Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
— Господь милостивий, — старечий голос отця Григора, який став біля труни, аби розпочати заупокійну службу, втішає родину, — поєднаних союзом любові Він не розлучає…
— Упокой, Господі, душу усопшого раба Твоєго отрока Романа! — горластий дяк зненацька перекрикує панотця. — Прости єму всякоє согрешеніє, вольноє і нєвольноє, і даруй єму Царствіє Твоє! — посоловілими очима оглядає згорьовану родину, міркуючи потайки, як щедра богомільна Половчиха відплатить йому за його запопадливість.
А Марія тим часом розпачливо зиркає навкруги і впирається поглядом у чоловіка. Сподівається від нього розради. Та Дмитро не може дивитися їй в очі — почувається винним у тому, що сталося. Не застеріг. Не вберіг. Не в змозі поділитися з дружиною горем, яке причаїлось у його глухому мовчанні та згаслих очах, Дмитро Половець із силою стискає долоні в кулаки, ніби це допоможе йому розчавити біль втрати. Та біль той невиліковний…
На дев’ятий день після похорону, щойно від поминального столу розійшлися люди, Іван ошелешив рідню:
— Збирайте в дорогу Петра. Він поїде зі мною.
Родина заціпеніла. Софія, приклавши долоні до грудей, перевела стривожений погляд із чоловіка на сина, не знаючи, що сказати на це і що робити далі. Дмитро, який саме зібрався встати з лави, завмер біля столу. Дівчатка принишкли й собі. Першою оговталась Марія:
— Ой лишенько! — Половчиха сплеснула руками, прохально, як загнане звіря, поглянувши на сина. — Іване, вгамуйся! Що ти надумав?!
У гострому погляді сина побачила, що заперечень він не потерпить. У ній раптом ожило давнє відчуття страху і смутку, яке оселилося в її душі тієї днини, коли від батьківського порогу подався у світи її єдиний син. Не питаючи ні в батька, ані матері дозволу на це, не прощаючись перед довгою дорогою — зібрався й утік. З тих пір більше часу проводить на Січі, а менше з родиною… І от Господь забрав Романка. Тепер і Петруся не буде поряд. Марія схопилася за внука:
— Не пущу!
Хлопець принишк. Пориваючись до батька, не мав сили відсторонити бабусю — це ж на її руках він солодко спав маленьким. Але усі ці дев’ять днів, криючись од усіх інших, він тільки те й робив, що умовляв батька взяти його з собою. І нарешті вмовив. Що ж буде тепер?!
Іван, відчувши цілком недитячі вагання сина, звернувся просто до нього:
— Петре, скажи, чого ти сам прагнеш?
— Я… — несміливо промовив у відповідь хлопець. Розгублено оглядаючи обличчя найрідніших людей, він не смів уголос висловити своє бажання.
— Кажи, бо мені ніколи! Зараз рушатиму.
Батькова твердість додала хлопцю певності.
— Я хочу на Січ! — поспіхом вимовив і став ближче до батька.
— Дитина не тямить, що говорить! — вибухнула плачем Марія. — Це ти!.. — стрілила поглядом на сина. — Це ти напоумив хлопця! У чотирнадцять літ, подавшись за пороги, тепер і власного сина забираєш геть з дому. Та він ще малий, чуєш?! Залиш його тут! Не губи!..
Іван заціпив зуби, аби стриматись:
— Я знаю, мамо, що ви любите Петра понад усе. Але я — його батько. І я знаю, що ліпше для нього, а що ні. Крім того, це — його вибір. Ви ж самі чули, — додав тихіше, побачивши, як поникли материні плечі. — Так буде краще.
— І що ліпше? Що?! — ручаї сліз потекли по лицю Половчихи. — Нащо йому шаблюка до рук, коли біля землі стільки роботи є? Хай би вчився плуг у руках тримати. І нам поміч, і йому добра наука в житті, що не раз придасться.
— Буде вам, мамо! — різко обірвав Сірко Маріїне голосіння.
— Ні, таки послухай мене, — жалібно засокорила та до сина, з докором вдивляючись у його обвітрене та потемніле від горя лице — Коли ти подався з дому, ми були молоді. А зараз і нам треба помочі. Ти ж про всіх дбаєш, за всіх в оборону стаєш, та тільки що з того нам, твоїм рідним? Зістаримося — нікому буде й кухля води піднести. Романка вже немає!
Марія заридала. Думала, може, розжалобить сина, геть знесиленого втратою, натомість почула від нього щось цілком несподіване:
— Я збережу Петра біля себе.
Половчиха зблідла. Іван неначе докоряв їм усім — батькові, матері, дружині. Він, здається, звинувачував їх у тому, що сталося.
— Сину! — скрикнула Марія. — В чім наша вина?
Нічого не сказав Іван у відповідь. Тяжко зітхнувши, подивився на завмерлу біля скрині Софію, звелів їй:
— Жінко, збирай хлопця в дорогу.
Як підстрелена птаха, з глухим зойком кинулася Половчиха до невістки:
— А ти?! Чого ти мовчиш?!
На її подив, змарніла від горя Софія мовчки згортала Петрусеві сорочечки до полотняної торби.
— Хіба ти не мати?!
— А Іван — батько.
— Але ж він забирає!
І раптом, досі мовчазна молодиця глянула на Марію палючим, як жар, поглядом:
— Ну і хай! Так треба! Чуєте?!
Вперше за весь час, відколи ступила до хати, Софія посміла підвищити голос на свекруху.
— Жінко, схаменися! — відсахнулася та з подиву: вона ще не бачила невістки такою, як зараз.
Софія, пригортаючи до грудей великодню Петрусеву сорочку, зболено видихнула:
— Моєму синові варто бути поряд із тим, кого за приклад має козацтво. Хай навчається біля батька. Інакше зів’яне передчасно і піде, як Рома… — рясні сльози не дали їй домовити імені втраченого сина.
Марія вхопилася за серце. Ці двоє і її дочасно зведуть у могилу. Але ж вона мусить відстояти онука. Конче мусить лишити його біля себе. Їй не стане сили відразу ж після гіркої втрати пережити ще й розлуку… Половчиха кинулась до чоловіка. Чекала від нього захисту та підтримки. Дивувалася, чого німує, заклякнувши на лаві:
— Дмитре, скажи ти! Скажи їм хоч би щось!..
Дмитро мовчав. Спершись чолом на долоню, дивився просто перед собою. Здавалося, міркував про щось своє. Що він міг сказати? У чім зізнатися дружині? У тім, що почувається винним перед сином? Бо старий Половець таки справді ніс на собі тяжкий хрест провини: то він не вберіг Романка… Тому, коли Іван скочив біля воріт зі змиленого коня, а Романко ще теплий лежав у хаті, Дмитро зі стогоном впав йому в ноги. «Прости!» — тільки й спромігся вимовити…
І що тепер він мав сказати жінці, що заквилила над ним, як та чайка:
— Чо-го ж ти мов-чиш, чо-ло-ві-че?!
Підвів очі від столу, важко глянув на дружину.
— Що ти хочеш почути, Маріє?!
— Скажи їм, — плачучи кинулась до нього, — що нам лишилося вже зовсім мало жити… Як мовиться, три чисниці на двох. Нехай внук наш буде біля нас!
Дмитро заперечливо хитнув головою. Серце жінки заболіло-затрепетало в грудях, вгадуючи наперед, що відповість він на її слізне прохання. Старий Половець важко підвівся з лави:
— Хай хлопець їде на Січ, — цими словами голова родини зупинив у хаті суперечку. Мало бути по його слові. Нічого вже не змінити.
Після смерті Романка Марія Половчиха почувалася недужою. Спершу як дрібний пісок, а потім як важке каміння обрушився на неї відчай. Пекучий біль немилосердно здавлював горло, не давав спочинку ні вдень, ані вночі. Іноді вона справді задихалася, хапала ротом повітря, мов витягнута з води риба. І тоді Софія притьмом бігла до свекрухи, тремтячими пальцями похапцем розстібала сорочку на її впалих грудях, злегка розтирала пучками горло. Біль поволі відступав. Але ненадовго. Не встигала жінка натішитися короткотривалим спокоєм, як незнана хвороба, ніби причіпливий чужий пес, поверталася знову і невідступно пленталася поряд.
Від розпачу Марію рятувала лише велика віра. Половчиха більше часу проводила в церкві, ніж удома. Щоднини, після вранішньої служби, вона надовго зупинялася біля образу Богородиці, просила у неї прощення за всі гріхи. На диво всім мереф’янам, до набожної дружини невдовзі приєднався й Дмитро Половець. Той, хто раніше доводив інколи її до сліз богопротивними словами або ж незумисними грубощами в день свята. Либонь, у скрутну хвилину, знесилений втратами і тривогою за недужу дружину, чоловік нарешті вирішив звернутися до Бога. Так гострословили злі язики за спиною старого Половця, що, згорбивши плечі, ніби ніс на них непосильний тягар, щоранку йшов слідом за дружиною до церкви. Ставлячи свічечки за здоров’я жінки, ревними молитвами просив у Господа зцілення для її немічного тіла. Одначе Марії не легшало. А люди дедалі частіше перемовлялися поміж собою про те, що, мабуть, Половчисі вже недовго топтати ряст. Навіть і дяк, дізнавшись про причину несподіваної набожності старого Половця, виявив до нього співчуття. Але, як виявилося згодом, не безкорисне. Нерідко тепер після служби він чатував на чоловіка за порогом церкви, діставав з-за поли зачерствілу проскурку «от патриарха всєя Руси Нікона во імя ісцеления Божьей раби Маріі» або ж запопадливо тицяв у руки затемнену карафку «со святой водой, прівезєнной із Ієрусаліма», за що, звісно, отримував щедрі подаяння від Дмитра, враженого такою чуйністю.
