Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Правдоподібно, ся пригода з Золотаренком послужила вихідним моментом для ріжних таких страшних історій: за пригодою з гробовцем Тимоша пішло оповіданнє про пригоду на похороні старого Хмельницького, розповіджену у Ємйоловского: “Коли ховали його в Суботові, в церкві ним фундованій, з волі божої огонь від свічок, що стояли наколо тіла, раптом обхопив катафалок, на котрім стояла труна з тілом, і спалив не тільки тіло, і деревляну церкву, але й усіх попів і людей немало, які були там: так від сильного вітру розгорівся, що все то в попіл обернув” (с. 109).
22) Див. вище лист Забіли ст. 1087.
23) В польських справах 1655 р. (№ 7 л. 202) знайшовся цікавий лист Нечая до могилівського воєводи з 15 грудня ст. ст., ще перед призначеннєм його полковником білоруським: він титулує в нім себе “полковником чауським і новобихівським”. Він пише:
“Як скором почувъ о высланом от твоєй честности до Чаусъ воєводЂ, зараз всЂ справы мнЂ злецоные покинувши днем и ночю спЂшылем ся на спотыканье. Бо Чаусы мЂсто моєго полковництва, належало мнЂ, бЂдному старшому такъ знаменитых людей честно стрЂсти и поклонитись; аже-м не моглъ заспЂти, отжаловати не могу.
“Прето прошу чест. твоей: чесо ради пріезджал твой наместникъ до мене? Альбо мЂста заЂзджать? РазумЂйте, мЂста не попущу, ажъ вЂдомость одержу от єго мил. п. гетмана. Єсть у грамотЂ у мене от єго цар. вел., же я полковникъ чаусный
“Єстьли указъ от єго цар. вел., абы нас козаковъ не было ту треба-же по мЂстах, мЂстечках, селах, деревнях козаковъ оборочаєш в подданые,-я не токмо с Чаусъ, але и з Нового Быхова с козаками и с пушками, з гарматою уступлю. А иначей хочъ чест. твоя сто тысяч войска на мене приведи, не вступлю до смерти. Я по указу старшыхъ дЂлаю-бо и тепер много маю грамот от єго мил. п. гетмана наказного войска єго цар. вел. Запор., вЂрного слуги и зычливого подданого єго цар. вел., абым якъ напрудше козаковъ зо всЂхъ тутейшыхъ городовъ збирал противно ворогомъ и недругомъ єго цар. вел. Прето я по указу єго козаковъ збираю, и мЂст не попущу-бо козакъ без мЂста не жієт. Килька тысячъ в Новом Быхо†с тутейшыхъ городовъ хлЂбъ мают, которіи на услузЂ єго цар. вел. по осударском указЂ моєго милостивого зостают. Єсли прето мЂста заезджаєте, то и нас козаковъ не треба. Лучше бы нам по працах дома зоставать. Але на указ єго цар. вел. не токмо служить вЂрне, але и умерти готови зостаєм.
“Що бачному розсудкови чест. твоєй подавши и себе зычливого слугу чест. своєй якъ напильнЂ, преподаю. С Чаусъ. 15 декабря 1655. Честности твоей моєго милостивого пана и добродЂя нанизшый слуга Іван Нечай, полковник войска єго цар. вел. Запорозкого чаускый и новобыховский”. (Ориґінал, на двох піваркушах, на обороті адреса).
День смерти Івана Золотаренка незвісний. Чи називає ще його тут Нечай як живого, чи се згадка про небіжчика або мова про котрогось з його наступників-не ясно.
ПО ЛЬВІВСЬКІМ ПОХОДІ-ПОСОЛЬСТВО ПОЛОВЦЯ, ВИГОВСЬКИЙ У БУТУРЛИНА В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, ВІСТИ З ГРУДНЯ, СЕУНЧ БАТУРЛИНА, ОПОВІДАННЄ ПАВЛА АЛЄПСЬКОГО, ОПАЛА І СМЕРТЬ БУТУРЛИНА.
Вернуся на хвилю до подій на головнім фронті.
Повертаючи чи повернувши з походу гетьман вислав до царя посольство з відомостями і трофеями. На жаль, досі його акти не викриті; дещо довідуємося з актів посольства Лариона Лопухина, що було відгомоном вістей привезених від гетьмана. Висилаючи Лопухина цар доручає йому порушити деякі справи, переказані “сього року” через білоцерківського полковника Семена Половця 1): що воєвода Тишкевич присяг цареві на вірність, що міщанам львівськім і камінецьким посилалися листи, намовляючи їх не піддаватися нікому крім царя; що гетьман прохав заборонити Донським козакам, щоб не нападали на Крим, поскільки хан житиме в згоді з Запорозьким військом. Все се виразно вказує, що Половця посилано зараз же по поході, і те що післано білоцерківського полковника може натякати, що посилалося посольство з Білої Церкви, зараз у повороті. Але поза згаданим в посольстві Лопухина я під сю хвилю на жаль, нічого більше про це сказати не можу. Крім уже наведеного в посольстві Лопухина згадується ще, що гетьман просив у царя московського війська на весну, коли б звідки небудь неприятелі почали наступати на Україну. Зрештою побачимо те все далі в звідомленню Лопухина.
Можливо, що се було тоді ж, як посилалося до царя Половця з товаришами, в середніх днях грудня н. с.,-Бутурлин з своїм штабом був уже в Білій Церкві і займався виготовленнєм реляцій цареві, що мали відвезти “сеунчі” від всіх трьох армій, разом з трофеями, бранцями і всіми иншими доказами вірної і успішної служби. Серед сих занять застав його Іван Виговський присланий від гетьмана довідатися, чи нема царських директив Запорозькому війську. Бутурлин в своїй реляції описує так свою розмову (я передаю мову Виговського в першій особі):
“За царським указом ходили ми воювати з царським військом Корону Польську- аж до самої Висли ріки. Як тепер цар звелить що до тих городів, що здобуло (заступили) царське військо? Чи стояти нам з військом Запорозьким при своїх городах, чи йти на неприятеля?
“Стало нам відомо, що Великополяне від шведського короля відступили, також і Мазовецьке воєводство. У нього гетьманом Конєцпольский, що був хорунжим коронним, і з ним мало що польського війська; шведський король післав його на Великополян. Ракоцій присилав до гетьманів-С. Потоцкого і Лянцкороньского, щоб його вибрали польським королем, а зате обіцяє прислати військо і підняти турецького султана, Мунтян і Волохів щоб боронити Польщу від Шведів. Хочуть іти на наші городи. Нехай би цар дав нам супроти сього свій наказ; гетьман про всі сі справи написав уже цареві.
“Воєвода чернигівський Тишкевич писав гетьманові і мині, що князь Бог. Радивил хотів би бути в підданстві цареві; мабуть і до царя посилав своїх післанців. Богато й инших сенаторів хочуть бути підданими царськими, а під шведським королем бути не хочуть; про се будемо мати скоро (докладніші) вісти і тоді напишемо великому государеві” 2).
Таким чином з козацької сторони підчеркувалась повна льояльність до йаря. Замиреннє з Татарами тут наче б то нічого не змінило-хоч може й не припадково було, що відносин до Криму, Порти й Яна-Казиміра Виговський не доторкнувся. Гетьман і військо заявляли свою готовність іти за наказами царя, і начеб то бажали московської помочи проти Ракоція та його союзників (хоча в дійсности саме тепер менше ніж коли небудь, з огляду на політичну ситуацію, старшина козацька бажала бачити московське військо на Україні-щоб мати вільну руку). На жаль не маємо листів і посольств гетьмана до царя з сих місяців-вони може б нам дещо сказали більше, тим часом мусимо вдоволитися сею деклярацією Виговського.
В сім аспекті льояльности Козаччини-може не без впливу сеї ж деклярації, вилагодив Бутурлин свою реляцію цареві про кампанію, з тим щоб вислати її з сеунщиками. Ми її більше менше знаємо. Вона представляла вислід кампанії можливо оптимістично: широко описувала успіхи війська, піддання на царське імя, вичисляла трофеї, підчеркувала погодженість у всіх операціях гетьмана з воєводами, цілком обминала історію львівської облоги, щоб не входити в неприємні моменти її. Виразно підкреслювано, що в переговорах з ханом воєводи ніякої участи не брали: їx історію воєвода описував устами учасника судді Зарудного, не додаючи до того нічого. Осібна реляція вигорожувала воєводу від якої небудь участи в львівській контрибуції: що він відмовився від тої частини, яку йому давав гетьман. Инша описувала найбільш ефектний епізод-здобуттє Люблина і в нім сеї дорогоціної святощи-частини святого хреста 3). Правдоподібно всі сі реляції, включно з протоколом останньої розмови з Виговським, що посвідчувала нормальні і льояльні відносини на Україні, Бутурлин вислав до Москви 31 н. с. грудня, разом з ріжними сенсаційними трофеями: бунчуком польського гетьмана, польським ротмистром Вжещом, тим часом як дорогоцінний хрест пішов до Москви з особою урочистою помпою і прибув туди півтора місяці пізніе 4).
