому на голові, обстрілювана лопотливим дощем. «Чому ж він сам досі не лягає? — подумав Хома про командира роти. — Весь день нарівні з нами рвав собі жили і вночі не приляже...» Хомі навіть жалко стало Антоновича. – — Товаришу гвардії старший лейтенант!.. . Антонович не відповів на оклик. Схилившись на ящики, він уже міцно спав. «Стоячи спить, — дружелюбно усміхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий підхопити його на руки, якщо падатиме. — Стій, Антоновичу, стій, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо звалишся отут біля воза з власної провини, то ще й кару приймеш...» Вранці, перед тим як рушити на переправу, Хаєцький зробив ревізію на возах і доповів командирові роти про наявну кількість мін. Було по боєкомплекту на кожному возі. — Більше не підіймете? — поцікавився Кармазин. — Більше?.. — зам’явся Хома. — Чого ж... можна спробувати... Правду кажучи, йому й самому кортіло довантажити підводи ще бодай сотнею мін, користуючись тим, що машини полкового боєпостачання стояли зараз під боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть відстати, адже ще невідомо, які там гори підуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездоріжжя, бескеття? Заріз! Тоді додаткова сотня мін була б як нахідка. Хома вже давно все це обміркував, прикинув собі оком можливості транспорту. Не випадково він, тільки почало світати, взявся за ревізію. Але річ у тому, що на возах, крім боєприпасів, ще чимало місця захаращувало й особисте майно бійців та офіцерів роти, в тім числі й речі самого Антоновича. Як тут бути? В якій формі викласти Антоновичу свої жорстокі наміри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х’оминого вагання. — Старшина... — Я! — Негайно очистити вози від усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стріляти або вибухати. Натомість довантажитись боєприпасами. — Слухаюсь! Дозвольте почати? — Починай! За мить Хаецький уже був иа возі. Бійці, передчуваючи розправу, обступили його з усіх боків. Якось випало так, що першим потрапив Хаєцькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро. — Чиє? — дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чиїми речами мав справу. — Старшого лейтенанта, — попередив ординарець по-божно. — Приймай! — гукнув Хома ординарцеві і пошпурив йому речі до ніг. «Пропали авторучки, — покірно подумав Антонович, мовчки спостерігаючи цю сцену. Всі знали, що в його ранці, крім білизни та чистих зошитів, наготованих уже заздалегідь для рідної школи, зберігалася ціла колекція авторучок, що їх бійці дарували Антоновичу після кожного бою. — Тепер каюк ручкам... Напевне, всі потрощились...» — Ну, що ви на це йому скажете? Нічого й не скажете, — сміявся Черииш у вічі Антоновичу. — Смійся чужому горю. Радий, що в тебе нічого нема, крім польової сумки. А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкі ящики, вичитував за лібералізм їздовим, які, мовляв, приймають на сохрану різний мотлох. — Чия ковдра? Трофейна ковдра майнула з воза. — Чиє торбисько? Брати Блаженки дружно стали перед Хомою. — То наше, — заявив Роман. — Кидай сюди. Але Хома, перш ніж кинути блаженківську торбу, ради цікавості зазирнув-таки, що там у ній напхано. — О людино! — загримів він до Романа. — Сирицею мішок набехкав! Тьху!.. А-а, шкодив би твоїй мамі! Сти-дав би ся з таким мотлохом на переправу в’їздити! Гляньте, гвардійці, на Романів трофей: повен мішок сириці! Чи не на посторонки для своєї тещі надбав? — Не глузуй, Хомо, — суворо втрутився Денис. — То на гужі до хомутів. Писали ж тобі, що збруя в артілі нікудишня, все німець виграбував, в мотуззя коней запрягають... — То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артіль понесеш? — А понесу! — То неси! Бог на поміч!.. Хома кинув Блаженкам їхній мішок і взявся за інший. — А це чий сидір? — Моє! — підбіг Маковей. — Що ти сюди впер, Тимофійовичу? Так наче кістлявого фріца зашморгнув. — То запасне сідло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Іншим разом Хаєцький, безперечно, зважив би на Маковеєві просьби. Як і вся рота, Хома патронував малого телефоніста і, де тільки міг, виявляв йому своє високе заступництво. Але зараз він був нещадний. — Не підбивай мене, Маковею, на гріх. Що мус, то вже мус. Метаючи ранці та речові мішки, Хома добувся нарешті і до свого власного майна. Стоячи на возі, він узяв свій мішок за гузирі, витрусив з нього скарби на ящики, став перебирати. Зміна білизни, бритва та помазок, пара халяв, відрізаних від зношених домашніх чобіт, та полотняний домотканий рушник... Не важке Хомине майно, однак і йому немає місця на армійському возії Важка навіть голка для солдата в поході!.. Взяв гаптований рушник на руки, розгорнув, і гілляста калина зачервонілася до бійців далекими рідними краями, тьохнула вишитими соловейчиками. — Патку мій, патку! Власними руками Явдошка ці узори виводила!.. Давно зберігав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жінко, не осуди, любко! Пускаю твої вишивані соловейки на високі гори! Летіть, коли вже на те пішло!.. — Не викидай, Хомо, — запротестували товариші. — Халяви кинь, а рушник залиші. Хаєцький постояв якусь мить, вагаючись, і нарешті послухався ради. Згорнув свою барвисту пам’ятку, поклав до кишені. — Не багато заважить. Може, навіть легше буде з нею в поході. ...Все це діялось напровесні в похмурих придунайсь-ких горах. Відтоді вже минуло понад місяць. Хома оговтався, призвичаївся до своїх нових обов’язків. У гірських переходах він був помітно схуд, а тепер знову в