Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж (читать полные книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Король пробачив старого за Даемона, — зазначив Дунк. — Час вже й вам пробачити його за Аддама.
— Віддайте мені Беніса, і я поміркую про це.
— Беніс не мій. Не мені його й віддавати.
Вона зітхнула.
— Я зовсім не прагну вашої смерті.
— Я її теж не прагну.
— Тоді віддайте мені Беніса. Ми вирвемо йому ніздрі та віддамо назад. І все скінчиться.
— Та ні, не скінчиться, — заперечив Дунк. — Ще ж треба домовитися про греблю і вирішити справу про пожежу. Чи видасте ви людей, які її вчинили?
— В тому лісі літало багато світляків, — відповіла пані. — Може, то вони підпалили гай своїми маленькими ліхтариками.
— Не дражніться, мосьпані, — попередив Дунк. — Зараз не час. Розваліть загату і дайте панові Явтуху води, аби залагодити суперечку про ліс. Так буде чесно, хіба ні?
— Було б чесно, якби я палила той ліс. Але я його не палила. Я була у Холоднокопі, спала у своєму ліжку.
Вона кинула погляд униз, на воду.
— Що саме заважає нам перейти цей струмок? Чи не розкидали ви шпичаки серед каміння? Чи не сховали лучників серед приску? Кажіть, як ви намірюєтеся нас зупинити.
— Отак. — Він зняв латну рукавицю. — В Блошиному Подолі я завжди був більший та сильніший за інших хлопців, тому, бувало, бив їх до крові й забирав, що хотів. Старий лицар навчив мене цього не робити. Найперше, він казав, так чинити недобре. Але окрім того, в малих хлопчаків часто-густо бувають великі та сильні брати. А тепер дивіться сюди.
Дунк скрутив персня зі свого пальця та передав їй. Пані мусила відпустити свою косу, аби взяти його.
— Золотий? — спитала вона, відчувши вагу. — Що воно таке, пане?
І покрутила персня у руках.
— То це печатка. Золота з оніксом. — Роздивившись знак на печатці, вона звузила свої зелені очі. — Де ви її знайшли, пане?
— У чоботі. Загорнуту в ганчір’я та забиту глибоко в носака.
Пані Роганна стиснула персня у кулачку. Тоді зиркнула на Яйка та старого пана Явтуха.
— Ви дуже ризикуєте, показуючи мені цього персня, пане лицарю. Чим він вам допоможе? Якщо я накажу своїм людям перетнути річку…
— Хай так, — відповів Дунк, — тоді я змушений буду з ними битися.
— І загинути.
— Та напевне ж, — погодився Дунк, — але Яйк поїде туди, звідки приїхав, і розкаже там, що сталося.
— Не розкаже, якщо теж загине.
— Ви ж не станете вбивати десятирічного хлопчика, — мовив лицар, палко молячись, аби не помилитися. — Принаймні, саме цього десятирічного хлопчика. Ви самі сказали, що маєте при собі тридцять і трьох людей. А люди полюбляють плескати язиками. Особливо отой товстий. Які б глибокі ви не викопали могили, а балачки з них розійдуться навсібіч. І тоді… знаєте, плямистий павук може вбити своєю отрутою навіть лева, але дракон — то зовсім інший звір.
— Гадаю, з таким звіром краще дружити. — Вона приміряла персня собі на руку. Та навіть на великому пальці він бовтався вільно. — Але незважаючи на дракона, я таки отримаю Беніса Бурощита.
— Не отримаєте.
— Ото ще… упертий сажінь.
— Без піввершка.
Пані Роганна повернула Дункові персня.
— Я не можу їхати назад до Холоднокопу з порожніми руками. Люди скажуть, що Червоняста Вдовиця стала беззуба, заслабка, не вміє вчинити правосуд і захистити власних селян. Ви цього не зрозумієте, пане.
— Може, й зрозумію. — «Краще, аніж ти гадаєш.» — Пам’ятаю, як ми з паном Арланом служили в якогось дрібного штормового пана. Воювали з іншим дрібним паном. Коли я спитав, за віщо вони б’ються, старий відповів: «Та ні за віщо, малий. Міряються, хто далі сцить.»
Пані Роганна кинула на нього обурений погляд, але за якийсь удар серця не втрималася і розпливлася в усмішці.
— Тисячі разів я чула від лицарів порожні хвали та чемні дурниці, але ви перший, хто при мені сказав «сцить». — Її веснянкувате обличчя раптом спохмурніло. — Але ж саме так князі та пани зважують силу один одного. Хто погано сцить, тому буде лихо. А жінці, якщо вона хоче вільно правити на своєму дідицтві, треба сцяти ще вдвічі далі. Особливо коли вона така мала на зріст… Князь Скирдяк прагне відібрати в мене Підковні Пагорби, пан Кліфорд Конклин здавна зазіхає на Листопадне озеро, ті зловісні Дуростави живуть з крадіжок моєї худоби… а під моїм власним дахом звив собі гніздо Довговерх. Кожного ранку я прокидаюся і питаю себе, чи не зважиться він сьогодні одружитися зі мною силоміць.
Рука її так вчепилася в косу, наче то була мотузка, а вона висіла на ній над прірвою.
— Він хоче одружитися, це вже напевне. Але поки що лякається мого гніву. Так само, як Конклин, Скирдяк і Дуростав діють з осторогою, коли справа стосується Червонястої Вдовиці. Та щойно хтось із них вирішить, що я пом’якшала та послабшала…
Дунк надів персня на пальця і дістав кинджала з піхов.
Очі Вдовиці широко розкрилися при вигляді оголеної зброї.
— Що це ви робите? — спитала вона. — Чи ви з глузду з’їхали? На вас націлений тузінь арбалетів.
— Ви хотіли крові за кров. — Дунк приклав кинджала до обличчя. — Вам збрехали. Того копача порізав не Беніс, а я.
Він притиснув лезо, полоснув зверху вниз. Коли струшував кров з кинджала, трохи обляпав пані. «Ще кілька веснянок», майнула в нього думка.
— Ось маєте. Червоняста Вдовиця отримала, що хотіла. Щоку за щоку.
— Ви геть навіжені. — Від диму очі в неї наповнилися слізьми. — Якби ви були кращого роду, я б вийшла за вас заміж.
— Еге ж, мосьпані. А якби свині мали крила й луску та дихали вогнем, то були б незгірш драконів.
Дунк пхнув кинджала назад до піхов. Щока почала боліти. З неї текла кров, капотіла на ринграфа. Від запаху Грім почав пирхати та хлюпати ногою у воді.
— Тепер віддайте мені людей, які спалили ліс.
— Ніхто його не палив, — відповіла вона. — Та навіть якщо хтось із моїх і підкинув туди вогню, то це ж напевне для того, аби потішити мене. Хіба я можу своїми руками віддати вам таку людину?
Вона зиркнула назад на свій почет.
— Краще панові Явтуху відкликати звинувачення.
— Спершу свині почнуть дихати вогнем, мосьпані.
— В такому разі я мушу засвідчити мою невинність перед очима богів та людей. Перекажіть панові Явтуху, що я вимагаю вибачень… або божого суду. Вибір за ним.
Вона розвернула кобилу і рушила до своїх людей.
XVII
Бій мав відбутися посеред річки.
Септон Сефтон вибрів наперед і проказав молитву, закликаючи Вишнього Батька зглянутися на двох вояків та справедливо розсудити їхню суперечку, Воїна — додати сили тому з них, на чийому боці правда, Матір — змилуватися на брехуна і дозволити йому спокутувати гріхи. Скінчивши молитву, септон обернувся до пана Явтуха Осгрея.
— Пане, — промовив він, — останній раз благаю вас відкликати звинувачення.
— Ні, — відрізав старий, здригнувшись вусами.
Товстий септон обернувся до пані Роганни.
— Добра моя невістко, якщо ви справді винні — зізнайтеся, спокутуйте провину і запропонуйте доброму панові Явтуху якесь відшкодування за його ліс. Інакше проллється кров.
— Мій поборник доведе мою невинність перед очима богів та людей.
— Суд двобоєм — не єдиний спосіб, — промовив септон, стоячи до пояса у воді. — Закликаю вас обох поїхати разом до Золотогаю і викласти вашу суперечку перед князем Рябином, аби він розсудив вас по правді.
— Ніколи, — відповів пан Явтух. Червоняста Вдовиця тільки хитнула головою.
Пан Лукас Довговерх зиркнув на пані Роганну, темніючи від люті.
— Ви вийдете за мене заміж, щойно скінчиться цей вертеп. На виконання волі вашого вельможного батька.
— Мій вельможний батько не знали вас так, як знаю я, — відповіла Вдовиця.
Дунк став на одне коліно біля Яйка та вклав йому в руку печатку. Чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку. Герб Маекара, принца Перелітку.
— Заховай назад у чобіт, — мовив він. — Якщо мені трапиться загинути, біжи до найближчого з батькових друзів і вимагай, аби тебе доправили до Перелітку. Не намагайся сам перетнути увесь Обшир. Виконай наказ, бо інакше мій привид з’явиться до тебе і дасть ляща у вухо.
