Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
Не завжди однаковими були втрати й набутки. І часто набуток обертався втратою. От як велика злука. Під час Переяславської ради 18 січня 1654 року Іван Сірко не склав присяги на вірність московському царю. Не розумів він єднання з тими, хто потай точив ножі, аби встромити у спини українцям. Іван Сірко не хотів цієї злуки. Та й сам Хмельницький тричі спинявся, вагаючись перед останнім кроком. Коли ж Богдан узяв у руки перо, було вже по всьому. Тієї ж миті скочив на вірного коня Іван Сірко та й подався на Січ, відхрещуючись від служби посольської словами:
— Моя справа — гостра шабля й кінь. Болить моє серце, коли бачу, скільки неправди й підступності терплять бідні люди від клятих бусурман. Все, що роблю, має бути спрямоване на те, щоби визволяти простий український люд.
Зустрівшись на Січі з побратимами, мужній вояка заповзявся готувати морський бій проти найлютішого ворога — бусурман. За його волею та за бажанням запорожців ескадра чайок вирушила «промисел над Кримом чинити».
Впав Судак, поступилася перед козацьким наступом Кафа, склали білі крила турецькі кораблі. А коли бистрохідні козацькі чайки вийшли в Азовське море, наслухана про Сіркову непоборну силу, покірно здалася Тамань. Чорне прокляття, що вирвалося з охриплих грудей Іслам-Гірея й полетіло слідом за характерником Іваном Сірком, покликане настигнути його в дорозі, потонуло у хвилях гучного козацького реготу.
Османська імперія прагнула заволодіти світом. Північна Африка, Близький Схід, Балкани, Північне Причорномор’я, Кримське ханство вже належали їй. Чужовірам цього було замало. Попереду лежала непокраяна ними велика і багата на дари Україна, де можна було захопити найбагатший ясир. Коли б тільки… Коли б тільки не козаки. І отой непоборний усюдисущий Іван Сірко, який невсипущо захищав українські землі. Він був скрізь — у степах, на шляхах, біля Дніпра та обіч Чорноморських розливів, по всіх усюдах і просторах. Влітку — на порогах, взимку — на пограниччі. Являвся несподівано, як дужий повів вітру, наводячи жах на захоплених зненацька нукерів. Він був із породи людей, здатних бачити навіть у нічній темряві. Мав вовчий зір, ба, навіть і нюх. Його шабля видзвонювала по кістках ординців, як гострий півмісяць серпа у травах. Іван Сірко не мав жалю до бусурман. Відважно ставши на оборону покривджених українців — обвитих путами неволі, закинутих на галери та почеплених на іржаві гаки, характерник Сірко був на чолі молодецької ватаги. І чамбули та яничари — ті, що вогнем і ятаганом полонили цілі народи, — полохались, бачачи його перед собою, летіли шкереберть із сідел, налякані лишень одним словом: урус-шайтан! Від найстаріших татар до найменших татарчат переходило застереженням із вуст в уста ім’я великого характерника Івана Сірка. Одним цим іменем заляканий був весь кочовий народ.
Найкращі вивідники, направлені відшукати болючі місця головного ворога, приносили правителю розпачливі відомості:
— Гяур Сірко — великий воїн. Він не знає страху. Не боїться ран. Він — сильніший за смерть.
— Хіба немає такої зброї, якою можна його вразити? — недовірливо перепитував султан своїх нукерів.
Ті, кому вдалося вижити в бою з козаками, злякано белькотіли:
— Аллах свідок, немає! Відважний нукер Агалар вдарив його ятаганом. Але той тільки засміявся на це. Потер руку — і знаку не стало від удару. Те, що ми бачили, вразило нас глибше, ніж гострі шаблі гяурів.
Як остовпілий, завмер Агалар на місці і… мертвим упав під ноги сивогривого коня клятого гяура. Зворохоблений кінь втоптав хороброго нукера у траву.
Лють переповнювала серце правителя. Гнівно запитував він своїх воїнів:
— Але ж хіба не можна знищити його вогнем?
— Із води він виходить сухим, а із вогню — неопаленим. Таємниці химороди покорилися йому. Він уміє навіювати марева та видіння, здатний на льоту ловити кулі й повертати їх супроти нас. Аллах свідок, — знову покликалися перестрашені нукери на свого верховного захисника, — ті кулі, що вдаряли йому в груди, легко збирав він рукою і кидав жменями в наш бік. І відкинуті кулі влучали прямісінько в ціль, вкладаючи на місці десятки!
Султан мовчав. Він не знав, як погамувати страх своїх вояків. Покарати нажаханих? Робив це не раз. Але ж новобранці, ті, кому судилося зустрітись із козацьким військом, белькотіли згодом те саме:
— Сірко — непереможний! Потішаючись, у час битви він звелів козакам підняти над головами срібні заточені ножі, вдарити ними хрест-навхрест — і відразу ж безсилля скувало наші передні ряди. Більшість закам’яніла на місці. Всі вони потрапили в ясир.
— Але чому ті, що були позаду, кинулися врозтіч? — хрипів султан.
Нукери, падаючи на коліна, благали про помилування. Та великий правитель Османської імперії не знав жалю до переможених. А потому дні й ночі не відав спокою. Він мусив подолати непокірних. Задля цього споряджав у бій найліпших воїнів. Тьма-тьмуща їх заступала поля України. І перелякані козаки, здається, починали відступати. Під зливою стріл, пригинаючись до грив прудких коней, кидалися навтікача. Бусурмани з диким гейканням мчали слідом, відчуваючи близьку перемогу. Але негадано-неждано їхні коні ставали на диби. Перед ними, невідь-звідки поставала столітня хаща, де густі та розлогі дерева впирались у небесну височінь. Скаженіючи, османські вояки люто кидалися на дерева, сікли їх по живій корі. Сікли — і жахалися. Чувся дикий зойк, кров цібеніла зі стовбурів. Під ноги нападникам падали нукери, взяті напередодні Сірком у полон.
Султан, утомлений поразками, йшов до своїх візирів. Хитромудрі радники, вислухавши намісника Аллаха на землі, радили йому земне — спокусити Сірка. Але правитель заперечував:
— І це вже було. Чув, що поляки вдавалися до підкупу. Дурноголові шляхтичі не відали, що золоті червінці та коштовні прикраси — для цього гяура ніщо. Кажуть, він засміявся в очі піднощикам дарів: «Я не баба, щоб носити всілякі брязкальця». І летіли пріч монети й золоті ланцюжки. А за ними й голови шляхтичів.
— Але ж є й інша зваба, — знаючи велику любов правителя до жагучих одалісок, догідливо раяли візири.
— І до такого не ласий цей чоловік. Гяури мають у серці одну любов.
— Але ж, певно, що й він безвільний перед якоюсь силою? — шукали розгадку султанові радники.
— Але ж якою? — султан аж пінився від злості. — Це — страшний чоловік. Він знає те, чого ніхто з-поміж людей не відає. Бачив я сам, на шиї своїм воїнам понавішував захисні амулети, що на них густо нанизані якісь бульбочки. Ці бульбочки рятують від голоду і спраги, допомагають проходити під водою та зачаїтись у непрохідному болоті. Навіть сліпці поряд із ним — відчайдушні та непохитні. Той сліпий воїн-співець, якого Сірко повсякчас має біля себе, не тільки співом, а й зброєю служить війську. Як це можливо?! Навіть і кінь, що носить гяура-Сірка на собі, навчений виносити свого господаря з найлютішої січі. Що це за людина?! Хто він такий насправді?!
— Він — великий воїн, — захоплено вигукували візири.
— Він — урус-шайтан! — гнівно блискав очима правитель.
І візири, низько схиляючись, виправляли свою необачну погрішність:
— Але ж немає на землі більшого воїна і славнішого з-поміж усіх людей на землі, як ти, наш правителю, брат Сонця й Місяця, внук і намісник Аллаха на землі.
ОСІНЬ — ПОРА ВЕСІЛЬ
Сірко з Петром неждано прибули додому. Та ще й не самі, а з двома молодими козаками.
— І що за гості до нас завітали? — розпрямивши плечі, радісно зустрічав вершників біля воріт Дмитро Половець, маючи велику потіху з того, що рідні люди додому прибились, та ще й, як водиться, не багато і не мало — купу січових новин привезли.
— Ну, здоров будь, батьку, — притримуючи за повіддя Сивогривого, привітався Іван.
Окинув старого поглядом, широким рухом пригорнув його до себе, а вже тоді мовив: — Як воно тут воюється з чотирма бабами? Нелегко буває, еге ж?
