Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Божою милостю вел. государеві і т. д. Б. Хмельницький гетьман і все військо Запорозьке до лиця землі низько чоло бємо. Чекаючи милостивої ласки твого цар. величества як царя православного, ми за весь сей час неприятелям всього православія Ляхам не давали ніякої причини до війни, ані давати мислили-доки не наступить високе і милостиве рішеннє твого цар. величества, як царя православного. Але вищесказані неприятелі під теперішній час замість комісії зрадою війшовши в наші границі з 15 тис. війська, кільканадцять городів спалили, невинних людей-християн, мужеської і жіночої стати, дорослих і малих витяли, церкви східні до ґрунту знищили, нарешті й духовних мукою нестерпною на смерть замучили. Тому бачучи таке гоненіє на нашу православну руську віру, і такі насильства над східніми церквами, що вже й до нас наближатися почали, умислили ми, взявши в поміч всемогущого Бога, піти против тих иновірців, аби принаймні на Україні, в самій столиці- Київі, а також у сій частині Малої Росії могли доми божі оборонити, і на будуче в наругу не давати.
А тепер до вашого цар. вел. послів наших Кіндрата Бурлія 14) і Силуяна Мужилівського посилаємо, низько до лиця землі чолом бючи, аби в. цар. вел. як цар православний, нераз обіцявши нам свою милостиву ласку, подав поміч і пораду нам, слугам своїм, і не давав в наругу нашої православної віри і східніх церков. Також в. цар. вел. відомо чинимо, що недавніми часами йшли до нас посли від королеви її м. шведської Христини, в яких справах-не можемо знати, бо Ляхи тих послів зловивши до короля відіслали, а до нас не пустили. Тому ми хотячи того певно довідатися, доручили сим же послам нашим, в. цар. вел. наш низький чолобитний поклін віддавши, коли в. цар. вел. дозволити зволить,-одному з нашими листами до королеви її м. шведської поїхати 15). А другого свого товариша до нас сюди з грамотою в. цар. вел-ва відправити. Коли ж воля й наказ твого цар. вел. була така, щоб нам послів до Швеції не посилати, то зволь усіх їх ласкаво назад до нас відправити- бо ми як щирі слуги на раду твого цар. вел. у всім покладатись готові.
Ширше ж про се словесно згадані посланики твому цар. вел. вірно розповідять- т. цар. вел. зволь їх ласкаво вислухати і негайно відправити і т. д. Дано з Чигрина березня 23 дня р. 1653 16).
Разом з сим листом до царя посли повезли цілу купу инших. Від гетьмана до царського “дядьки”, найближчого до нього боярина Бориса Морозова, до царського тестя Іллі Милославского, до Гр. Пушкина, бувшого посла до короля, що з того часу видко вважався спеціялістом в польсько-козацьких справах. Було також проханнє до патріярха. Виговський писав до Лихарева, що тільки що був у посольстві 17). Всі сі листи одначе мали тільки етікетальний характер: гетьман просив всіх сих великих осіб помогти успіхові його послів.
Головним пунктом посольства було прохання до царя, щоб прийняв військо в свою протекцію і поміг на Поляків в розпочатій війні. В “розговорі” з боярами 2 н. с. травня Бурлій й Мужилівський, висловивши вище наведену подяку цареві за його посередництво, підняте на себе в відносинах до Польщі (с. 488), розповіли про нову неправду польську-що король обіцяв на день 24 березня прислати до козаків своїх комісарів: Маховского і Чарнєцкого, а натомісць післав своє військо, що поруйнувало міста і людей невинно замучило. Гетьман вислав против них полковника миргородського і полтавського-їх Бурлій і Мужилівський уже стріли в дорозі; сам збирався вийти до війська виславши послів; має під рукою коло 50 тис. Татар і післав до хана щоб ішов в поміч. Миритися з Поляками козаки більше не хочуть, тому що вони ніколи не заховують договору. Просять царя прийняти під свою руку гетьмана з усім військом і прислати їм поміч. Турецький султан і хан кримський нераз запрошували їх до себе в підданство, але козаки не хочуть іти в підданство до бісурмена, тільки до царя. Не противляться і замірові царя помирити їх з Поляками своїм посередництвом-тільки просять в такім разі скоро післати до Поляків свого гінця, щоб вони на військо Запорізьке не наступали і ніяких задорів не чинили.
Другим пунктом було проханнє до царя, щоб він пропустив послів до шведської королеви-довідатися, з чим вона посилала своїх послів до гетьмана, тих що перейняли в дорозі Поляки; для контролі цар може післати з ними свого чоловіка, щоб йому було відомо, про що вони переговарюватимуться з шведським урядом 18).
Пізніше, повертаючи на Україну Мужилівський представляв, що сей пункт-про перепущеннє послів до Швеції вони мусіли піднести для замасковання своїх переговорів з царем про перехід їх в царське підданство, бо Татари останніми часами стали дуже підозріливо ставитися до частих козацьких посольств до Москви, і в Москві їх татарський посол розпитував, чому се вони так часто їздять: чи не змовляються з Москвою на Татар, і Мужилівский перед ними закрився сею шведською справою 19). Але сьому пунктові і він, і гетьман очевидно надавав велике значіннє.
Привезли посли також Радивилові статті, незадовго перед тим прислані гетьманові від Лупула. Заховались вони в актах посольства на жаль без коментарія,-і не знати, що хотів доказати ними гетьман: чи заімпонувати Москві тим інтересом, що виявляє до його справ некоронований король Литви, чи хотів ними натякнути, що на литовськім пляцдармі, як що він стане театром московських і козацьких операцій, вони можуть знайти коли не поміч, то нейтральність Радивила.
Треба сказати, що сей факт деякої суголосности козацтва з Радивилом і його партією підчеркувався, перебільшувався і швидко обростав лєґендою. Вона трактувала Хмельницького й Радивила як свояків і союзників. Брянські вістуни, бувши в першій половині березня с. с. в Стародубі чули там, що на четвертім тижні посту (23-30 березня н. с.) буде сойм у гетьмана, і у князя Радивила також сойм, з обох сторін думатимуть про замиреннє, а коли не договоряться про згоду-буде бій 20). Мова про Берестейський сойм- але характеристично, що він представляється як сойм Радивила.
Після сойму, в травні, московські вістуни таке чули в Витебську і в Вильні: Б. Хмельницький хоче їхати сам до турецького царя-просити його щоб прийшов йому помагати на польських і литовських людей; а князеві Янові Радивилові його свояк син Хмельницького Тимофій писав: коли ти хочеш жити з нами в приязни (в совете)- ти на нас не ходи” 21).
Могилівець Гаврилко оповідав в Дорогобужі московському вістунові, що Радивил розпустив своє військо, лишивши трохи вояків, і з Хмельницьким битись не хоче, тому що син Хмельницького Тимофій став Радивиловим свояком. Радивил з Хмельницьким порозумілися так, що Хмельницький з козаками на Литовську землю на ходитиме, а Януш Радивил на козаків не ходитиме і Полякам не помагатиме, і на тім заприсяглися 22). Київський міщанин “Федір Лукіянів” оповідав у Соснині: Волоський господар Василь писав свойому зятеві гетьманові литовському Ян. Радивилові, щоб він з гетьманом Б. Хмельницьким і козаками не бився, а замирився, аби він не стратив маєтків своїх, як сенатори польські, і Ян. Радивил писав до господаря і до Б. Хмельницького, що він з ними битись не хоче 23). Печерський уставщик, приїхавши до Путивля в перших днях липня розповідав: Радивил посилав до обозу Хмельницького своїх післанців з тим, що він з Б. Хмельницьким битись і королеві помагати не хоче; гетьман Хмельницький тих післанців обдарував і відправив до Радивила, а полковникам переяславському, ніжинському і чернигівському написав, щоб козаки з Радивиловими людьми бою не зачинали, але їх стеріглись, бо він Радивилові не вірить 24) і т. д.
Правда, поруч того далі ціркулювали-не вважаючи на крайнє українофобські настрої короля, лєґенди про те, що король також шукає згоди з козаками, або навіть- стоїть в порозумінню з ними, і всі воєнні пляни належать тільки тим бісовим панам-радам, чи сенаторам польським. Ті вістуни, що чули в Витебську і Вильні про кореспонденцію Тимоша з Радивилом, чули також, що сенатори королеві не вірять і на козаків іти не пускають: кажуть, що він усе робить в порозумінню (по совету) з Хмельницьким 25). Служебник путивльського Грека, висланий за вістями в квітні, побувавши на Поділлю, в Галичині і включно до Яс, довідався більше. Коли король був в Варшаві, між королем і “панством” була суперечка за козаків; король не захотів битися з козаками, і “панство” за те повстало на короля і хотіло його вбити; тепер же король “подався на їх панську волю”: післав наймати вояків до Швеції, і король шведський прислав 20 тис. піших і 12 тис. кінноти в зброї, а сподіваються і його самого. А польський король посилав до гетьмана Хмельницького простого мужика з таємним листом зашивши йому в одежу- написав Хмельницькому, щоб він польські заміри знав і остерігавсь, а він, король, іде на нього против волі, “для панства”. Хмельницький, одержавши листа, віддав післанцеві свою одежу в чім сидів, а сам зараз післав до кримського царя, просити в поміч; і до турецького царя також. А “панство” постановило з московським царем не сваритись, щоб не стягнути на себе московської війни з козацькою, і в крайности готові віддати Смоленськ, аби цар не приймав до себе козаків 26). А козаки-еміґранти, що прийшли з Кремінчука “на вічне життя” до Вольного в травні, знали не менше не більше, що “Ляхи короля Казимира вбили, за те що він стояв за православну християнську віру, і вибрали собі королем польскої віри пана Ракочія” 27). Зовсім так як свого часу розповідали за Володислава.
