Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж (читать полные книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Мабуть, отак виглядало Полум’яне Поле, — мовив пан Явтух. — Це там двісті років тому почалися усі наші негаразди. На тому полі загинув останній зелений король, а з ним увесь цвіт Обширу. Батько розповідали, що від пекучого вогню мечі плавилися у руках воїнів. Потім клинки переможених зібрали та викували з них Залізний Трон. Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї принизилися та занепали. Колишні воєводи північного прикордоння перетворилися на простих земельних лицарів, підвладних князям Рябинам.
Дунк не мав що відповісти, тому якийсь час їхав мовчки. Потім пан Явтух кахикнув та сказав:
— Пане Дункане, чи ви пам’ятаєте ту мою оповідку?
— Може, й пам’ятаю, — відповів Дунк. — Яку саме?
— Про Малого Лева.
— Пам’ятаю. Він був молодший з п’яти синів.
— Добре. — Лицар знову кахикнув. — Коли він убив Ланселя Ланістера, західняки повернули назад. Без короля війна скінчилася. Ви розумієте, про що я?
— Еге ж, — неохоче відповів Дунк. «Чи зможу я вбити жінку?» Раптом Дунк пожалів, що не є справді тупішим за замковий кут. «Справа не повинна дійти такого кінця. Я не можу цього дозволити.»
Там, де західний шлях перетинав Клітчасту, ще лишилося кілька зелених дерев, хоча й їхні стовбури обвуглилися з одного боку. Просто за ними темнаво виблискувала вода. «Синьо-зелена», подумав Дунк, «а золото десь зникло». Дим сховав сонце на небі.
Досягнувши берега, пан Явтух зупинився.
— Я дав святу обітницю. Я не перетну цього потоку. Ніколи — поки земля на тому боці лишається в її володінні.
Під жовтим вапенроком старий лицар мав кольчужно-дощаті лати. При боці висів меч.
— А якщо вона не з’явиться, пане? — спитав Яйк.
«З вогнем та мечем», подумав Дунк.
— З’явиться.
І через якусь годину вона з’явилася. Спершу почувся стукіт копит, потім тихий дзенькіт обладунків. Звуки наближалися. За димом було важко розібрати, чи близько під’їхав загін, поки через сіру подерту запону диму не проштовхнувся хорунжий Вдовиці. Держално в його руці увінчував залізний павук, пофарбований білим та червоним. З держална безсило звисав чорний прапор Тенетників. Коли він побачив лицарів на іншому березі потоку, то зупинився на своєму. За мить з’явився і пан Лукас Верхопіль, узброєний в залізо від п’ят до голови.
Тільки після них нарешті показалася пані Роганна власною особою. Її вугільно-чорну кобилу прикрашав чабрак, виплетений зі смуг сріблястого шовку на зразок павутиння. Кирея за спиною Вдовиці була зроблена тим самим штибом і струменіла з плечей та зап’ястків легко, наче дим. Вона також мала на собі обладунок: лускатий, вкритий зеленою поливою, з золотим та срібним карбом. На її стані він сидів, наче рукавичка на руці. Здавалося, Вдовиця вбрана у зелене літнє листя. Її довга руда коса розгойдувалася за спиною на всі боки. Поруч їхав червонопикий септон Сефтон на великому сірому мерині, а з іншого боку — молодий маестер Керрік на мулі.
Почет Вдовиці складався ще з півтузня лицарів разом зі зброєносцями та валки кінних арбалетників, які, забачивши Дунка на іншому березі Клітчастої, роз’їхалися віялом на обидва боки дороги. Загалом Вдовиця привела тридцять і трьох озброєних вояків, не рахуючи септона, маестра та неї самої. Один з лицарів особливо впав Дункові в око: лисий, кремезний, мов барило, чоловік зі злим лицем та потворним зобом на шиї.
Червоняста Вдовиця підвела кобилу кроком до самого зрізу води.
— Пане Явтуше, пане Дункане, — покликала вона через потік, — вночі ми бачили вашу пожежу.
— Бачили?! — вигукнув пан Явтух. — Ще б пак! Ви самі її запалили.
— Це підле й негідне звинувачення.
— За підлий і негідний вчинок.
— Минулої ночі я спала у своєму ліжку, оточена жіноцтвом та покоївками. Прокинулася від того, що з мурів закричали. Як і майже всі у замку. Старі видиралися крутими замковими сходами, аби подивитися, що трапилося, а немовлята коло мамчиних грудей бачили червоне сяйво і плакали з жаху. Це все, що я знаю про вашу пожежу, пане лицарю.
— Це ваша пожежа, добродійко, — наполягав пан Явтух. — Мій ліс знищено. Його більше немає, чуєте?
Септон Сефтон прочистив горло.
— Пане Явтуше, — прогув він басовито, — у королівській пущі також буяють пожежі, та й дощову пущу вони не минули. Усі наші ліси з-за цієї посухи спалахують від однієї іскри.
Пані Роганна підняла руку та вказала за себе.
— Погляньте на мої лани, Осгрею. Вони геть посохли. Я була б останньою дурепою, якби забажала вчинити пожежу. Варто було вітрові дмухнути не туди, і вогонь перекинувся б через потік. Тоді половина моїх нив вигоріла б дощенту.
— Вигоріла б?! — заволав пан Явтух. — Але насправді вигорів мій ліс, і це ви його підпалили! Може, ви наклали на вітер чари, хто вас знає. Згубили ж ви чоловіків та братів якимсь темним ворожбитством!
Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь. Дунк бачив цей вираз у Холоднокопі перед самим ляпасом.
— Маячня, — відповіла вона старому. — Більше я не витрачатиму на вас зайвих слів. Видайте мені Беніса на прізвисько Бурощит, або ми візьмемо його силоміць.
— Цього ви не зробите, — грізно загримів голос пана Явтуха. — Цього ви не зробите ніколи.
Його вуса смикнулися.
— Не смійте заходити далі. Цей берег струмка належить мені, а вам тут не місце. Я відмовляю вам у гостині свого дому. Ви не матимете ані хліба-солі, ані навіть тіні й води. Ви прийшли сюди як нападники. Я забороняю вам ступати ногою на землю Осгреїв.
Пані Роганна перетягла косу через плече наперед.
— Пане Лукасе, — тільки й промовила вона. Довговерх майнув рукою. Арбалетники спішилися, натягли тятиви важелями, утримуючи свою зброю стременами, і витягли по важкій стрілі з сагайдаків.
— Отже, пане, — покликала її вельможність, коли кожен лук був натягнутий, піднятий та готовий до стрільби, — нагадайте, що ви там мені забороняєте?
Дункові обридло це слухати.
— Якщо ви перетнете струмок без дозволу господаря, то порушите королівський мир.
Септон Сефтон спонукав свого коня зробити крок уперед.
— Король не знатиме і не зважатиме, — вигукнув він. — Ми усі — діти Вишньої Матері, пане лицарю. Заради неї кажу вам — станьте осторонь.
Дунк скривився.
— Я не надто багато знаю про богів, септоне… та хіба ми не є ще й дітьми Вишнього Воїна?
Він потер потилицю долонею.
— Якщо ви спробуєте перетнути струмок, я вас зупиню.
Пан Лукас на прізвисько Довговерх зареготав.
— Заплотний лицар прагне стати колючішим за запліт, пані, — мовив він до Червонястої Вдовиці. — Скажіть слово, і в ньому стирчатиме з десяток стріл. Звідсіля вони прошиють його обладунок, наче фартух.
— Ні. Поки що ні, пане мій. — Пані Роганна окинула Дунка поглядом з-за струмка. — Вас тут двоє чоловіків та хлопчик. В нас тридцять і три озброєні вояки. Як саме ви хочете зупинити нас?
— Гаразд, — відповів Дунк, — я вам скажу. Але тільки вам.
— Воля ваша. — Вона стиснула п’ятами коня і в’їхала у струмок. Коли вода піднялася до кінського живота, Вдовиця зупинилася, аби зачекати. — Ось вона я. Прошу, пане. Обіцяю не зашивати вас у мішка.
Перш ніж Дунк встиг відповісти, пан Явтух схопив його за лікоть.
— Їдьте, — мовив старий лицар, — і пам’ятайте про Малого Лева.
— Гаразд, мосьпане. — Дунк пустив Грома кроком у воду. Біля Вдовиці він зупинився і привітався. — Мосьпані.
— Пане Дункане.
Вона потягнулася до нього і двома пальцями торкнулася напухлої губи.
— Це моїх рук справа, пане?
— Останнім часом мені не давав ляпасів ніхто інший, мосьпані.
— Я вчинила погано. Порушила закон гостинності. Мій добрий септон дуже дорікав мені за це. — Вона зиркнула через струмок на пана Явтуха. — Я вже майже не пам’ятаю Аддама. Відтоді минула половина мого життя. Втім, я пам’ятаю, що кохала його. І нікого іншого з тих пір.
— Його батько поклав його серед ожини, разом з братами, — мовив Дунк. — Хлопець любив ожину.
— Це я пам’ятаю й сама. Він збирав її для мене, ми кидали ягоди у миску з вершками та їли звідти.
