Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
З реляції нунція і венеціянського аґента, що інформував посла Джустіаніані, виходить, що кілька сенаторських нарад відбулося в сій справі без усякого позитивного висліду. Не вирікалися рішучо Лупула, вважали можливим помогти, готові були трактувати його далі як приятеля і союзника-як то ми бачили з листу Тшебіцкого. Але вимовлялися проти підтримування Лупула польськими силами, налягали на потребу докладніших відомостей, як і з чиєї ініціятиви вибухнув сей інцідент: яку ролю тут грають Хмельницькі і яке становище займає Порта. Вважали потрібним післати на місце своїх певних людей, щоб попасти на сковзьке за відомостями інтересованих сторін, не накликати на себе війну з Портою і т. д. З другого боку-хотіли знати, яке становище займе в сій пригоді Хмельницький: чи він займеться сею справою, пішле в поміч Лупулові свої війська і таким чином відтягне свої сили від війни з Польщею, а може навіть-схоче замиритися з Польщею, щоб мати розвязані руки за Дністром, в війні з Валахією і Трансильванією?
“З приводу сих вістей-пише нунцій 25 квітня-з великою цікавістю чекають, що буде робити Хмельницький і чи не схоче дати помочи тестеві свого сина, тим більше що й причиною окупації (Молдави Ракоцієм) було бажаннє (Лупула) здобути Валахію для сина Хмельницького. З другої сторони, міркуючи, що (окупація Молдавії) мусіла статися з участю Турції, він (Хмельницький) мусів се знати, при тих зносинах, що він мав з Портою, і вона не могла статися без його згоди-бо з огляду на значні сили, які він має, (Турки) його респектують як свого союзника. Инші знову доводять, що Турція цінить його постільки лише, поскільки він займає Поляків і змушує до витрат, так що (Поляки) не можуть докучити (Турції). Вичікуючи, які рішення візьме Хмельницький, вони бажали б (в інтересах Польщі), щоб він поміг швагрові, бо з сього можна б сподіватися добрих наслідків (для Польщі)-бо він повинен був би подумати в такім разі про замиреннє з Польщею” 16).
Король пішов так далеко в сих міркуваннях, що на авдієнції даній нунцієві, відкрив йому такий секрет припинення волинсько-подільського рейду: напад на Молдаву стався тому, що Хмельницький в тім часі був занятий польським наступом. “Тому його величество велів військові відступити на богато миль сюди, аби дати Хмельницькому свободу рухів і помогти швагрові-бо він певно захоче се зробити, коли не буде боятися нападу з нашої сторони”. Але-додає чесний нунцій-сей відступ польського війська не всі хвалять, бо Хмельницький міг подумати (не догадуючися такої запобігливости короля його молдавським плянам!), що відступ Поляків стався зі страху, і ще може попробувати атакувати їх, щоб у сім переконатися.
З другого боку, в побоюванню яких-небудь небажаних ускладнень ішли так далеко, що не похочували дати Лупулові пристановища в Камінці (пригадаймо поговірки про те, що Хмельницький обіцяв Туркам здобути Камінець); за краще вважали умістити його у Львові. Заразом з приємністю думали про ті величезні скарби, що він, як казали, привіз з собою на польську територію,-скільки б то на них можна було найняти війська 17). А одночасно збиралися використати сю нову комплікацію як арґумент для західніх сусідів, щоб вони підтримали Польщу против можливих наслідків сеї авантури.
Як бачимо, мали про що балакати політики, і серед сього шуму майже непомітно пройшла смерть нашого старого знайомого, одного з стовпів мирної політики-воєводи Кисіля, що постигла його в Берестю 3 травня, після того як він відбув сей сойм і брав участь в нарадах сенату. Останніми часами стратив він у політиці і ті невеликі впливи які мав, і через недуги і старечу слабість дуже мало міг взагалі себе проявляти. Але як ми бачили-до кінця він зістався речником компромісу, і як голос вимираючої шляхетської верстви gente Rutheni natione Poloni-його слово мало все таки деяке значіннє. Сходив зі сцени останній учасник великої парляментарної боротьби, котрою українсько-білоруська шляхта силкувалася розвязати національну проблєму, доки сама не розплилася в новому “плебейському морі”. Кисіль пережив сю парляментарну боротьбу-і не знаходив собі місця в нових умовах революції. Але траґічна сторона сеї його ролі не уявлялася сучасникам. Для них він був великим хитруном, у котрого ніколи не можна було знати до чого він веде, і тому навіть найпрактичніші і найщиріші його поради приймалися з недовірєм і з підозріннями-в чім там закопана собака? Те що говорилося про нього на сю тему з приводу його смерти, найбільш дотепно записав нунцій в одній з своїх реляцій-писаній уже з Варшави, два тижні пізніш:
“За весь час сих революцій він був в підозрінню у Поляків, хоча й листовно богато разів повідомляв про замисли бунтівників, і сам беручи участь в Зборівській і Берестейській кампанії на ділі показував себе вірним сином батьківщини. Тому смерть його в нинішніх обставинах вважається досить своєчасною-бо при тих підозріннях він не міг би здійсняти своїх замірів, хоч би й спасенних; а як би він сьогодня повзяв инакші заміри, він знайшов би способи їх здійснити, і при своїм авторитеті та званнях міг би наробити більшої шкоди, ніж які ся Корона зазнала за 5 літ війни. Він жив так, що не можна було довести його вини-тільки завсіди був в підозрінню, і всіми своїми оправданнями не міг примусити вірити його щирости. Він був греко-руської віри, схизматик; хвалив римсько-католицьку віру-і спротивлявся святій унії. Приготовлений до смерти руками схизматиків, не відрікся й отців єзуїтів: бувши в аґонії заявляв бажаннє вмерти в нашій святій вірі і виявив такі знаки каяття, що оден з патрів дав йому розгрішеннє. Таким чином похоронну службу по нім правили в одних церквах і в других, і його кінець відповідав його життю. Так як не можна було сказати, чи він був вірним своїй вітчині чи зрадником, так він і умер що не можна сказати-чи католиком чи схизматиком” 18).
Подібне, тільки в коротших словах записав у своїм дневнику Радивил. Цікаво відбилися суперечні оцінки в коротких записах Голіньского: він спочатку відзначив. що про Кисіля думали, ніби то він держав сторону козаків “і з ними мав свої секрети”, потім дописав: “але то зле думали, бо він на комісіях просто з козаками трактував і служив” (с. 622). Коховский, згадавши про таку його репутацію, відізвався більш позитивно і прихильно (с. 634). Пізніший Грабянка вважав своїм обовязком віддати честь-що то був “муж благочестив і вЂри греко-рускія великій бЂ побожникъ, во словесЂх бЂ сладок, УкраинЂ пріятен” (с. 118) В новішій історіоґрафії ся цікава постать все ще не має заслуженого нею обслідування.
Примітки
1) Memoriale Альбр. Радивила під 29 березня (в друкованім сеї частини нема вже).
2) Про се довідуємось з того ж дневника Альбр. Радивила: він записує під 5 квітня що до нього приходив Януш Радивил з канцлєром і підскарбієм, щоб поговорити про посольство Кутнарского, читали і обміркувовали лист господаря до Януша Радивила, і сі гадки потім були подані королеві. Потім під 8 квіт.-знову прихід тихже, але вже “з доручення короля”, щоб обсудити ще раз сей лист; Альбр. Радивил поясняє, що господар виправдував (або: вихваляв) свої заходи коло замирення короля з бунтівником і переконував” (очевидно-в необхідности продовжувати таку мирну акцію). Сього листу не маємо. В старім “суммарії” варшавського коронного архиву крім змісту листа Лупула до короля, процитованого вище (с. 499), є ще зміст листу до канцлєра, а тою ж датою 25 березня, але се простий супровідний лист.
3) “Пункти, передані мині від в. кор. мил., через ур. Юрия Кутнарского, я добре вирозумів з його устної реляції, і тепер за найважнішу справу вважаю знестися з Хмельницьким в сій справі, згідно з бажаннєм в. кор. м.”-Жерела XII с. 202.
4) “Одначе на сю медіяцію зволь в. кор. мил. не спускатись бо се непевна річ, коли трактується з такою неспокійною і лукавою (przewrotna) головою”- тамже с. 204.
5) Акты ЮЗР III с. 489-80.
