Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої коло золотих іскор огнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощі і такі ж інші рівно-ясні, стихійно-прості речі.
Наче я справді втік на ціле тисячоліття назад, до своїх предків, і живу їх простим, нескладним життям з-перед тисячі літ.
Мені одначе не спалося. Фізичне й духове розхвилювання та занадто буйна радість життя, яку я переживав цілий день, не давали мені спокою. Не спав і пес,— я бачив відблиск огню в його очах, коли він підіймав повіки. Дрімота часом спадала на мене, потім переривалася знову, і знову товклися до голови, силкуючи зв'язатись з попереднім, гадки про колишню гармонію людського життя — життя далекого мого предка з-перед тисячоліть.
І раптом, при непевнім огні ватри, що, хитаючись, то висував контури наваленого лому, то ховав їх в чорній пітьмі, я побачив його — мого предка з-перед тисячоліть, тільки дуже далеких.
Причукнувши в темнім загубленні скель, загородженім буреломом, він сидів, положивши свою голову на коліна, з обличчям, зверненим до мене. Був зовсім голий, тільки стопи ніг були обгорнуті в протерту козячу шкуру; але тіло повністю майже було вкрите буйним темним волоссям, так що ледве перезирало через нього. Таке ж волосся вкривало його широкі, сильно видовжені наперед щелепи і зверху майже сягало густих брів на широкім, похилім чолі. Виглядав зморено і худо, і незагоєна рана виднілась на його стегні.
Він голодував. Сусіднє вороже плем'я погромило його плем'я. Нелюдськи повбивано багато чоловіків, забрано жінок, а недобитків з давніших місць, багатших дичиною і всякою поживою, вигнано сюди, між ці кам'янисті урвища, де було стільки хижого звіра, що майже неможливо зловити що-небудь людині. І тепер, дрімаючи, він тривожно прислухався до гуркоту каміння на стежці, куди проходили до води мешканці недалекої печери — леви. І рука його механічно стискала палицю з гру
бо приправленим гостроконечним каменем — його одиноку зброю.
Так сидів він довго напроти мене, то дрімаючи злегка, то підіймаючи тривожно голову, щоб прогнати сон, і пильно приглядався перед собою. Чув себе змученим і ослабленим. Порожній шлунок стягався гнітючим болем. Нічний холод потягав дрижаками його тіло. Ніч гнітила його страхом — не тільки присутністю цього близького, а не видкого звіра, а й сама собою, як страшне, загадкове царство злих таємничих сил, що посіли все живе, прогли-; нули сонце — цього царя й володаря світу, й напосілись поморозити, понищити все живе. І з тяжкою нудьгою він споглядав раз у раз у ту сторону, звідки звичайно виходило на світ сонце, вирвавшись із неволі злих духів. Чи вирветься і цим разом, і чи буде ще ясно і тепло? Чи,може,цим разом уже кінець йому? Все зле має, очевидно, велику силу, і більше його, як чогось доброго, на світі. Так рідко можна бути ситим, безпечним,— а так багато всякої небезпеки, вічної муки голоду й страху...
І серед цих гадок, уривків мислі, що перелітали серед дрімоти через його утомлений мозок, з незвичайною різкістю й виразністю сонних мар йому уявилося щось таке дивне, недорічне, але незмірно привабне, дивнощас-ливе. Йому представився образ чоловіка, що спить собі спокійно, як дитина за спиною своєї матері, не дбаючи зовсім про ніч, холод і звірів. Обтесані й тісно примкнені до себе стовбури дерева захищають його з боків від звіра, холоду і злих духів; згори він має також накриття, так що й дощ, якби йшов, не змочив би його й трохи. Крім того, він обмотаний весь тоненькими шкурами і зовсім не мерзне. Він не боїться анітрохи пітьми, бо взяв із собою в цю дерев'яну печеру кавальчик сонця і тримає його при собі. Він має при собі зачарованого пса, який служить йому й стереже його спокій...
В екстазному захваті, широко відкритими очима придивлявся він до цього чудового
образу, який представився йому на мить з такою дивною виразністю й багатством деталей, що вони робили ілюзію якогось довгого переживання, як то буває в моменти напруження уяви. Він не знав, чи бачить сон, чи це ті химерні образи, які приходять людині з голоду й утоми. Але придивлявся, смакував всіма нервами, перейнятий насолодою й страхом, що цей дивний образ зникне так, як розсівалися й губилися прегарні сни про велику силу дичини, великі зграї земляків, чоловіків і жінок, що йшли разом з ним на звіра, й інші тим подібні щасливі хвилі.
І я чув на собі, через віддаль десятків тисяч літ, цей зачарований екстазний зір мого далекого предка, що як чуду культури й поступу, просто неймовірному, дивувався тому, що для мене було поворотом до безкультурних часів далеких предків з-перед тисячоліть. Так безмірно далеко те, що було примітивним для мене, стояло від того, що було реальним для нього.
Він стрепенувся по хвилі, щоб відігнати дрімоту й переконатися, чи він то вві сні чи наяву бачить — і той привид, очевидно, зник з його очей. Він зостався якийсь час нерухомий під впливом дивного образу. Але скоро його увагу зайняли перші проблиски дня, що з'явилися на небі. Вони наповнили його пригноблену душу утіхою. Сонце, світло, день верталися знову, і приглушеним голосом він повторяв уривчасті слова, що були його привітом сонцю, поздоровленням, що ще раз йому вдалося видертись із рук ворожих сил.
За хвилю засіріло вже навколо нього, і він, розправляючи задеревілі ноги і з відзвичаєн-ня сильно шкутильгаючи на поранену ногу, почав обережно вилазити з своєї криївки. Голод і втома зникали під новим припливом енергії, під враженням нового світла, нового дня.
Сон закрив мої повіки, і я прокинувся, коли вже гарячий, пишно блискучий день продирався через усі отвори хатини, зганяючи прозорі сутінки в найтемніші кути її. Пес нетерпеливо оглядався на мене, поборюючи в собі пориви бажання збудити мене і вирватися з цього затишку в повний буйного життя ліс. Це бажання обхопило й мене, коли я відчинив низенькі дверці і перед очима моїми став цей самий ліс, залитий сонцем і бальзамічним ароматом смоли, освіжений росою, повний вранішньої енергії життя. Не барячися сніданням, я перекинув через плече стрільбу й потяг в глибину лісу, бажаючи насамперед вдоволити свою жадобу ввійти в життя, злитися з ним, взяти в нім свою пайку.
І я знову йшов серед рівних як свічки стовбурів, серед пишних кетягів хвої, серед буйних зарослів зрубів. Відкликався душею знову на кожний клич, на кожний подув цього життя. Грівся на гарячім сонячнім промінні, обвіяний струменями пари, що підіймалася з землі, з роси, і студив свої ноги в холодних струмочках джерельця. Переходив тихі, наповнені сонцем просіки і повні пахучої вогкості долини.
Я йшов все далі й далі в глибину лісів. Але вчора мене тішила гадка, що я тікаю від сучасного життя і його культурного перетончення в глибину минулих віків — від сучасного 40-ловіка до старих предків з їх примітивним, натуральним життям. Сьогодні — навпаки мені було приємно думати, що я цим розкішним лісом іду до життя, що я спочиваю в цій гостині у природи, щоб з новими силами вернутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурного життя, в сучасному світі ідей. Мої гадки, в перегони з птахами, летіли в цей повний безконечного страждання, але й безмірної привабності світ...
І образ мого предка злегка пригадувавсь мені як щось жалісне, близьке, але приємне тим, що воно вже минуло — як пережита безповоротно скрута.
З ПОХОРОНУ
уда похила постать старого пасажира гостро вимальовувалася на яснім чотирикутнику вагонного вікна. Він сидів мовчки, втоплений в красу осіннього краєвиду, то проходжувався потиху вздовж купе, коли в переділці ставало порожньо. Виймав книгу з своєї торби, і тихо шелестів сторінками, і знов, відкладаючи її, дивився на тихі осінні села, на покраяні борознами боки балок, на гаї, розцвічені золотом і пурпуром осіннього убрання. І в очах його світилася тиха розвага, задума і смуток.
Коли чотири дні тому він дістав телеграму про смерть свого старого товариша і свояка, сільського священика, з прошениям доконче приїхати на похорон,— разом із жалем з приводу цеї утрати він почув в першій хвилі також досаду, що цей інцидент розбиває йому зайняття, вириває з складної роботи, що саме як почала налагоджуватися. Покійникові він не може бути ані милим, ані помогти своєю присутністю. В похоронних церемоніях вона також зайва — вони пройдуть так само з ним, як і без нього. І з певним невдоволенням на людей, що непотрібно ускладнюють життя со
