Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
Величезним зусиллям відірвавши голову від подушки, Той сонним, ще невидющим поглядом глянув перед себе. Потім перевернувся на спину й ще деякий час, відсапуючись, полежав із заплющеними очима. Був ранок. Клята ніч, здається, скінчилася. Чутно було, як у передпокої Карпова дружина збирає до школи дітей. Той глянув на годинник, уже майже інтуїтивно відмітивши, що шкло тріснуте, а, отже автентичне. Ще хвилин десять можна було полежати. Ну й вар'ятська нічка видалась. Ідоли якісь… Поети… Приверзеться ж таке.
Десь грюкнули двері, розлігся гучний голос Карпа Любанського. Потім чути було плюскіт води, гримотіння посуду. Балачки в передпокої. Той чекав, поки діти підуть уже, щоб і самому піти вмитися та й почати збирати речі. Треба буде розказати Карпові про ці нічні пригоди — чиста тобі література. Психоаналіз. Діти все не йшли. Знову голос Карпа: «Не знаєш, де та велика валіза?» Це до жінки. Мабуть, час і собі потроху вдягатися. Невиспаний, як пес. Нічого, в поїзді можна буде надолужити. «СЛУХАЙ, А ДЕ Ж ПАЯЦИК? ДЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, МІЙ ЧЕРВОНИЙ ПАЯЦИК? — раптом загорлав Карп. — НЕ МОЖУ Ж Я ЇХАТИ БЕЗ ПОДАРУНКА!!!» Той аж похолов від переляку. Слизький холодний жах наповнив мозок. Червоний напханий паяцик лежав тут же під ліжком. Під його, Тоєвим ліжком. І якщо можна було ще хоч щось знати напевно, то це те, що він, паяцик, перебуває в тісних родинних стосунках із кам'яним ідолом з передостаннього кошмару.
Далі Той цілковито втратив рахунок своїм фіктивним пробудженням. Видіння поміщалися одне в одному, як матрьошки, як магічні китайські кульки, і не було цьому ні кінця, ні краю. З кожним разом імітація дійсності була все досконалішою, довершенішою, тож не залишалося жодної надії на кінець диявольської каруселі.
І коли щонайсправжніший Карп Любанський розбудив тебе за давньою приятельською звичкою читанням віршів, — чи Ненабокова читав він того разу?[66] — ти лише мляво замахав на нього руками і пробурмотівши: «Згинь, примаро…» перевернувся на другий бік.
А зрештою, хтозна, може, ти й мав рацію, можливо, той лукавий сон триває і понині.
Акустика
Звучання проривається в свідомість одним із перших (гінців нового дня).
Десь коло п'ятої з'являються найраніші автобуси. Кожен із них, — а ходять о тій порі вони ще рідко, — викликає тихий дзенькіт у серванті. Це не будить тебе, але змушує допасовувати до актуальних видінь роздуми про унікальний тектонічний феномен: відчутний зв'язок полотна автостради, що пролягає метрів за триста від твого будинку, — (через шари щебеню і піску, через загиджений трубами, телефонними кабелями, колодязями каналізації ґрунт, через підозрілий фундамент, через не менш непевні стіни, через панелі перекриття, котрі слугують тобі за підлогу, а твоїм сусідам ізнизу — за стелю, через дошки підлоги й червоне дерево серванта) — із дзвінким кришталем келішків і карафи, в котру вміщається докладно три чверті літра будь-якого напою, найкраще — міцного.
Ті ж самі автобуси на швидкості породжують далеке мелодійне звучання, котре так легко сплутати з близьким дзижчанням комара, особливо якщо на голову накинуто подушку, а тільки так останнім часом вдається тобі заснути, тільки так. Це теж не будить тебе, але змушує допасовувати до актуальних сновидінь (як репліки до коміксів) рефлексії на тему звуку взагалі. (Рефлектувати в сні — яка зарозумілість!).
Під вікном його спальні поселилися оси. Очевидно, вони обжили розщелини муру, шпари поміж цеглою і той невеликий простір, якому слугувало дахом бляшане підвіконня. Засинаючи він чув гул й шарудіння, що лунали, здавалося, всередині кімнати — так близько вже дібралися оси до внутрішньої сторони стіни. Його інтриґувало це потаємне нічне життя комах. В уяві малювалися невиразно химерні інтер'єри їхнього житла, котрим бліда на вигадки дрімота надавала все більш антропопатичних рис, і котрі з цієї причини залишалися незаселеними. Невловимо здеформована сном, юридично свідома свідомість уже навіть висувала якісь претензії осам так, немовби це були галасливі сусіди: «Якого біса вони там вовтузяться, — невдоволено думав він, — розважаються, займаються коханням, вечеряють?»
Офіційну версію осиного світопорядку можна було спостерігати вдень. Немов за командою досвідченого авіадиспетчера, у суворому порядку й ритмі одні комахи вилітали із гнізда, інші заходили на посадку, тягнучи додому поживу, здобич, різний крам. Усе це виглядало більш-менш зрозумілим. Про це навіть можна прочитати в книжках. Ряд перетинчастокрилих (Hymenoptera), підряд стеблястих (Apocrita), родина осоподібних (Vespoidea). Усе це добре. Але що означає оте нічне гудіння, схоже на роботу — дз-з-з-з-гу-у-у-у-шрх-шрх-ох-х — ірреального трансформатора?
Як правило, акустика теж стає джерелом страху. Ні, звичайно, ти не купувався на різні потойбічні голоси, чи крики за стіною, чи скрип засувів і завіс — дешевий голлівудський антураж міг хіба приємно полоскотати нерви — не більше. Але приходила ніч, і тільки-но ти стуляв повіки, як твоє невловиме «я», щойно окреслюване поверхнею тіла, відразу переселялося досередини, на внутрішній бік уявної оболонки, і по мірі того, як сон наступав, відвойовував усе ширші території (немов би в палаці — де навстіж відчинено сотні дверей, і перспектива кімнат витягується в довжелезний коридор, — починаючи з дальніх покоїв поступово згасало світло), світлолюбиве «я» відступало, локалізувалося, ти вже відчував себе щоразу меншим і меншим, дрібнішим — дрібним — дуже дрібним, компактним, твій внутрішній зір (жертва лагофтальму[67]) легко проникав у мікросвіт, і сам «ти» вже належав мікросвіту, зосередившись десь в районі сонної артерії, аж раптом пульсації цієї артерії, пульсації, про які ти зовсім забув, і які для змізернілого тебе набували масштабів землетрусу, викидали тебе на поверхню сну разом з уламками розтрощеного метафоричного палацу, а ледь відчутне тертя епітелію до полотна подушки перетворювалося на скрегіт і тріск стихійного лиха.
Інколи дурниця — незнайоме досі калатання у власному ж наплічнику — вганяла в жах можливої погоні: ти прискорював крок, озирався разпораз, раптово змінював маршрут, пірнав у підворіття; звертаючи за ріг, тут же рвучко обертався й рушав назад у намаганні виявити невидимого переслідувача, та всі ці, запозичені з шпигунських фільмів прийоми не давали результату, і стугіт гонитви весь час наздоганяв тебе, твій персональний монстр уже дихав у потилицю, готовий зжерти чи роздерти, коли все несподівано з'ясовувалося: загнаний, мокрий і злий на самого себе, ти врешті усвідомлював, що просто-напросто випадково-виняткова комбінація речей, поверхонь і фактур усередині наплічника спричинила такий незвичний звуковий ефект.
Траплялося, що непокоїла й сама невизначеність джерела звуку. Так, одного разу по обіді він витратив купу часу, поперевертав усе на кухні, поки зметикував, що звичайна каструля нагрітої зупи, охолоджуючись, із неповторним мелодійним свистом затягує всередину повітря. Весь секрет був у покривці — вона сідала майже герметично і сама слугувала резонатором у цій кулінарній фісгармонії.
Але ж досить, любий ти мій! Досить! Скільки можна віддавати шану вигадливому Морфею та його дружкам-трікстерам[68]. Скільки можна рефлексувати. Час діяти і жити!
Вже онде чути занудне гундосіння горлиці та різкий малоприємний клекіт горлицевого самця, котрим він провіщає подрузі своє повернення.
Вже шурґає асфальтом мітла двірнички (отієї алкоголічки з сусіднього під'їзду, котра подібно тобі живе святим духом наповненого келішка і сина якої знайшли рік тому мертвим у тому ж таки під'їзді, після чого весь будинок полегшено зітхнув — так він усіх дістав, той малий байстрюк з кривими ногами і фатальним набором хромосом).
Вже перші місцеві гігієністи починають тріпати доріжки й килими (те їхнє гупання має дивовижну здатність так відлунюватися від стін, що виляски лунають ще довго по тому, як гігієніст сховається нарешті в свій барліг).
