Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
“Тоє тіло зіставало весь Филипів піст в Ніжині в церкві, а на останнім тижні попроваджено його до Корсуня. Перед святами туди його припровадивши, поставили в церков св. Николая за містом не ховаючи-а хотячи межи святами з тріумфом провадити відтіля в город до церкви Рождества Христового, збудованої від того ж Золотаренка. І так в самий день Рождества Христового в тій церкві св. Николая, де те тіло лежало на прибранім катафалку, священики ніжинські з протопопом своїм Максимом, ігуменом і дяконами двома-усіх девять персон, зіставивши храм Рождества так хвалебний, пішли собором одправувати службу божу до Св. Николая, де те тіло лежало. На той собор і дивовисько, а не так задля побоженства, множество народу зібралося, і по инших церквах вислухавши набоженство, в ту церкву натискалося. А церква великая була, (але) завіяна, і тільки одні двері мала, а служба божа одправовалася забавно (довго), з музикою співана. Уже скінчивши божественну службу, як уже “Буди імя господнє” співали, ігумен ніжинський Діонисій, хотячи йти давати дару, звичаєм чернечим хотів узяти на голову підкапок, котрий зіставав у скарбниці або коморці, которая була прибудована в олтарі на правім боці, маючи coбi склепленнє з олтаря. І так одчинивши двері бачить, що стіна загорілася. Зараз ставши на царських вратах священик тої церкви крикне на нарід: “Про-бі! церква горить!” І так той нарід потиснувся до дверей і двері затлумили (зачинили)-так що сам ніхто не міг вийти з церкви-аж кожного витягали. А тая скарбниця загорілася з неосторожности витрікуша (паламаря), що там свічки клав на полиці не загасивши добре-бо я сам на те дивився в тій скарбниці, коли ще огонь не розширився був. Але, знати, що то особливий гнів божий був, що в скорім часі від такої малої річи вся церква занялась і в однім згоріла квадрансі, так що люд не міг вийти, і згоріло в тій церкві людей живих 430 з наддячею, і два священики, рідні брати, в усіх апаратах як служили-що на кілька тисяч коштували. І так замість радісного празника мало хто знайшовся в тім місті, щоб не оплакував своїх приятелів, що в такім скорім часі страшною смертю погинули. Хто отця, хто матку, хто сина, брата сестру, доньку. Хто може виповісти такий жаль, який там стався за малий час-так що все місто смерділо від того трупу паленого! І як той огонь погас, узяв той трун недогорілий Івана Золотаренка брат його в двір свій, на ново, в нову домовину поклав і за своїм уподобаннєм відправував похорон, зробивши катафалк у (церкві) Рождества Христового. Але й там двічі загоралося-доки скінчили той похорон” 21).
Я сказав, що для Козаччини-старшини й її політики, се була болюча втрата. Іван Золотаренко підчас сеї білоруської війни виявив неабиякі здібности стратеґа і політика і вийшов на друге місце по гетьмані, поруч Виговського. Обсадивши полковництво ніжинське і стародубське своїми братами, він твердо тримав Сіверщину в своїх руках: титул “сіверського гетьмана” що він носив, поруч титулу гетьмана наказного мало цілком реальне значіннє, Сіверщина в його руках фактично відокремилася в осібне політичне, адміністративне поняттє 22). Підлягаючи загальним директивам і розпорядженням “гетьмана запорозького”, вона стояла під безпосереднім правліннєм свого “сіверського гетьмана”, і хоч у наведенім вище листі Хмельницького до Золотаренка виглядає бажаннє трохи збити пихи свому пишному шваґрові, то фактично видимо гетьман дуже мало мішався в його розпорядження і в тилу і на фронті, і не раз нарікав на те, що дуже мало знає що там діється, Москва може не без задньої думки підтримати і поглібити сю окремішність з свого боку, явно підносила престиж “свого наказного гетьмана”-трактуючи його уряд не як хвилеве припадкове порученнє, а як певний тривкий інститут -другого хоч і нижчого ранґом гетьмана (не тільки: “ти, гетьман наказний, але навіть просто “ти, наш гетьман”-звичайна титулятура в її зносинах з Золотаренком). Що кілька місяців закликувано його до царської кватири, “бачити царські очі”; і тут йому не тільки віддавано всякі гонори, але приймано безпосереднє від нього петиції, на його проханнє видавано царські надання, і т. д. В сім таки могла бути задня думка, і хто знає, що б з сього могло вийти, коли б сьому сіверському гетьманові судилося пережити запорозького і він не дістав би по нім булави: міг вийти фактичний поділ України не на сьогобічну й тогобічну, як потім вийшло, а на Сіверщину і на Україну властиву, полудневу.
Але незалежно від сих небезпечних можливостей в будуччині, треба признати, що в данім моменті й обставинах, наказний гетьман сіверський досить талановито, тактично й імпозантно репрезентував Козаччину на північному фронті. Він виробив до себе довірє і поважаннє в московських кругах. За ним признавали заслуги, вважали льояльним і цінним васалєм, з котрим треба рахуватися. Приладившися до московських вимог він не жалував етикетальних фраз, вірнопідданчих компліментів, але вів свою політику доволі твердо, згідно з правилом: fortit r in re, suaviter іn modo. Не спішив використовувати ті московські накази, що йшли в супереч його плянам, і використовував кожду нагоду, щоб проводити й закріпляти свої досягнення. Його наступник Іван Нечай видимо не мав здібностей і такту свого попередника, і зараз же війшов в гострий конфлікт з могилівським воєводою 23). Не відчував очевидно того, що бракувало йому престижу і впливу, який виробив собі його попередник, а з другої сторони-що обставини для козацьких плянів на Білоруси погіршилися значно з моментом коли наступило фактичне перемирє, з кінцем осени, і Москва набрала надій закріпити за собою ціле в. кн. Литовське дипльоматичною дорогою-вибором царя, чи його наслідника великим князем литовським. Відносини стабілізувались і козаки стали непотрібні; скориставши з смерти Золотаренка їx стали притьмом випроваджувати з Білоруської території. Коли б Золотаренко був живий, мабуть богато пішло б инакше.
Примітки
1) Лист Золотаренка до царя с. 529, досить інтересний з літературного погляду, може виріб Филимоновича.
2) Акты XIV с. 637.
3) “Тільки від вашого царського престола бажають вони ласки і слізно прохають прислати тим часом воєводу, щоб не попасти (знову) в неволю (польську), завдяки наступові війська в. цар. вел.”, пише він, доносячи, що згадані “повіти” визволено від литовського війська і наново приведено в підданство цареві.
4) Тамже с. 640: “И мы, в. государь, указали Кричевъ и Критовскій уЂздъ вЂдати тебЂ и послати отъ себя кого пригожъ для вЂдомости и для обереганья”.
5) “B Кричев к сотником и есаулом”-XIV с. 708.
6) XIV с. 680-1.
7) Тамже с. 682.
8) “Ты, гетман его цар. вел.”
9) XIV с. 683-5.
10) Тамже с. 689-690.
11) Тамже с. 693-6; провопис на жаль видимо виправлений видавцем, а тому повикидав взагалі всі ъ.
12) Проханнє до самого Лопухина, очевидно.
13) Тамже с. 695-6.
14) Тамже с. 707-8.
15) Тамже c. 788.
16) Тамже с. 712.
17) XIV с. 705-грамоти з 13(23) червня.
18) Акты Москов. госуд. II. с. 417.
19) Тамже с. 449.
20) С. 41-я модернізував фонетику і морфольоґію сього тексту, і переставив подекуди слова, для лекшого читання.
21) Сю історію розповідає по своєму Єрлич: “Року божого 1656 в Корсуню на Україні велике чудо-диво показалось. Там мешкав і здох (!) полковник назвиском Золотаренко, шваґер Хмельницького. По якімсь часі його ховано, і на похороні був сам Хмель і инших розбійників полковників немало. Але як почали відправляти церемонію і службу божу, тоді піднявсь огонь як стовп з олтаря, обхопив усіх, що були при богослуженню і попалив; згоріло тих розбійників більше 400 в стиску. Церков також згоріла разом з тілом, але Хмельницький бувши господарем в домі небіжчика, свого шваґра, на той час вийшов був з церкви, щоб зробити якісь розпорядження. Дуже тому люде дивувались-а справді так сталось. Як і те також, що грім ударив на гробовець Тимошка, сина Хмельницького, того що оженився був з донькою господаря волоського: ударяв у склепіннє і кости того розбійника розкидав”.
