Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— От і гаразд! — утішився гетьман.
Обміняли хліб святий: не забув і його запасливий гетьман. Послали за молодим. Настуся винесла на тарілці рушники пов'язати сватів.
— От, синашо,— сказав гетьман Грицькові, як той прийшов.— Казав тобі не журитись — от воно на моє й вийшло: висватав тобі красну дівицю. Дай вам, боже, в добрі та в гаразді проживати, нас, старостів, добром споминати. І ви, панотче! Маєте доброго зятя, то вже вам кажу: буде мати що їсти, й пити, і в чім походити!
То вже говорилося при чарці: тим часом з'явилася і випивка, й перекуска.
— Ну, панотче,— сказав гетьман, закусивши,— будемо говорити тепер далі... Кажіть, який посаг даєте за донькою? Бо наш молодець неабиякий! Від завтрашнього дня наставлений Грицько Пісченко сотником у Києві. Правда, пане полковнику?
— Правда, пане гетьмане, буде собі у Києві сотникувати, аби міг і війську служити, і молоду жінку пильнувати.
Грицько й отець Кирило поклонилися низенько гетьманові за таку ласку. І то сказати, такому молодикові сотниківство, та ще у Києві! Гетьман ще побалакав і, прощаючись з отцем Кирилом, сказав якнайскорше готуватися до весілля.
А Грицько — Грицько, розуміється, не поспішав з господи отця Кирила й міг тепер уже досхочу наговоритися з своєю Настусею.
От яка достовірна історія сталася 28 грудня
1648 року. Про дальше нема чого довго розказувати. Перед заговінами було весілля. Сильно там гуляли. Велика біда була курячому, гусячому роду. Отець Кирило справив добрий посаг доні, але не прийщлося тому добру красуватись на возі, їдучи до нової хати, бо зять пішов у прийми. Грицько справді дістав зараз київське сотниківство, і в козацькім реєстрі
1649 р. може кожний цікавий і тепер його прочитати на чолі київської сотні. Оце все — що Грицько зостався в Києві і мав мешкати при тестю,— трохи помирило отця Кирила з своєю долею; хоч, розуміється, далеко ліпше було б, якби Грицько не зрадив богословію й по тестеві перейняв парафію й бібліотеку.
Але тоді не було б і цієї достовірної різдвяної історії.
Із книги
«SUBDIVO»
ень хилився до заходу, але навколо зовсім не помітно було вечірнього заспокоєння. Навпаки, жвавий і неспокійний рух все тільки зростав.
На чорних полях журавлі ще крутили свій воєнний танець, паруючись на цей рік. У непроглядно густих вербах над низиною потоку птаство заводило якісь безнадійно гарячі спори, пересипані криком. Звірята й люди однаково чули прилив якихось неспокійних сил. Здавалося, приглянувшись уважніше, можна було помітити, як тривожно ворушилася земля, томлячися бажанням розродитися силою живих істот, що бушували в ній.
Ніч спускалася, вогка й тепла, але дотик її ніжного пахучого покривала, що оповивало землю, тільки ще більше дражнив і підіймав енергію життя. Міріади животінь тиснулися на світ. Сухе листя рухалось і шамотіло під ударами трав, що пробивали собі вихід із землі в світ. Комахи, жуки, хробаки розривали покрови своїх сховів в пориві жадоби руху і множення. Набряклі пупінки тріскали, сповняючи солодкуватим бальзамічним запахом повітря, наповнене густими випарами життя і бажанйя.
Трепихання життя переливалося густою піною переповненої чаші.
Коли ніч стемніла, долина наповнилась незвичайним рухом.
Хвіртка невтомно рипіла, впускаючи на цвинтар юрби хлопців-підлітків і парубків у нових настовбурчених свитках і таких же чоботях, підкованих великими нестертими залізними підковами. Вони наповнили голосом тихий дідинець, де беззвучно витали тіні мерців, щільно обсадили весь цей церковний горб, що підіймається над долиною стрепихатих верб. Одні стукають своїми підковами на платформі дзвіниці, на її сходах. Інші йдуть до середини темної церкви, «на одіяніє». Але вони не довго зостаються там, і найбільше їх бере участь в розкладанні огнищ. Червоні стовпи іскор, огню й диму підіймаються навколо церкви. Вони то опадають, то підіймаються високо, коли хлопцям удається розшукати якусь значнішу штуку для спалення. Святий огонь-чиститель палить і нищить мертві останки й очищає землю для нового життя. Він проганяє ворожих духів холоду та смерті й помагає землі розродитися.
Весела, шумлива юрба кипить навколо огнів. З-за тісних груп людських тіл огонь проривається тільки непевними, рухливими променями в темну долину й надає фантастичний характер тому рухові, що йде далі на дорозі в долині. Групи людей, темних і загадкових, як гноми, чергуються із запряжками волів і возами з «свяченим». Таємничий рух і оживлення зростають на церковнім горбі. Темні купи людей ворушаться серед могил і надгробних хрестів, і нелегко відрізнити ці невиразні постаті людські від темних гілляк, що розпростираються над ними, і надгробних хрестів, що розтягають над ними свої рамена. Гроби, дерева і люди — все мішається, рухається і коливається в цю чудову ніч, повну таїни й очікування.
Велика містерія нависла над землею. І все притаїлося, ждучи її об'явлення.
Серед цього стриманого руху і неспокійної тиші відчинилися двері темної церкви й випустили процесію. Разом з тим різко затрепи-халися дзвони під нервовими, напруженими ударами добровольців-дзвонарів, що так довго чекали цього щасливого моменту. Звуки, спочатку різкі і нерівні, далі трохи більш гармонійні, попливли по широких просторах до-охресних долин, і назустріч їм летіли такі ж звуки, тільки ослаблені віддаленням і через те більш музикальні, з далеких сусідніх горбів, вінчаних червоним відлунням огнів, де чулося таке ж оживлення і рух життя.
Юрба людська лилася без кінця з розчинених дверей, з корогвами, фанами, хрестами, ліхтарями, образами, що в пітьмі набирали фантастичні контури і форми, серед червоних плям світла, що миготіли, гасли під поривами весняного вітру — і засвічувалися знову. Крикливі, різкі голоси співають сумний, похоронний мотив, але слова його звучать радісною вістю життя, і самий спів щодалі лунає все більш тріумфально. Сильні руки з завзяттям втримують корогви під ударами весняного вітру, як переможні прапори. їх прапорища шелестять, опираючись на гілляки дерев, що звисають над церквою, й радісно обіймаються з ними. Люди йдуть в густій юрбі серед могильних горбків своїх дідів і не можуть стриматися, щоб не потріпати привітно їх глибоко по-репаних, напівзогнилих намогильних хрестів, ділячись з ними своїм радісним екстазом, що проймає їх усіх, всю юрбу. Вони підспівують серед веселого, галасливого гуку дзвонів і чують, як до їх крикливих, живих людських' голосів примішуються глухі звуки іншого світу. На їх пісні перемоги над смертю відзиваються голоси мертвого світу, повні радості і співчуття.
Дзвони змовкли раптом. Люди стоять перед темними, зачиненими дверима серед напруженої тиші людської юрби, серед містичного, повного звуків мовчання природи. Вони жадають приступу — вступу для тріумфального походу життя. І коли співці, нарешті, зачинають тріумфальну пісню воскресіння, двері відчиняються перед ними. Перемінена, просвітлена церква розкриває їм своє святочне нутро. Проворні паламарі в штивних, обшитих юхтом свитках і в монументальних чоботях спішно проробили свою нехитру церемонію перебирання церкви. Чорні страсні образи замінені золотими, жалібні застілки — червоними. І, незважаючи на щорічне повторення, ця нехитра церемонія сердечно розчулює всіх. Старенькі червоні плахти з потертими галунами тішать їх як не знати яка краса. Ах, це ж радість! І вона чується у всьому. В цих масивних купах пломіння тоненьких свічечок, що стирчать пучками скрізь. У надзвичайній масі голосів на хорах, що співають так нечувано завзято. В галасливих дзвонах, що спішать обізватися в кожній хвилі й пильнують подзвонити в призначений їм момент якнайбільше й найсильніше. Як міцно і рівно тримається цього дня старий панотець, скинувши з плеч свої вісім десятків; як розкішно блищить його волосся на нових сріблястих ризах і як сильно звучить його голос, коли він заводить великодні пісні.
Ах, ці пісні перейняті такою радістю, що не можна їх довго слухати пасивно. Люди підспівують і похитуються ритмічно. Вони хотіли б пуститися якимось урочистим хороводом, побожним танцем святого царя перед святим ковчегом. Радість в них така велика, що вони не можуть противитись екстазній жадобі руху. Виходять на дідинець, інші йдуть то до ясно освітленої церкви, то до темного цвинтаря, щоб дати вихід радісному екстазу. Прислухаються знадвору до співів, підспівують їм півголосом. І знову відчувається, що разом з ними приспівують якісь хори, приглушені, але такі ж радісні. Чи це покоління померлих підспівують разом з ними? Ні, тут чуються ноти відмінні — тільки в дуже загальному характері схожі з цим великоднім співом. Чи це покоління давніші, які ще не знали Паски і не вміли цих пісень? Вони співають пісню весняного відродження, не знаючи Христа. Це ж така недавня річ, цей християнський культ. Йому в цих сторонах минуло ледве кілька сот літ!
