День, що навчив мене жити - Гунель Лоран (читать книги онлайн без сокращений .txt, .fb2) 📗
— Якщо хочеш мати додатково другу золоту жилу, щоб почати нову справу, рішення є.
Анжела підвела очі.
— Яке?
— Замість вимагати в Джонатана щомісячні аліменти — попроси в нього капітал, виплатити велику суму один раз.
Анжела стенула плечима.
— А потім я не матиму нічого? Це було б божевіллям, Клое тільки сім років.
— Навпаки. Так значно обачніше: нині Джонатан геть дивний, краще синиця в руці, ніж журавель у небі. Те, що в тебе є, вже твоє.
Анжела, здавалось, задумалася. Насупивши брови, вона мовчки жувала.
— У будь-якому разі, — промовила вона за якийсь час, — він відмовить. У нього немає заощаджень. Тож для нього це неможливо.
Райян навів камеру великим планом на Майкла. Відчувалось, що той затамовує переможну усмішку.
— Він дасть собі раду, — загадково промовив Майкл. — Коли потребуєш грошей, завжди знаходиш вихід.
Райян скривився й обвів поглядом решту тераси. Помітив двох дівчат, які жваво щось обговорювали, і перевів камеру на них.
— Дуже смішно, — сказала молода брюнетка з волоссям до плечей, в окулярах із черепахової оправи. — Слухай, а ти в курсі щодо руденького з бухгалтерії? Його звільнили. Сумно, він суперсимпатичний хлопець.
— Ти про кого?
— Ти його знаєш, той хлоп із бухгалтерії, що веде клієнтів. Час від часу ми бачимо його в їдальні. Він часто сидить біля вікна.
— О, так, пригадую.
— Він страшенно симпатичний.
— Та ні, він придурок.
— Що ти, він чарівний, повір.
— Ні, якось я до нього прийшла з приводу клієнта, якому не заплатили. Він не хотів дістати його досьє, якщо я не назву номера клієнта. Довелося повернутися в кабінет, уявляєш?
— Оце так-так!
— Потім ще раз мала одну справу до нього. Він якраз розмовляв по телефону. Мені потрібна було одна-єдина довідка, а він змусив мене чекати, доки не закінчив розмови. Думаєш, він бодай на мить відірвався, щоб з’ясувати, що мені потрібно? Аж ніяк. Дзуськи. Повний придурок…
Брюнетка надула на мить губки.
— Що ж, — промовила вона. — Твоя правда, він придурок.
Райян розреготався й вимкнув камеру.
Що ж… 12/20. Публікуємо.
Ця сцена на мить нагадала йому експеримент, про який він читав і який провели науковці-психіатри. Вони зібрали в одній кімнаті групу акторів, які були втаємничені в його суть. Потім впустили волонтера, який належав до типу людей, котрі погоджуються бути піддослідними кроликами, щоб трохи заробити й дотягнути до зарплати. Йому повідомили, що актори також піддослідні; всі вони вели розмову, очікуючи початку експерименту, бо їм сказали, що науковці запізнюються. Насправді той тип не знав, що експеримент іде повним ходом.
У якийсь момент один з акторів висловив цілком безглузду думку, той тип її заперечив. Треба зазначити, що інші актори також висловились, і кожен поділяв думку першого. Всі вони схилялися до тієї самої думки і твердили, що це істинно так.
Минув якийсь час, і всі зауважили зміну думок у піддослідного. Спершу він засумнівався, видно було, що вагається, потім він почав схилятися до їхньої думки. І врешті-решт повністю прийняв її.
~ 19 ~
Клое не тямилася від радості. Так приємно було це бачити. Нарешті Джонатан виконав обіцянку й повів її в Природничий музей.
Він припаркував білий, свіжопофарбований «Шевроле», і вони разом рушили до входу. Як гарно тримати її рученя у своїй руці.
Небо було блакитним, ні сліду ранкового туману, у ще прохолодному повітрі відчувалися пахощі квітучих кущів, що росли обабіч дороги до музею. Долинали голосні розмови різними мовами туристів, які малими групами напливали до музею.
Всередині була неймовірна експозиція про Амазонію. У гігантській печері реконструювали частину тропічного лісу, дерева в якому сягали до п’ятнадцяти метрів у висоту, там і сям з них звисали сплутані між собою ліани, які перепліталися з різними густими кущами та буйною рослинністю. Слабке світло гарно відтворювало природні сутінки. Це все у неймовірно вологій атмосфері, де гаряче, вогке повітря було напоєне сильними запахами невідомих екзотичних рослин.
Таблички роз’яснювали чудове розмаїття видів, що знайшли собі притулок в амазонських лісах, й повідомляли, що більшість фармацевтичних фірм усього світу мали там своїх представників, які вивчали рослини, що можуть стати ліками завтра, інколи вони намагалися проникнути в найбільші таємниці шаманів, щоб надихнутися їхніми знаннями.
Плакати нагадували про небезпеку, яку підприємці несли лісові, та тривожний темп його знищення. Джонатан не міг не відчути, як стислося його серце.
Після огляду експозиції вони зайшли у велику залу, де йшлося про еволюції. Щойно ввійшовши туди, Клое скрикнула.
Перед нею височів гігантський скелет динозавра. У відкритій пащі виднілася щелепа неймовірних розмірів із загрозливими зубами. Одна щелепа була значно більшою за саму Клое!
Вони обійшли довкола кісткового гіганта, але Джонатанові не йшов із думки амазонський ліс і нависла над ним загроза.
Цивілізована людина вже й так знищила біологічну рівновагу на його теренах: упродовж кількох десятиліть інтенсивного господарювання із застосуванням пестицидів місця, де колись роїлися тисячі видів комах і тварин, перетворилися на мертвий простір, де на сотнях тисяч гектарів, доки сягало око, простягалися посіви лише однієї зернової культури. Простір, з якого видалили майже всі інші форми життя. Бездонна пустка.
Винищення амазонських лісів — Джонатан це відчував — було актом, який не можна чинити. Так не може тривати далі. Це надзвичайна помилка.
Клое не зводила очей з гігантського скелета. Поруч проходила група відвідувачів у супроводі гіда з британським акцентом.
«Перед своїм зникненням, — казала вона, — динозаври стали панівним видом на нашій планеті, домінуючи в усіх екосистемах. Для них не існувало жодного хижака, вони панували на суші, в морі й повітрі. Всі тварини, рослини й дерева щодо них були безсилими; динозаври набули здатності знищувати всіх інших живих істот і без комплексів користалися цією силою…»
Джонатан усміхнувся при згадці про слова Марджі: в історії світу, казала вона, всі, чиїм покликанням було нав’язування, розпалися.
«Під кінець панування, — вела далі гід-англійка, — динозаври виростали дедалі більше й ставали щораз огряднішими. Ніщо не вказувало на їхнє несподіване зникнення, яке й сьогодні, попри всі висунуті гіпотези, залишається загадкою».
— Татку, я зголодніла!
— Це на тебе так динозаври вплинули, моя люба?
— Я не можу чекати, я надто голодна!
Вони попрямували до виходу й зайшли у розміщений неподалік фастфуд. Він купив величезний хот-дог для доньки і величезний гамбургер для себе, які вони наминали, йдучи парком.
— Як тобі?
— Такий смачнючий! — відповіла Клое. — А соус найчудовіший у всьому світі!
Неймовірна насолода дивитись на Клое, якій ледве вдавалося досить відкрити свій маленький ротик, щоб відкусити від того надто великого для неї хот-дога. У сім років окремі риси її обличчя нагадували мале дитя, яким вона була раніше: чарівні кругленькі щічки, на яких з’являються ямочки, коли вона усміхається. Таке щастя бути з нею, дивитися на цю ласунку в такі моменти. Джонатан шкодував за роками, коли він, звісно, надто віддавався своїй роботі за рахунок родини. Анжела мала рацію, коли докоряла йому за це. Він ніколи з цим не погоджувався, щоразу висуваючи як аргумент те, що саме задля них він пропадає в агентстві. Задля їхнього майбутнього. Все це було правдою, але сьогодення не можна прожити вдруге.
Втрачені момент ніколи не повернуться. Тепер, на щастя, він це усвідомив. Клое все ще дитина, і він твердо вирішив насолодитися їхніми відносинам, нехай навіть через один вікенд на другий. Відтепер він залишатиме вдома мобільний телефон, імейли, есемески та інші повідомлення новин.
— А твій гамбургер смачний? — запитала вона.
— Непоганий, і…
На лавочці, на віддалі кількох метрів сидів чоловік зі знайомим обличчям. Але звідки Джонатан міг його знати? Він ніяк не міг пригадати його ім’я… Їхні погляди перетнулись, але той не відреагував.
