Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
бі й іншим, він постарався кінець кінцем зробити все, щоб бодай використати цей час по можності. Спакував до своєї торби кілька книжок, відкладених для перечитання «при вільнішій хвилі», кілька брошур, недавно отриманих, і пустився в цей світ — такий близький фізично, а так віддалений від нього всею еволюцією його духовного життя, яку він переживав протягом останніх десятиліть, все далі відходячи від тих традиційних переконань і поглядів, які в'язали його колись з тими людьми й їх оточенням, їх звичками, поняттями й інтересами.
Але скоро могутня поезія смерті обняла й покрила його. Так, довгі століття, ряди поколінь, що жили гадкою про смерть і для смерті, роблячи життя одним приготуванням до смерті, а своєю метою налагодження його до гармонії зі смертю,— вони вміли надати відповідний, то значить — артистичний вираз своїм почуттям, і збірною працею віків влучно намалювали цей величавий образ всепобідної смерті, що панує над життям. І особливо в похорон священика, слуги і вершителя цього культу смерті, потрапили вони вложити масу чуття і тонкої поезії маєстату смерті. Добре, урочисто, з почуттям відправлений, він робить сильне враження. Коли ж умирає священик так люблений і поважний, так тісно споріднений зі своєю церквою, а заразом із життям свого села, своєї околиці, всього доохресного народу, як цей покійний,— похорон дає враження незвичайно величне, глибоке, просто незрівнянне. І його красу в повній силі відчував цей мовчазний пасажир, не вважаючи,.що для нього давно вже згасли путівничі зорі старої віри і всі ті образи загробного життя, посмертного існування і посмертного воздаяния, в яких оберталася похоронна церемонія,— стали самими поетичними образами, спадщиною давнього і пережитого, нереального і ірраціонального, хоч і глибоко людського світогляду.
Величавий був цей похід з труною до церкви, коли старий єрей, що стільки десятків літ оживляв її, востаннє входив до неї на руках своїх духовних дітей, котрих він зібрав для цеї церкви за своє довге життя, присвоїв їй і ввів до неї, і тепер в супроводі цього збору вірних пускався по ту сторону життя, перед свого первосвященика і суддю. Повні краси були ці хори вірних і священиків на переміну, що тяглися так довго і монотонно, і цей урочистий обхід з труною навколо церкви, в тій самій об-станові, в якій відбував його покійник, обнося-чи церковні святощі, а тепер сам ставши свя-тощею, за довгу і вірну службу, як предмет поважання і культу, обнесений круг неї. Повне значення було це безконечне останнє цілування з небіжчиком його духовних чад, сумні співи про погибель земної красоти, що звучали так тужно, незважаючи на обіцянки посмертної нагороди...
Сидячи за престолом, на скринці з свічками, старий товариш в задумі прислухався до них, відчуваючи всю глибоку красу цих співів. Для нього самого смерть без загробного життя, без посмертного продовження особистих почувань стала вже давно єдино гармонійним, єдино розумним закінченням життєвого процесу. Застигнути по смерті в ролі нерухомого свідка дальшої життєвої еволюції, закам'яніти на тій точці свого розвою, в якій застане людину смерть і такою духовною закам'янілістю, як яка-небудь передвічна ящірка, лежати мертвою грудкою у нічнім потоці світового життя — ця перспектива при ближчому роздумуванні наповняла тільки страхом його душу. Ах, смерть — розрішительниця всіх уз і трудів, вічний сон без мрій і сновидінь, спочинок, неприступний ніякому ні фізичному, ні моральному болеві, ні жалю образи, ні жалеві каяття, ні утіхам, ні уразам — це найсолодше з усього, що може обіцяти собі чоловік, що жив справді, страждав і боровся в цім житті. Жити пасивним свідком дальшого походу життя, бачити, як виявляє свої хиби, відстає від життя й нарешті загибає, розкладається в загальній зміні все те, над чим працював, з чим був зв'язаний, в що вложив своє життя — що може бути страшнішим для людини, яка живе для життя, а не для смерті...
Але це не перешкоджало йому відчувати красу образів і почувань, які піддавалися присутнім з того другого становища. Він відчував її, йдучи в процесії на цвинтар, в безконечнім поході, що вився вужем без кінця й краю тихими вуличками, і потім, слухаючи прощальні промови на цвинтарі. Прислухаючись, як по мовчанці, що настала раптом, як буря на морі зашуміла повторювана тисячами уст півголо-сом остання молитва за померлого,— він чув, як хвиля зворушення підіймається в його грудях. Єсть ріжні способи помирення людини з смертю, розв'язання цеї фатальної суперечності, цього трагічного переходу індивідуальної енергії в ніщо...
І коли другого дня він сидів уже у вагоні, вертаючи до тихого швабського містечка, де сховався він тепер,— все єство його було переповнене почуттям тої гармонії від цього вищого синтезу, який вноситься в життя і почування людини свідомістю розв'язання і залагодження найвищої проблеми — життя і смерті, цеї суперечності буття і небуття.
Села і ріллі, балки і гаї рідної землі пролітали перед ним, як скороминущий калейдоскоп людського життя. На кілька хвиль шосе, що йшло рівнобіжно із залізницею, обсаджене старими деревами, довгою смугою показалося в вікні, й фантастичні контури дерев в сірявім повітрі смерку йшли через вікно, як по стрічці кінематографа. Бігли й зникали, дивно несхожі, дивно індивідуальні, різко закреслені своїми темними масами на яснім ще небі.
Пасажир дивився, проходжувався, сідав, прочитував кілька сторінок з книжки, перейнятої спокоєм стоїчного раціоналізму, і, роздумуючи над ними, знову проходжувався в маленькій клітці, на чотири кроки вздовж і півтора вшир, насолоджуючися тим почуттям рівноваги, яке відчував у собі. Ніч западала потиху, і над усипленою в осіннім сні землею висівалися зорі, вирізняючись все яскравіше, і в голові подорожнього підіймалися славні слова Канта:
«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені — це дві найбільш величні речі на світі».
Так, безмірній величі всесвіту, де родяться й зникають світи, навіть не спостережені нашими очима, нашим чуттям, де мільйони кілограмів матерії являються такою ж зникаючою марницею, як зерно піску, викинуте морем на берег, і тисячоліття зостаються таким же суб'єктивним враженням, як момент мислі, що хвильоминущою блискавицею перелетіла через нашу свідомість,— що гіднішого і більш вартого подиву може протиставити цій величі всесвіту чоловік, як свою моральну й інтелектуальну індивідуальність?
Цей мікрокосмос, такий мікроскопійний, такий ірреальний в своїй скороминущості, змінності і зникомості, і заразом такий безмірно могутній, такий сильний перед цим безбережним океаном матерії, до котрого висилає він, як з лихтарні рефлектора, проміння своєї мислі, що пронизують його, освітлюючи в однім моменті безграничні простори,— чи не варт він всесвіту?
Там, де величезні віддалення, простори часу, громади матерії тратять свою величність, свою масу перед безграничністю безконечності, там зникає всяка ріжниця між великим і малим, і цей слабенький огник людського мікрокосму такий же великий, як світи,— або такий же малий, як вони, але в кожнім разі в своїй слабості і марності він вартий такого ж подиву і захвату, як і вони...
Зміна поїзда раптом вибила пасажира з цих гадок, викинувши з маленької локальної залізниці на велику комунікаційну артерію, і він опинився в ясно освітленім, тісно заповненім купе серед пасажирів, що їхали широким світом з одного великого залізничого вузла до другого. Знайшовши якесь місце, він думав читати, користуючись кращим освітленням. Але скоро розмова, що розвинулася навколо нього, змусила його відкласти книжку. Було тут двоє італійців, молодий чоловік і молода жінка, що їхали до Мілана на науку співу; старша дама «з товариства», що верталася з внуч-ком-хлопчиком з моря; якийсь адвокат—чи якийсь інший пан з жінкою. Все це розмови-лося, знайшовши спільний пункт інтересуван-ня оперою, музикою, виставами і співачками. Пливли згадки про модних тенорів і баритонів, сопрано і контральто, критики модних опер і оперових будинків, вирази ентузіазму до голосів і для співацьких гонорарів. Все це, звичайно, було дуже далеке старому пасажирові. Але в цім запалі молодих італійців для театру, опери, співу — для нього зазвучало щось більше, ніж проста жадоба великих грошей, розкішних костюмів і блискучих ангажементів... Може,підкуповувала його молодість, краса, темпераменти, і йому лише здавалося, що він під цими поверховими фразами про голосних співаків, славних професорів співу і метких імпресаріо чує не тільки стихійну енергію життя, любов до розкоші і до людської адорації, але й любов до краси життя, до творчості, до артистизму?
