Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Перед Жаком пролинають невиразні уламки спогадів про інший час. Наче черепки, на яких накипів пил. Жака пронизує щось, він іще не знає що, але відчуває його достеменність.
Всі бігли вперед, тільки він один просувався тепер, як той морський краб, убік, удячний за кожне обміняне місце. Стрепенувшись, побачив, що майже стоїть, і тільки морська хвиля, не даючи зупинитися, несе його далі. А над ним — білі човники хмар. І раптом створіння з розпростертими крилами, що плавно лине у високості. І як випадав з потоку, Жакові здалося, що провалюється в безодню.
Трава нагадувала хутро живої істоти, великої та незвичайної. У придорожному піску вивів силует із крилами та роздвоєним хвостом: «Лети, ластівко!» Летіла стрімкими стрілами, піднебесними зиґзаґами, на погідну днину. Вітер мережав зелені дюни. Жак іще раз озирнувся туди, де асфальтовим шляхом линули вперед бігуни. Жакове життя — наче розірвана нитка: ще не завершилося дитинство, як він уже бігун у морі собі подібних.
Перед ним пурхає створіння з вохряними крильцями, на яких фіолетові цятки, мов очі. Створіння сідає, очі-крильця стуляються. «Метелик», — шепоче Жак. Жак дивиться на траву, на розсипані на зеленому килимі квіти.
Жак викочує велосипед, сідає та їде. Велосипед загороджує доступ до закритого важкою прямокутною лядою льоху, яким давно вже ніхто не користується. Вряди-годи туди спускається сантехнік, на якого чекають, мов манни з неба.
У вологому задушливому підспідді розплідник для комарів. Коли вже й за дверима помешкань немає рятунку, приїжджає санстанція, але по якімсь часі комарів тільки більшає. Будинок потрапив у газети й на сесію — комарне питання. Протривавши кілька тижнів, дебати завершилися виділенням коштів на дренаж, які невідомо-куди зникли. Зате начальник жеку, вбившись небавом у депутати, дарма що за нього жодна душа не голосувала, роззухвалився — вставляйте, скиглії, сітки на вікна, не буде більше утриманства.
Проминаючи гаки в стіні, що позалишалися від тих часів, як на кожному поверсі була батарея, а у виставлених на майданчиках між поверхами вазонах врунилися хатні рослини, Жак намугикував думу про Байду — є така, дозволяє про комарів забути, хоча Жак її не тому наспівує, а через гак, який про Байду й нагадує.
Велосипед котиться, ноги в шкарбанах крутять педалі. Посередині кільця, що його проминає, клумба. Кільце та клумба непропорційно широкі й не вписуються в довкілля з приземкуватими будиночками і розбитою асфальтівкою. Колись посеред клумби бовванів танк із ґвардійським орденом, номером частини та з гарматою, націленою на п’ятиповерхівку. Панцерник, орден і номер щокілька років підмальовували. Поступово фарба, якою користувалися, ставала дедалі зеленішою, так що в останні роки танк виглядав весь у зеленці. Широкий розмах кільця і п’ятиповерхівка нагадували про великий прожект облаштування кварталу, якому не судилося здійснитись, наче б то панцерник зупинив наступ міста.
У день, коли його демонтовували, поблизу від ранку юрбився натовп. Об одинадцятій міський голова виголосив промову про демілітаризацію, життя і перемогу, яка подарувала нестійкий мир, одначе не принесла визволення, про мільйони людей, розчавлених гусеницями війни, про краян, які поклали життя в боротьбі з тоталітаризмами, після чого все відбувалося швидко: робітники, кран, загальне заціпеніння, що через хвилю перетворилося на велике піднесення. Піднятий у повітря танк нагадував потворного прибульця-жука, що його вже за кілька хвилин повантажили, і тягач, випустивши чорну хмару, повіз його в останній, того разу металобрухтовий, рейд.
Обабіч — відгороджені одне від одного палісадами та парканами обійстя з приземкуватими садибами, яким розростатися так, як в інших кінцях міста, не давав аеропорт. Над дахами вряди-годи стугоніли, сідаючи та злітаючи, літаки, було видно їхні лискучі черева і випущені шасі. По один бік росли черемшини, по інший — черешні. Жак їхав на стороні черешень, додому вертався під черемшинами, які в час цвітіння поширювали п’янкий аромат. До багатьох хатин прибудовано гаражі, де-не-де автомобілі стоять під звичайними накриттями, на одному подвір’ї — пластмасова гойдалка і пісочниця. Вулиця садиб тягнеться декілька кілометрів, після чого раптом знову вигулькує місто більмами п’ятиповерхівок. Їх шість або сім, усі на один копил, боком до річки, на закладеній з розмахом набережній, якої ще не так давно тут не було. Шахівниця бетонних плит збігає від будинків уділ, де, шліфуючи каміння, тече зміліла за проминулі десятиріччя річка. Вмостившись посеред води, діти шукають рачків і перебирають рінь.
Жак різко звертає, і велосипед підстрибом котиться вниз, підминаючи зелену траву і жовті голови молочаю. Жак кладе велосипед над самим берегом, а тоді звільняється від рюкзака. З цього боку зелень підступає впритул до води — чагарі, в яких річкові птахи в’ють гнізда.
Річка утворила вододіл між навколишньою природою та містом. Мостом несуться автомобілі. Жак скидає взуття і шкарпетки, що світять дірами; підкотивши штани, заходить у воду, ступні торкаються прохолодного каміння, вода омиває шкіру і, з’єднавшись, струменить далі. Долоні, складені в порепаний човен, зачерпують воду, лице обдає свіжою прохолодою, краплі потрапляють на рідке сиве волосся, оббризкують шию.
Жак прямує до чагарів, і, відшукавши місце, розгортає галуззя, у глибині якого гніздо — те саме, де вони з малюком якось надибали попелясті яйця. Цього разу воно порожнє. Жак певний, що наступної весни птахи повернуться. «Вони неодмінно повернуться!» — чує свій голос, тоді як поруч нікого нема.
Жак тримає велосипед за кермо і сідає щойно потому, як бензотяг проноситься геть. Напханий рюкзак тисне в спину, Жак намагається випрямитися і чує, як в’їдаються в плечі шлейки. Рюкзак — спадок, що залишився після будбату. Рюкзак, шинель і матюки, від яких Жак скидався ще роки після демобілізації, доки їх урешті витрутили популярні мелодійки. Не розпрощавшись із такою добротною річчю, чому посприяв вроджений інстинкт селянина, Жак іще менше зміг розлучитися зі спогадами, наче вони й були вмістом, належачи до наплечника, як петелька до ґудзика.
Їх було троє, українців, поєднаних чимось більшим, ніж щемом за образками рідних обійсть. Разом верстали шлях, пересідали з потяга на потяг, спали, не скидаючи одягу, вдивлялись у краєвиди, що пропливали, ніби то не вони їдуть на захід, а степи, поля і ліси несуться на схід. Дерев’яні стовпи ліній електропередач бігли під прикриттям потяга, роззосереджені на однаковій відстані один за одним, наче зв’язкові невидимої війни, що на цих теренах, здавалося, колись розпочавшись, так ніколи і не завершувалася. І хоча двом із них ще було їхати та їхати, зійшли разом із побратимом. У Шепетівці їхні шляхи також розійдуться — на північ і далі на захід. Трималися купи, наче боялися, що поодинці не виживуть. Аж коли опинилися серед поля і потяг, засурмивши, погуркотів далі, збагнули, що це свобода.
«В Італії спалюють, проводжаючи зиму, опудало», — хоча зима була попереду, а позаду тільки частина осені, вони спорудили опудало, і той з-поміж них, який це сказав, накинув свою шинель. Полум’я, розгораючись, лизало небо спрагло-димними язиками, довкола яких вони танцювали, а потім, під останнім зблиском вогню, вечеряли виданими на дорогу продовольчими пайками. Чоломкалися душевно й розгублено, стояли й дивилися, доки їхній товариш занурився в темряву, звідки вже ніколи не випірне.
Про його загибель Жак довідався з листа. Обставини були темні, як і ніч, що згущувалася довкола потяга, що мчав їх далі на захід, мовби на те, аби нічого не почули і не побачили. Так зав’язалося листування. Натрапивши через тижні, може й місяці, на лист між газетами, Жак брав до рук, розглядав, силкуючись пригадати, відповів на нього відразу чи ні. Відтоді надписував на конвертах із листами, які отримував, «відповів», іноді «відповім перегодом»; вряди-годи з’являлося «відповім завтра», «ще не відповів» та інші подібні позначки, доки в кутку, де ще залишалося вільне місце, поставало нарешті «відповів», збігаючись інколи з появою в поштовій скриньці нового послання.
