Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

XVIII

То освітлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи задніми дворами прилеглі до готелю будинки, штурмові групи пробивались до самого ранку в глиб кварталу. В «Європу» перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на плечах боєприпаси, зв’язківці тягнули кабель, на першому поверсі санітари перев’язували поранених. В усіх штабах по інстанції старанно відзначили на карті ще один важливий об’єкт, захоплений уночі. Артилеристи в самих гімнастьорках котили на руках протитанкові гармати, встановлювали їх за рогом готелю і на перехресті в кругляку, виритому німцями для своєї зенітки. Розбита зенітка ще й досі стирчала в небо мертвим хоботом. — Гармаші не відстають, — виглянувши крізь вирву вікна на перехрестя, ледь усміхаючись, промовив Чумаченко. Сьогодні він був задоволений усім, що діялось на світі. З того часу, як почалися бої в Будапешті, гармати супроводження йшли поряд штурмових груп. Ці маленькі славні гарматки можна було бачити то в обваленому під’їзді, то вони, причаївшись, визирали з вікна підвалу, то стрибали по брухту вздовж вузької вулиці, що, затиснута обвалами стін, нагадувала гірську ущелину після землетрусу. Гармаші, вправні, дебелі хлопці, одним духом викинули німецьку зенітку з кругляка і поставили на її місце свою. На стволі цієї гармати ясніли, як ордени, червоні зорі, а на щиті красувався напис: «Смерть білофіннам!» Де вже були ті білофінни та карельські ліси, а напис не злиняв і в Будапешті. Артилеристами командував Саша Сіверцев. Бадьорий голос його дзвенів. Сіверцев встановлював гармати жерлами в різні боки: одну — вподовж проспекту, що простягся вниз, здається, до самого Дунаю, другу — в бокову вуличку. Сьогодні юнацьке обличчя Сіверцева грало якимось особливо ясним рум’янцем. Вуха під чорною околичкою кашкета пашіли, як півнячі гребені. Він був у тому настрої діяльного натхнення, що завжди так осяває, красить людину перед боєм. — Сашо! — почув він десь зверху знайомий голос. Біля вікна третього поверху стояв Черниш, також збуджений і радісний. — Доброго ранку, Сашо! Як спалось? — Дякую, друже! Ніяк не спалось. А ти хіба спав? — Куди там спав! Сьогодні ж у нас вальпургієва ніч! «Хазяїн» каже, класична ніч. — Де твої «самовари»? — Скрізь: два на подвір’ї, два тут зі мною, один десь кочує. — Ви знову ввели кочуючі? — А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землі підтримаєш? — Обов’язково! А ти мене з своїх апартаментів... — Апартаменти!.. Самі розбиті ванни та фріци з ночі лежать. Як твоя «Смерть білофіннам» почуває себе в дунайському кліматі? — О, будь здоров! Готується прийняти нову зірку на ствол. — Сепі. Морозяний свіжий ранок розцвітився над Будапештом. Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря. На сході лягла по обрію величезна оранжева смуга. Літаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небі. Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив «фердинанд». Понеслися одна за одною з пекельним гудінням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повітря. Посипались вікна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибині кварталів заскрипів залізним скреготом «собака» — шестиствольний німецький міномет, і одна з мін вибухнула поблизу пушкарів. Хтось з-поміж них, видно, вийшов з ладу, бо Сіверцев сам підскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити ціль у панораму. А ціль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в білий колір, «фердинанд» наближався, як суцільна крижана брила, викинута з Дунаю. Тільки-но Сіверцев, припавши очима до панорами, хотів віддати команду, як важка гаряча болванка просвистіла над самою його головою і знесла щит. — Бий! — щосили вигукнув Сіверцев і закрив обличчя руками. Пролунав постріл. Крізь усі пальці Сіверцева сочилася кров. Внизу, на іншому перехресті, біла брила спалахнула високим полум’ям. — Лейтенант! Вас поранило? Незрозуміле, як його могло поранити: болванка, просвистівши над головою, пролетіла далі, щоразу дзизкаючись об брук і знов підскакуючи, як камінь, кинутий по воді. Однак Сіверцев усе ще стояв біля своєї гармати, закривши очі руками. — Лейтенант, відкрийтесь! Він через силу відірвав закривавлені паруючі руки від обличчя. Обслуга жахнулась: Сіверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Навіть незрозуміле ще було — як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повітряної хвилі від болванки. Бійці взяли його попід руки і перевели в готель. Тепер він лежав під стіною на килимі і чекав, доки його перев’яжуть. Косяки юнацьких бакенбардів злиплись від крові. Батарейці метушились, розшукуючи фельдшера. Всі вони були, як один, голомозі. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влітку і взимку. Може, тому здавались особливо в’язистими — шиї наче витесані. — Запорожець! — покликав Сіверцев одного з своїх сержантів. — Спалили? — Спалили. — По моїй наводці? — По вашій. Офіцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомість з’явився Шовкун і, опустившись перед Сіверцевим на одне коліно, став швидко розривати бинт... — Востаннє в своєму житті, — промовив Сіверцев несподівано рівним, спокійним голосом, — я бачив у своїй панорамі «фердинанда»... Горить? — Догорає. — Хлоп’ятка... Остання моя панорама... Хлоп’ятка, одвертаючись до стін, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардійські потилиці, дбайливо голені з ініціативи Сіверцева, лисніли потом. Шовкун обережно, м’яко перев’язував. — Гармата ціла? — запитав через деякий час лейтенант. — Ціла. — Бережіть її, — тихо заповів він.

XIX

Черннш саме вів вогонь, коли телефоніст передав, що його хоче бачити офіцер з батареї.  — Лежить внизу... Поранений. Командира роти якраз не було, і Черниш не міг піти, «Поранений... З батареї? Невже Саша? Але як? Коли?» — думав Черниш між командами. Через деякий час з’явився Кармазин і, замінивши Черниша, відпустив його до товариша. Внизу пораненого вже не було. Біля одного з вікон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Від Шовкуна. Черниш дізнався, що бачити хотів його справді Сіверцев. — Але це так тільки мовиться... бачити, —гірко сказав Шовкун. — Йому, бідному, нічого вже не судилося бачити... — Тобто як? — Без очей зостався... Євген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпіталі, Саша признався, що нічого так не боїться втратити, як зір. — Хай це буде між нами. Женю, — говорив тоді Сіверцев, — але я чомусь найбільше за очі боюсь... Як наші фронтовички найбільше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зір бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленінграда. Так, знаєш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... І шпиль Петропавловки, і балтійських морячків на набережній з дівчатами. І Ермітаж... Після трьох років розлуки... все це, Женю, якось само в очі проситься... Розумієш, у серце проситься... Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався німецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострілу. «І коли він навчився користуватись ним?» — мимохідь подумав Черниш, бігцем повертаючись на вогневу. В другій половині дня напруга бою дещо спала, і Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрів у більярдному залі Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на підлозі. Підійшовши ближче, лейтенант побачив у поламаній рамі розплатане полотно картини. Сліди багатьох чобіт залишились на ній. — Моя, — промовив художник, вказуючи ногою на картину. Вася Багіров за допомогу в нічній операції подарував художникові широкий ремінь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макінтоша, справді трохи скидався на партизана. Високо підсунутий капелюх відкривав випукле смагляве чоло. — Так, моя... Картина зображала гору Геллерт на правому березі Дунаю, де нині стоїть цитадель. Гору на картині показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давні часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилі — вершник, суворий степовик у шоломі, в кольчузі. Стомлений кінь схилив голову, шукаючи паші. Паші нема. Бо... «Не ростиме трава, де ступить копитом мій кінь». Вершник, відкинувши забрало, вглядається в далекий обрій. — Хто це? — Арпад. Один з перших угорських витязів, що привів наших пращурів з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю. — Куди він дивиться? — На Пешт. Вірніше, на те зелене поле, де через багато років виростуть квартали Пешта. — Хочете реставрувати? — Навіщо? Кому зараз це потрібно, лейтенанте?.. Зараз я бачу нові теми, нові кольори. Ви знаєте мої альбоми? Я їх поповнюю... В залі з’явився один з санітарів, козирнув Чернишеві. — Я відправляв гвардії лейтенанта Сіверцева. Він передав вам записку. Жіночою незнайомою рукою було написано: «Женю, друже мій!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санроті. Те, чого найбільше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В єдину мить відійшло вбік усе, про що мріялось. Нема зору. Нема художнього інституту. Лежу і думаю про Павку Корчагіна... А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед відправкою хотів ще раз зустрітися з тобою — не вдалося. Знаю, що ти не міг. Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стільки передумали, — чистий, голубий від неба... «Як льони цвітуть». Може, він буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобі дожити. Жди, писатиму на полк. Саша Сіверцев» XX За кілька день, уже в новому кварталі, Черниш мав змогу подивитися нові Ференцові альбоми. Бункер, в якому знайшов собі пристановище художник, містився в тому ж подвір’ї, що й вогнева мінометників. Посеред двору височів замерзлий фонтан, біля якого напередодні, під час нальоту, було забито двоє коней з боєпостачання. Від коней уже залишились самі ребра та копита зі стертими ясними підковами. Решту обібрали угорці. У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усіх бункерів, як на полювання. Наближаючись до підвалу, Черниш наздогнав двох дівчат. Одна з них несла шмат мерзлої конини, обережно тримаючи її самими пальчиками. Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили поміж себе. Потім та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лікоть. — Пане офіцер! Черниш обернувся. — Що тобі? —Пане офіцер — Дівчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну і весь час запобігливо посміхаючись. Черниш зрозумів тільки одне слово: «кенір» — хліб. Дівчина, що тримала конину, повторила йому це слово кілька разів. Потім, щоб краще пояснити лейтенантові свою пропозицію, вона, не ніяковіючи, розстебнула шубу, показуючи свій тонкий, перетягнутий поясочком стан. — Сен. За шматок «кеніра» вона пропонувала йому віддатися. Черниш почервонів, лайнувся невідомо на кого і, насунувши кашкета на очі, швидко побіг униз. Дівчина здивовано дивилася йому вслід. Чернишеві було соромно і тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хіба вона змогла б так? Хоч би вмирала? В бункері він одразу побачив Ференца. Художник працював, сидячи в самій сорочці навпроти вузького, загратованого пікна. Підтяжки, мов бурлацькі лямки, оперізували йому плечі. Сонячне проміння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на подвір’ї вибухав снаряд, то в бункері спалахував короткий, невиразний виблиск, як денна блискавиця. Виблиски ці зараз не страшні, не багристі, як вночі, а біленькі, перемішані з сонцем. Раз у раз вони моргають, тріпаються окіл Ференца, мешканці тиснуться попід стіни, тільки художник, як чаклун, не кидається від них нікуди. На оклик лейтенанта Ференц відклав роботу і шанобливо встав, вітаючись. Зайшли дівчата з кониною і, уникаючи погляду Чер-нипіа, винувато шаснули в далекий куток. Ференц дістав альбом. Це були зарисовки угорських шляхів, трупи в кюветах, придорожні указки, ескізи сірих степових ферм, забутих богом і людьми... Олівцем, тушшю, аквареллю... —— А ось-Ференц перекинув аркуш. Юнак з бакенбардами стоїть навколішки біля гармати. Зосереджено, напружено дивиться вперед. Саша Сіверцев. — Ви його бачили... тоді? — Бачив. Який офіцер!.. Мені говорили його солдати... Я все знаю... Черниш подивився на Ферепца. «Що ти знаєш про нього? — хотілося сказати. — Дуже мало ти знаєш, Ференц! Хіба відомо тобі, що цей офіцер, ведучи огонь в Будапешті, думав про відбудову Ленінграда? Що, обстрілюючи одну з поліклінік, переповнену хворими, він навмисне не пустив жодного снаряда по вікнах... Про це він признався тільки своєму другові. Скільки він думав про цей Будапешт! І ненавидів, і любив... Нещадно бив і вбити не хотів». Дівчата, обрізаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Він стояв над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густі широкі брови хмуро зійшлися на переніссі. Безхлібні дівчата розчаровано шепотілися поміж себе. Вони шепотілися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офіцер, мабуть, закоханий. Інакше чому ж він погребував ними? Вони молоді, у них гарні фігури. Чи, може, він боїться поганих хвороб? Але міг би поспитати мешканців бункера, упевнитись... Ні, він, видно, ідеаліст і безнадійно закоханий... З таким смутком дивиться в альбом... — Що означає цей підпис, Ференц? — «Рятівник», — переклав художник свій підпис під зображенням Сіаерцева. Увечері, коли до вогневої під’їхала кухня, Черниш покликав куховара. — Гришо, у тебе залишається суп? — Буває. —— Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають. — Та я знаю, що у них цей рік має п’ятнадцять місяців. — Як п’ятнадцять? — А так... Окрім наших дванадцяти, додалося ще три німецькі: терпень, холодень і голодень. Після роздачі в кухні дещо лишилося, і Ференц оголосив бункерові, щоб ішли з посудом на подвір’я; руський Гриша даватиме суп. Гриша, в халаті поверх ватянки, стояв з черпаком у руці над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче він робив якусь важливу державну справу. Угорці вишикувались у чергу, і Гриша відміряв кожному по півчерпака, стараючись нікого не обділити. Він сердито ремствував, що нажив собі «цих нахлібників» і мусить заради них стовбичити тут, поки фріц пошле йому гарячої засмажки. І все-таки Гриша чесно примірявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всім. Угорці дивилися на нього майже з побожністю. Надовго-надовго запам’ятається голодним мешканцям будапештських кварталів цей руський Гриша з черпаком в руці і автоматом за плечем. Гриша нарікав і бубонів, проте коли жінка, якій саме наливав їжу, показала на пальцях, що вона має ще й двох кічі, маленьких, то Гриша, замість відмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевіряти: — Правду вона каже? Угорці закивали головами: правду, правду. Гриша відміряв і на кічі. Черниш збоку спостерігав роздачу. Серед інших в черзі стояв, відкотивши комір, солідний мужчина в драповому пальті, з товстим портфелем під пахвою. Жінки, вказуючи на цього суб’єкта, шипіли до Гриші: «ШпекулянтІ» Ференц на вухо пояснив лейтенантові, що суб’єкт з портфелем справді спекулянт. Уже раз одержавши, він підходить вдруге. Черниш теж бачив цього типа вдень, Він терся серед бійців, питав золота. — Маю, — сказав йому тоді Хаєцький. — Ось де маю! Повний диск! Золотом набитий! Але не продаю — задарма віддаю! Кому винен — розплачуюсь!.. Хочеш? Спекулянт тоді не захотів. Тепер він стояв біля кухні і, задерши свою чорну цапину борідку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша ніби не чув, що йому сичали жінки. Він не боявся дати маху: хоча обличчя спекулянта й не запам’ятав, зате запам’ятав його консервну банку з-під американської тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й слова, з розмаху трахнув черпаком по банці, вибив її у спекулянта з рук. Той злякано відсахнувся. — Ось тобі для початку, — пригрозив Гриша навздогін. — Я навчу тебе чесно вести зі мною комерцію! Іч... дипломат! Відбігши вбік, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злістю. Мине якийсь час, і він виступатиме на передвиборних мітингах десь у Веспремі чи Сегеді і вимагатиме заміни жорстоких радянських окупаційних військ американськими. Черниш, розвеселившись цією сценою, рушив до вогневої. Дівчата, яких він зустрів удень на східцях, зараз стояли в черзі. З-під насунутих капелюшків вони уважно стежили за ним.