Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
Хтозна, може так і не прокинувся б він тоді, може так би й завис у вічному концерті, якби не розбудив його телефон. Промимривши щось у слухавку, все ще артикулюючи на англійський манір, він зиркнув на годинник і з певним невдоволенням відзначив, що чотирнадцятигодинний бар'єр так і не подолано. «Ах ти ж чорт, — майнула думка, ніби це не він щойно прагнув повернутись до свідомості, — ну, не могло воно задзенькотіти хвилин на десять пізніше. Та ми б ще разів ізо два проспівали, і справу було б завершено».
Після того випадку з'явилася в нього звичка накривати голову подушкою.
Були, окрім того,
повтори потвор, а також
повтори повернень.
Ти досить часто повертався у місця, де вже бував раніше. У наддніпрянський вертоград, скажімо, а чи до міста твого дитинства, чи до іншого міста, притулку юності. Це свідчило про існування по той бік пам'яті повноцінного ландшафту твоїх снів. Ландшафту, зрозуміло, змінного, примхливого рухливого і нетривкого, та все ж доволі цілісного в якихось своїх кордонах, координатах, демографічних показниках, населених пунктах, рельєфах місцевості.
(Отак і Воццек, не позбавлений дорогоцінного дару дрібного провидіння, десь за рік чи два до того, як отримав у спадок маєток на околиці міста, почав помічати, що тьмаві сюжети снів усе частіше приводять його в якийсь занедбаний будинок у глибині закинутого парку. Там не було архітектури (хіба деталі — обпалене недопалками підвіконня, шматок стіни із вбитим в неї самотнім цвяхом, випадаюча дощечка паркету), зате повсюди панував колір — мутний прогірклий колір старих фотографій із батькового альбому. І персонажі, котрі заселяли цей будинок, і історії, котрі там відбувалися, властиво, відбитки історій — все мало цей відтінок тремтливо-млистої, вицвілої емульсії),.
Отож був світ. Природа його — квантова, інфернальна, чи, може, нейрофізіологічна — тебе хвилювала мало, але ти мріяв про мапи цього світу — з ними тобі було б набагато легше орієнтуватися під час подорожей, однак складати їх удень було б чистісіньким безглуздям, а потаємні нічні ескізи неодмінно конфісковувалися невидимими митниками при переході кордону снів. Світ цей і справді був світом невпинних недвозначних і безугавних метаморфоз: повертаючись туди, ти щоразу ловив себе на відчутті, що твоя мова, поведінка, звички, навіть одяг уже виглядають дещо анахронічними. Звичайно, ти намагався якомога швидше ввійти в ритм того життя, і все ж помічав у поглядах то докір, то здивування, та й сам деколи дивувався, дізнаючись про переміни чи то в законодавстві, чи в правилах доброго тону, чи у моді. Тебе переслідувало відчуття, що ти проґавив дещо важливе, що без тебе трапляється тут щось серйозне, кардинальне, і що ти так ніколи й не станеш до кінця своїм, якщо будеш і далі постійно метатися поміж країною дня та країною ночі. Та й там, на світлі, угорі (чи то пак долі) ти відчував себе не зовсім у своїй тарілці, бо поки вештався ти вертоградами й містами і надривався разом з Eagles'ами чи вбивав хлопчаків з вовченятами, там (тобто тут) не спали, не ловили ґав. Тому, прокинувшись і виходячи з дому, ти завше нервував: чи дійсне ще твоє посвідчення комбатанта, чи не виглядає занадто викличним твоє вбрання, чи не трапилося сьогодні з доброго дива якесь національне свято, або навпаки — всенародний траур, а ти, останній невіглас, поперся на вулицю в білих штанах і картатій сорочці.
Отак і розривався він поміж двома батьківщинами, як бурідановий віслюк, якому дорожчою за ситість здавалася можливість не вибирати.
Продовження пробуджень
Репризи іншого ґатунку пропонував, посеред інших, такий собі Саша Абрамян[62], інститутський однокашник (що за дурняча етимологія! до чого тут каша?), котрого всі звали просто Абрашою, не стільки натякаючи на семітське походження, скільки щоб помститися за його надмірну комсомольську, а згодом і партійну активність. Загалом же він був незлий колєґа, дарма що колаборант. Одного разу він навіть притягнув до alma mater цілий стос тоді ще заборонених Playboy'їв, і ви з великою втіхою переглядали їх просто під бюстом якогось вождя. Хоча, хтозна, може це була своєрідна провокація? (Після падіння режиму Абраша виник у Львові як лідер вірменського національного фронту — чим не карамболь таємної поліції?) Ну, так чи інакше, але ten years ago, в одному зі сновидінь ви зустрілися у тому ж таки залі, під тим же бюстом і з тієї ж нагоди — в руках Абраша тримав стос барвистих журналів. Тільки тепер це були журнали дещо іншого характеру: річ ясна, відвертіші, — адже суспільство давно лібералізувалося, — педантичніші й до того ж своєрідної орієнтації. Та що тут крутити! — журнали були для гомиків. Ти не відразу втямив, що й до чого, й для чого ця бридня, вже що-що, а дивитися на голубих у тебе не було жодного бажання. Але Абраша почав якось здалеку заводити розмову про Мікельанджело з його Давидом, про красу чоловічого тіла й естетику братських стосунків, про Чайковського і Жида, про Караваджо, Меркюрі, Вайлда і Костя Гнатенка[63], про нью-йоркську мистецьку еліту і людську самоту, про некомунікабельність і потребу в ніжності… аж ти плюнув розлючено і, пославши його к бісу, рушив до виходу. Отут і почалася генеральна чортівня. Виявилось-бо, що головний корпус Політехніки абсолютно точно відтворює архітектуру того гігантського готелю (го-го-го), готелю Ґранд, в котрому ти колись шукав вбиральню, й де трапилася та неприємна історія з шаховими фігурками. І точнісінько так само ти почав блудити серед балюстрад і переходів. І хоча чоловічих кльозетів цього разу було скільки завгодно, та втіхи з них ти мав небагато, бо в кожному чигав на тебе Абраша із сумним, промовистим поглядом. Він виходив з-за колон і поворотів, з'являвся з ніш, виникав серед студентів, які час від часу висипали в коридори з аудиторій, торкав тебе за плече, коли ти схилявся над фонтанчиком з питною водою, гукав з терас, наздоганяв на сходах, коротше кажучи, був всюдисущим і незнищимим. (Ота апріорна незнищимість героїв твоїх кошмарів давно стала аксіомою, та все ж тобі рідко вдавалось уникнути спокуси, і ти кидався у безглузді спроби вбити, вбити, вбити, вбити того, хто так легко й переможно оживав). Отож Абраша перетворився на свою безконечну репризу. Ти верещав на нього, обзивав останніми словами, плював у його бік, ти біг усе швидше, однак гримали двері, пролітали мимо вікна, змінювалися поверхи (ти орієнтувався лише з кольору стін і візерунків на підлозі), та всюди був присутній він, Абраша, зі своєю проповіддю братерської любові. Ти видер з його рук журнали й жбурнув у просвіт поміж сходами, ти зацідив йому в підборіддя, але зацідив якось мляво, бо рука, як це зазвичай буває в снах, ані стискалась міцно в кулак, ані дотримувалась керенку, що й казати про силу удару — нікудишній виходив удар. І все ж це був єдиний вихід відкараскатися від набридливого педераста, — ти збирав усю можливу волю, всю можливу силу, і напруження твоє було таким значним, що якась частинка свідомості майже прокинулась від цього напруження, усвідомила себе справжнім «я» і почала консультувати тебе, тобто твого сомнамбулічного протагоніста: «Зберися, сконцентруйся, наскільки можеш. Проблема не в тому, щоб побити Сашу-Абрашу, проблема в тому, щоб здолати сон». Однак сон виявився міцнішим за невсипущого консультанта, і тобі таки довелося боротися з Абрашою, і в цьому ти навіть досяг певних успіхів, бо почав відчувати, що тіло суперника м'якне, і кулак твій вже досить відчутно прогинає його плоть. Ти все молотив і молотив його, з непритаманною тобі раніше жорстокістю, аж поки раптом не усвідомив, що лупцюєш… надувну ляльку із секс-шопу, і лялька ця вже наполовину здулася, — ось в чім розгадка її м'якості, а зовсім не в твоїй силі. Із несподіванки ти вкляк і збараніло вирячився на ту потвору-гомункула, на її вже напіваморфне синтетичне тіло, посеред якого останнім оплотом штучного життя стояв похилившись еластичний пластиковий фалос.
