Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗

Про мобілізацію задніпрянських полків против польського наступу маємо ще й инші звістки. Так білогородський дячок, бувши за вістями в Зінькові, привіз таку саму вість, що в останніх днях березня с.с. пішли козаки з усіх городів на збір до гетьмана; полтавський полковник й инші полковники мали йти 9 н. с. квітня, бо король іде на гетьмана з великим військом. Поляки вирубали сім городів козацьких: Погребища, Могилівчик на Дністрі й ин. Говорили й про похід самого гетьмана, але чи він дійсно тоді виїхав з Чигрина, се дуже непевно: волинсько-подільський рейд скоро спинився, і грізні вісти про похід Хмельницького з усіми силами против нього теж не справдилися. Коли король і його прихильники сими вістями наганяли холоду на посольську палату, щоб зробити її охотнішою до асігнувань, то сей страх мабуть розвіявся до кінця сойму, і Радивили, будучи більш ніж хто в курсі дійсного стану річей, мабуть не залишили відповідно поінформувати послів в сій справі.

З сих усіх причин з ухвалами про кредити на оборону йшли дуже тяжко. Посли опиналися не рішаючись обтяжати свою братію. Наступ на козаків урвався; Хмельницький просив згоди, Лупул пропонував посередництво, Радивили також подавали надії на мирне залагодженнє. Кінець кінцем чим більше король старався розворушити палату, тим холодніша вона ставала. Одні годилися на посполите рушеннє, щоб тільки менше платити; инші заявляли охоту дати на наєм ланового війська, щоб не витягати “братії” знову в поле, як під Берестечком: найбільш тверді відмовлялись браком директив і брали “до братії”-на остаточне рішеннє свого соймику. Сойм кінець кінцем відкладено ще на два тижні, король рішив взяти палату постом і бдіннєм-“треба виголодувати послів, аби вибившися з сил пристали на справедливі способи”, записує його слова Альбр. Радивил. Останнє засіданнє трівало 28 годин без перерви, але результати були не блискучі. “Річпосполита лишилася з лихою обороною, зложивши надію на Бога і Матір Божу”, записує той же побожний мемуарист.

Рахуючися з такими перспективами, король ще перед соймом застукав в заграничні двері, просячи католицьких володарів в спільних інтересах підтримати Польщу. Польський посол 19 березня подав німецькому імператорові характеристичну з сього погляду записку, процитовану нами вже вище. Звертав у ній увагу, що катастрофа Польщі тяжко відбилася б і на німецьких, особливо австрійських землях. Хмельницький після битви під Батогом .завязав нові звязки: маючи за собою Татар і страшачи ними, він змусив стати по його стороні також і Молдавію з Валахією; просить помочи також у Турків, і з Царгороду пишуть, що він дістане в підмогу сілістрійське військо. Поміч татарську має забезпечену і веде переговори з Москвою. Не вважаючи на попередні прикрі досвіди з договорами, що приносили тільки все нові шкоди Річипосполитій, король мав надії на замиреннє, коли в місяці серпні молдавський господар взяв на себе посередництво. Але він повідомив сими часами короля, що козаків можна приборкати тільки зброєю. Як показує дотеперішній досвід, з початком червня треба сподіватись ворожого наступу, з величезними силами. Польща їм не може противстати. Видатків можна зібрати тільки половину. Особливо втрата Руси-найбільшої, богатої провінції, де була головна сила Річипосполитої, підтяла її сили ⁷).

Після закінчення сойму виписав листа подібного ж змісту до старшого з курфірстів, архіепископа майнцького, новий підканцлєр коронний Тшебіцкий,-додавши до всього иншого ще й останню біду-погром Лупула, вірного союзника Польщі, і появу на його місці лукавого і ворожого Польщі, а прихильного козакам нового господаря ⁸). Слідом Тш. виїхав і сам до Німеччини, щоб на соймі імперії особисто підтримати польські прохання. Маємо його записку, подану 13 червня реґенсбурському соймові-про неї скажемо далі. Тепер ще одмітимо оден з дипльоматичних маневрів повзятих на берестейськім соймі против козацько-татарської коаліції. Се посилка спеціяльного післанця Ст. Шиманьского не більше не менше як “до народу, Калмицького, до найстаршого мурзи, мурз і беїв”, з закликом до походу на Крим, щоб відтягнути татарські сили від війни з Польщею! Послові доручено обіцяти іменем короля найвищому правителеві калмицькому 50 тисяч твердих талярів за сю послугу-і зіставити за ним Крим, коли війна з Кримом буде виграна! Був вистилізований лист від короля до сього “найвищого правителя, беїв і мурз”, і окремий супровідний лист від канцлєра ⁹). Але невідомо кудою пустився і як далеко заїхав з сими листами пан Шиманьский.

Повертаю до берестейських нарад. Кінець їх очевидно був захоплений молдавською справою. Після того, як Кутнарский поїхав собі спокійно з королівськими дорученнями в справі замирення з Хмельницьким, наспів посол Ракоція з листом 25 березня н. с., де той в дуже дипльоматичних виразах оповіщав короля про свій розрив з Лупулом. Мовляв його інтриґи від початків панування в Молдавії; звернені против Ракоціїв (спочатку покійного батька, потім нинішнього Юрия II), і против їх союзника господаря Валахії, на котрого Лупул пробував іти й одвертою війною, змушують його, Ракоція, запобігти новим ворожим зусиллям невірного сусіда й пуститися в одверту війну против нього. Ракоцій повідомляє короля про се наперед, щоб той не дав себе звести яким небудь кривотолкам і підозрінням, ніби то задуманий наступ має під собою якісь ворожі для Польщі плани-щоб король прийняв до відома ті справедливі мотиви, які привели його, Ракоція, до сеї розправи з молдавським господарем, і не схотів боронити сього невірного і брехливого сусіда ¹1).

Дивним дивом, сього посольства і сього листу не згадав Альбр. Радивил в своїм досить докладнім дневнику берестейських дебат, і ми не знаємо, як поставився до сього Януш Радивил та инші свояки, хоч вони безсумніву добре знали про все ¹¹), і не могли не інтересуватись. Ракоцій писав свого листа вже по тім як його військо рушило на Молдаву і тоді як його посли ставилися перед королем, се військо вже опанувало Волощину, і Лупул уже втік на польську територію. Хоча звязок з Берестєм мусів бути, значно тяжчий ніж з Варшавою і докладні вісти про молдавський переворот прийшли вже після приїзду Ракоцієвого посольства, серйозність положення мусіла бути ясна вже в той мент. Але діскусії в сій справі для нас пропали. Знаємо тільки, що збули Ракоцієвого посла ухильчивою заявою: король дуже жалує, що між християнськими князями знову приходить до кровопролиття; про які небудь кривди Ракоцієві і його союзникові з боку Лупула королеві досі не було нічого відомо, і він може тільки сумувати над нещастями, які спадають тепер на обидві сторони з причини сього конфлікту; конкретніше ж свої гадки він висловить пізніше ¹²). Кубаля, обговорюючи сю відповідь, висловив здогад, що король відкладав справу, не хотячи рішати її під натиском Радивилів, що схильні були взяти сторону Лупула, тим часом як король схилявся в бік союзу з Ракоцієм, з огляду на те що Лупул звязався останніми часами з Хмельницьким. Відкладаючи відповідь до Варшави, король хотів порадитися з коронними сенаторами і мати їх голоси за собою-бо тут у Берестю їх майже не було ¹³). Се вповні можливо, і стало ще ясніш, коли зараз по відправі Ракоцієвого післанця прибігли вістники нещастя від Лупула, з повідомленнєм, що Ракоцієве військо, разом з Басарабовим, несподіваним нападом захопило його край, сам Лупул утік до Хотина, просить дати йому схоронище в Камінці і благає помочи короля. Альбр. Радивил, записавши се в своїм дневнику-ввечері 21 квітня, додає тільки, що король посилав його того дня на розмову до Януша Радивила-щоб той згодився сполучити литовське військо з польським.

Януш збув його відповіддю, що він про се говоритиме з королем, і другого дня Альбрехт виїхав до Прусії, а король на полюваннє ¹⁴).

Вражіннє таке, що король хотів і Лупулового післанця збути чим небудь (теж може обіцянкою пізніш пошукати на се способу), не бажаючи взяти на себе ніяких обовязків, Януш тим був ображений, й инші Радивили зайняли холодну позицію. Януш не годився прилучати литовські війська до коронних, посилаючись на небезпеку від Москви, Шведів, козаків і т. д. ¹⁵), і не вважаючи на наданнє виленського воєводства, зістався в опозиції, ображений такою королівською невдячністю для вірного союзника-Янушевого тестя.